Згідно з новим Сімейним кодексом України (далі — СК), що набув чинності з 01.01.2003 р., аліментні зобов'язання виступають однією з форм існування сімейних майнових / відносин між дружиною і чоловіком, батьками і дітьми, іншими членами сім'ї та родичами.
Специфіка режиму правового регулювання аліментних зобов'язань кожного передбаченого Кодексом різновиду визначається характером майнових обов'язків, що покладаються відповідно до закону на конкретного суб'єкта сімейних правовідносин. Тому, з метою класифікації аліментних зобов'язань відповідно до підстави їх виникнення, з урахуванням ступеня соціальної значимості певного виду сімейних відносин і, зважаючи на забезпечений законом ступінь правового захисту тих чи інших учасників сімейних відносин, убачається за доцільне виокремити такі сімейні майнові обов'язки (групи обов'язків).
По-перше, це група сімейних майнових обов'язків, котрі покладені на батьків:
1) обов'язок утримувати дитину до досягнення нею повноліття (ст. 180 СК);
2) обов'язок брати участь у додаткових витратах на дитину, що спричинені особливими обставинами (ст. 185 СК);
3) обов'язок утримувати повнолітніх непрацездатних дочку, сина, які потребують матеріальної допомоги (ст. 198 СК);
4) обов'язок утримувати повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчання і у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги (ст. 199 СК).
По-друге, серед сімейних майнових обов'язків, що за певних, визначених у законодавстві, умов можуть породжувати виникнення аліментних зобов'язань, вирізняються обов'язки повнолітніх дочки, сина:
1) утримувати батьків, які е непрацездатними і потребують матеріальної допомоги (ст. 202 СК);
2) брати участь у додаткових витратах, зумовлених тяжкою хворобою, інвалідністю або немічністю батьків (ст. 203 СК).
По-третє, йдеться про обов'язок подружжя матеріально підтримувати один одного і брати участь у витратах, пов'язаних із хворобою або каліцтвом дружини, чоловіка (ст. 75 і ст. 90 СК).
По-четверте, за певних обставин на особу може покладатися обов'язок надавати утримання й іншим, крім дітей та батьків, членам своєї сім'ї або родичам. Аліментні зобов'язання у цьому випадку виникають тоді, коли у зазначених членів сім'ї або родичів немає ближчих за ступенем споріднення осіб, зобов'язаних їх утримувати, або ж коли останні не можуть надавати їм належного утримання (глава 22 СК).
Нарешті, по-п'яте, дещо відокремленим від названих сімейних майнових обов'язків, у контексті виконання котрих тільки й доцільно вести мову про підстави виникнення аліментних зобов'язань, є передбачені ст. 91 нового Сімейного кодексу обов'язки жінки і чоловіка, які тривалий час проживали однією сім'єю, але не перебували при цьому у зареєстрованому шлюбі, надавати утримання тому з них, хто став непрацездатним пщ час спільного проживання, або хто проживає з їхньою дитиною (частини 2, 3, 4 ст. 84, статті 86, 88 СК).
Вищезазначене не означає прямого ототожнення вказаних майнових обов'язків з підставами виникнення аліментних зобов'язань як такими. Натомість йдеться про те, що саме ці обов'язки становлять елемент змісту відповідних сімейних майнових правовідносин (щодо надання утримання), порушення чи загроза порушення котрих за певних умов створює можливість примусової реалізації права вимоги уповноваженої особяц через ухвалення судом рішення про стягненЦ ня аліментів. По суті, найчастіше йдеться^ про спонукання зобов'язаної особи до вико-1 нання її майнового обов'язку в натурі.
Проте з огляду на максимально можливе врахування інтересів дітей та непрацездатних членів сім'ї (частина 8 ст. 7 СК) імовірному факту порушення згаданого майнового обов'язку не надається вирішального значення. Тому у випадку добросовісної участі зобов'язаної особи в утриманні дитини чи непрацездатного члена сім'ї або родича у разі звернення одержувані ча аліментів до суду доречним було б говорит^ не так про вимогу щодо виконання обов'язку!; як про специфічний правовий засіб забезпечення реалізації права на утримання.
Убачається, що пропонований погляд відповідає правовим засадам справедливості, добросовісності й розумності, закріпленим частиною 9 ст. 7 Сімейного кодексу України. Зазначений підхід узгоджується з таким передбаченим ст. 18 СК способом захисту сімейних прав та інтересів, як примусове виконання добровільно не виконаного обов'язку. На його користь говорить встановлення у Кодексі відповідальності (у формі неустойки) за прострочення сплати аліментів (ст. 196 СК). До того ж варто враховувати, що при формулюванні норм, які регламентують виникнення і реалізацію аліментного зобов'язання, законодавець доволі чітко ідентифікує аліменти через кошти, що підлягають стягненню саме за рішенням суду — тобто у примусовому (незважаючи навіть на можливу добросовісність платника) порядку. Певними винятками, що насправді лише підтверджують зазначене загальне правило, є ті положення Сімейного кодексу, що стосуються запровадження договірного способу визначення умов виникнення (виключно щодо передбаченого у шлюбному договорі права на утримання одного з подружжя — ст. 99 СК), реалізації і припинення аліментних зобов'язань (статті 78, 89, 99, 189, 190 СК). Щодо зазначених договірних форм нове сімейне законодавство забезпечує захист майнових прав учасників сімейних правовідносин через можливість примусового стягнення боргу за аліментними платежами шляхом вчинення виконавчого напису нотаріуса.
