розглянувши у судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3, ОСОБА_4 на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 09 лютого 2011 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до Комунального підприємства «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна»про зобов'язання вчинити певні дії, -

ОСОБА_3, ОСОБА_4 звернулися до Окружного адміністративного суду м. Києва із позовом до Комунального підприємства «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна» про зобов'язання вчинити певні дії, а саме: зобов'язати відповідача винити дії з реєстрації права власності на приміщення, що знаходиться в будинку АДРЕСА_1 та складається з групи нежитлових приміщень № 13 (літ. А) першого поверху підрахованою площею 51,4 кв.м. та групи нежитлових приміщень підвального поверху підрахованою площею 64,9 кв.м., всього оздоровчий комплекс підрахованою площею 116,3 кв.м., в тому числі основної площі 51,7 кв.м. та допоміжної площі 64,6 кв.м. в таких ідеальних долях: 1/2 -ОСОБА_3 (на підставі мирової угоди, визнаної ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва, справа № 2-7236/2011); 1/2 -ОСОБА_4 (на підставі мирової угоди, визнаної ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва, справа № 2-7236/2011).

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 09 лютого 2011 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, позивачі по справі подали апеляційну скаргу, в якій просили скасувати постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 09 лютого 2011 року та прийняти нову, якою задовольнити позовні вимоги повністю.

Заслухавши суддю-доповідача, учасників судового процесу, які з'явилися у судове засідання, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Судом першої інстанції встановлено, ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 11 травня 2011 року у справі № 2-7236/2011 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3, Комунального підприємства «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на обє'кти нерухомого майна» про зміну часток власників нежитлового приміщення визнано мирову угоду на наступних умовах: з моменту набрання законної сили ухвалою суду про затвердження мирової угоди в даній справі у ОСОБА_4, проживаючої за адресою: АДРЕСА_2 виникає право власності на 1/2 частину у нежилому приміщенні № 13 (літера А) житлового будинку АДРЕСА_1 загальною площею 116,3 кв.м.; у ОСОБА_3, проживаючій за адресою: АДРЕСА_3, виникає право власності на 1/2 частину у нежилому приміщенні № 13 (літера А) житлового будинку 9 по вул. Рейтарській в м. Києві загальною площею 116,3 кв.м.

З метою проведення державної реєстрації права власності на об'єкт нерухомого майна, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (літ. А) приміщення № 13 позивачі звернулися до Комунального підприємства «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна»із відповідною заявою.

Листом № 36649 (И-2011) від 29 липня 2011 року відповідач повідомив про відсутність правових підстав для проведення державної реєстрації права власності на вказаний у заяві об'єкт нерухомого майна, оскільки до Бюро на реєстрацію права власності було подано правовстановлювальні документи на об'єкт нерухомого майна, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (літ. «А»), приміщення № 13, право власності на який вже зареєстровано. Так, відповідно до даних Бюро за ОСОБА_4 зареєстровано право власності на 1/2 ч. приміщення № 13 в літ. «А», що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 53,8 кв.м., за ОСОБА_3 зареєстровано право власності на 1/2 ч. приміщення № 13 в літ. «А», що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 загальною площею 51,4 кв.м.

Проте, позивачі вважають, що відповідачем безпідставно відмовлено у проведенні державної реєстрації права власності на вказаний у заяві об'єкт нерухомого майна згідно Мирової угоди, оскільки відповідачу було надано всі необхідні документи та платежі.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією (254к/96-ВР) та Законами України.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 182 Цивільного кодексу України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Правові, економічні, організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за цим Законом, та їх обтяжень визначає Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень»від 01.07.2004 № 1952-ІV (1952-15) , який спрямований на забезпечення визнання та захисту державою цих прав, створення умов для функціонування ринку нерухомого майна (далі - Закон України № 1952-ІV (1952-15) ).

Відповідно до ст. 2 вказаного Закону, державна реєстрація речових прав на нерухоме майно (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 4 Закону обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземним державам, а також територіальним громадам в особі органів місцевого самоврядування, а саме: право власності на нерухоме майно.

Порядок проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно передбачений статтею 15 Закону України № 1952-ІV.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 15 Закону № 1952-ІV державна реєстрація прав та їх обтяжень проводиться в такому порядку: 1) прийняття і перевірка документів, що подаються для державної реєстрації прав та їх обтяжень, реєстрація заяви; 2) встановлення факту відсутності підстав для відмови в державній реєстрації прав та їх обтяжень, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та/або їх обтяжень; 3) прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, відмову в ній або зупинення державної реєстрації; 4) внесення записів до Державного реєстру прав; 5) видача свідоцтва про право власності на нерухоме майно у випадках, встановлених статтею 18 цього Закону; 6) надання витягів з Державного реєстру прав про зареєстровані права та/або їх обтяження.

Підстави для державної реєстрації прав передбачені ст. 19 Закону України № 1952-ІV.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 19 Закону державна реєстрація прав проводиться на підставі: 1) договорів, укладених у порядку, встановленому законом; 2) свідоцтв про право власності на нерухоме майно, виданих відповідно до вимог цього Закону; 3) свідоцтв про право власності, виданих органами приватизації наймачам житлових приміщень у державному та комунальному житловому фонді; 4) державних актів на право власності або постійного користування на земельну ділянку у випадках, встановлених законом; 5) рішень судів, що набрали законної сили; 6) інших документів, що підтверджують виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно, поданих органу державної реєстрації прав разом із заявою.

Статтею 24 Закону України № 1952-ІV передбачено підстави для відмови у державній реєстрації прав та їх обтяжень, перелік яких є виключним.

Так, у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо: 1) заявлене право, обтяження не підлягає державній реєстрації відповідно до цього Закону (1952-15) ; 2) об'єкт нерухомого майна або більша його частина розміщені на території іншого органу державної реєстрації прав; 3) із заявою про державну реєстрацію прав та їх обтяжень звернулася неналежна особа; 4) подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом (1952-15) , або не дають змоги встановити відповідність заявлених прав документам, що їх посвідчують; 5) заяву про державну реєстрацію прав, пов'язаних з відчуженням нерухомого майна, подано після державної реєстрації обтяжень, встановлених щодо цього майна, крім випадків, встановлених частиною дев'ятою статті 15 цього Закону; 6) заявлене право вже зареєстровано.

За наявності підстав для відмови в державній реєстрації оформлюється рішення за зразком, встановленим Міністерством юстиції України.

Відмова в державній реєстрації прав та їх обтяжень з підстав, не передбачених цим Законом (1952-15) , заборонена.

Матеріали справи свідчать, що відповідного рішення про відмову в державній реєстрації прав відповідачем оформлено не було.

Проте, листом № 36649 (И-2011) від 29 липня 2011 року відповідачем було повідомлено, що правові підстав для проведення державної реєстрації права власності на вказаний у заяві об'єкт нерухомого майна відсутні, оскільки до Бюро на реєстрацію права власності було подано правовстановлювальні документи на об'єкт нерухомого майна, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (літ. «А»), приміщення № 13, право власності на який вже зареєстровано.

При цьому, колегія суддів звертає увагу, що у даному випадку лист відповідача № 36649 (И-2011) від 29 липня 2011 року є рішенням суб'єкта владних повноважень у розумінні Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , хоча відповідачем не було дотримано відповідної форми рішення, лист містить інформацію про підстави, з яких позивачам було відмовлено у реєстрації права власності.

Відтак, колегія суддів приходить до висновку, що відповідачем правомірно було відмовлено позивачам у державній реєстрації права власності на вказаний у заяві об'єкт нерухомого майна з підстав, визначених п. 6 ст. 24 Закону України № 1952-ІV, оскільки заявлене право вже зареєстровано.

Крім того, слід зазначити, що вимога позивача про зобов'язання відповідача вчинити дії з реєстрації права власності за своєю суттю має на меті перекладання функцій суб'єкта владних повноважень на суд, в той час, як законодавством передбачений певний порядок проведення державної реєстрації на нерухоме майно.

При оцінюванні рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, суд дотримується вимог частини третьої статті 2 КАС України, відповідно до якої у справах про оскарження рішень суб'єктів владних повноважень суди повинні перевіряти чи прийняті такі рішення на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією (254к/96-ВР) та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

При цьому, суди не вправі втручатись в повноваження та діяльність суб'єктів владних повноважень, або ж підміняти їх.

Така позиція суду щодо неможливості підміняти собою органи владних повноважень, повністю узгоджується із позицією Верховного суду України, викладеною в постанові Пленуму № 13 від 24.10.2008 року (v0013700-08) , згідно якої, суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймаючи замість нього рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого субєкта владних повноважень та з позицією Європейського суду з прав людини, який неодноразово зазначав, що завдання суду при здійсненні його контрольної функції полягає не в тому, щоб підміняти органи влади держави, і суд не повинен підміняти думку національних органів будь-якою своєю думкою.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Відповідно до ч. 1 ст. 71 КАС України - кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

При цьому, доводи, викладені заявником в апеляційній скарзі не спростовують висновків суду першої інстанції та не знайшли свого належного підтвердження в суді апеляційної інстанції.

Відповідно до ст. 159 КАС України, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин у адміністративній справі, підтверджених такими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Отже, судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та ухвалено рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, в зв'яку з чим, суд апеляційної інстанції, у відповідності до ст. 200 КАС України, залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду першої інстанції без змін.

Керуючись ст. ст. 160, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України, суд, -

Апеляційну скаргу ОСОБА_3, ОСОБА_4 залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 09 лютого 2011 року -без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня складення в повному обсязі шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.