У цьому зв'язку варто відзначити, що в юридичній літературі як підстави виникнення аліментних зобов'язань найчастіше називають спорідненість, непрацездатність і нужденність. Проте як виглядає насправді, у такий спосіб на перший план виводяться фактичні обставини, які за своїм юридичним значенням не є самодостатніми і лише у сукупності з іншими зумовлюють виникнення аліментного зобов'язання як такого. Або ж ідеться про соціальний, правовий, демографічний статус особи. Так чи інакше, але такого роду підхід не дозволяє виділити власне юридичний критерій аліментного зобов'язання. Отже, підставами виникнення аліментного зобов'язання (якщо не ототожнювати його з ординарними сімейними майновими відносинами з приводу надання утримання дитині, батькові, іншому членові сім'ї чи родичу) мають бути визнані або факт порушення чи створення загрози порушення
права одного учасника сімейних правовідносин на одержання утримання від іншого учасника сімейних правовідносин, або інші обставини, що свідчать, про доцільність застосування саме такого способу забезпечення реалізації права на утримання, або угода (зокрема, об'єктивована у передбачених статтями 78, 89, 99, 189, 190 СК договірних формах) батьків неповнолітньої дитини, інших одержувача і платника аліментів про обрання зазначеного способу виконання сімейних майнових обов'язків чи їх припинення.
Виходячи з положень нового Сімейного кодексу, суб'єктами аліментного зобов'язання є, як правило, дві особи — платник аліментів та особа, на яку (на користь якої) аліменти сплачуються. Однак процедура реалізації цього зобов'язання може передбачати посередництво з боку третьої особи у здійсненні суб'єктом права на аліменти його правомочностей. Мова про "одержувача аліментів", особа котрого у випадках присудження аліментів на малолітніх, а також (але у такому випадку — не обов'язково) неповнолітніх дітей не збігається з особою відповідного утриманця.
У цьому разі "одержувач аліментів" не виступає безпосереднім реципієнтом матеріальної допомоги. Натомість виділяється елемент процесуального представництва (що випливає безпосередньо із закону) у його поєднанні з обов'язком того з батьків, з ким проживає дитина і (або) котрий є "одержувачем аліментів", утримувати дитину до досягнення нею повноліття — у тому числі й через стягнення та наступне використання на потреби дитини аліментів з матері або батька, які проживають окремо чи не беруть належної участі в утриманні дитини.
Треба сказати, що виникнення аліментних зобов'язань у принципі не залежить від рівня дієздатності зобов'язаної особи — у тому розумінні, що рішення суду про визнання учасника сімейних правовідносин недієздатним чи про обмеження його у дієздатності не звільняє відповідну особу від обов'язку надавати в обумовлених законом випадках матеріальну допомогу своїм дітям, батькам, іншим членам сім'ї та родичам. Натомість майновий обов'язок недієздатного платника аліментів за рахунок останнього виконуватиме його опікун (частина 2 ст. 15 СК), а вчинення обмеженою у дієздатності особою дій, спрямованих на виконання її майнових сімейних обов'язків, потребуватиме згоди піклувальника.
За наявності всіх умов, необхідних для реалізації аліментного зобов'язання, не є юридичне значимим факт недосягнення повноліття батьком, матір'ю дитини. У цьому випадку баба та дід дитини з боку неповнолітнього батька чи матері зобов'язані надавати своєму синові, дочці допомогу у виконанні останніми батьківських обов'язків (ст. 16 СК). Проте безпосередньо у діда, баби аліментний обов'язок виникатиме тільки у разі неможливості (зумовленої поважними причинами) для неповнолітніх батьків надавати своїм дітям належне утримання (ст. 256 СК). Убачається, що недосягнення повноліття батьками може бути такою "поважною причиною" тільки у поєднанні цього факту з іншими обставинами, що мають істотне значення. До них, зокрема, можна віднести: продовження навчання (за денною формою), недосягнення передбаченого законом віку трудової правоздатності, тяжку хворобу чи каліцтво тощо.
Аналіз законоположень, викладених у главах 9, 15, 16, 17, 22 Сімейного кодексу, незважаючи на всі технічні "огріхи" відповідного нормативного матеріалу, дозволяє дійти висновку про наявність єдиного підходу, якого дотримувався законодавець у вирішенні питання про визначення умов виникнення аліментних зобов'язань. До загальних умов, фактичне існування котрих (з урахуванням, звісно, поодиноких передбачених у Кодексі винятків) є обов'язковим для винесення судом рішення про присудження аліментів із зобов'язаного учасника сімейних правовідносин, можна віднести сукупність таких об'єктивних чинників:
1) неповноліття або непрацездатність особи, на яку стягуватимуться аліменти;
2) потреба зазначеної особи в отриманні матеріальної допомоги;
3) спроможність зобов'язаної особи надавати допомогу своїм дітям, батькам, дружині або чоловікові, іншим членам сімї або родичам.
Спеціальні умови, що зумовлені існуванням певних особливих обставин, визначених у Кодексі, передбачають можливість виключення із переліку вищенаведених загальних умов: або положення щодо непрацездатності учасника сімейних правовідносин (1), або вимоги про наявність у суб'єкта права вимоги потреби в отриманні матеріальної допомоги (2), або обох цих чинників разом (3).
По-перше, якщо у зв'язку з вихованням дитини, веденням домашнього господарства, піклуванням про членів сім'ї, хворобою або іншими обставинами, що мають істотне значення,..один із подружжя не мав, можливості одержати освіту, працювати, зайняти відповідну посаду, він протягом трьох років від дня розірвання шлюбу має право на утримання навіть тоді, коли є працездатним, але за умови, що потребує матеріальної допомоги і що колишній чоловік, колишня дружина може надавати таку допомогу (частина 4 ст. 76 СК). Отже, у цьому випадку законодавець вважає за потрібне забезпечити підвищений правовий захист того з подружжя, хто після розірвання шлюбу не зі своєї вини опинився у об'єктивно складнішій життєвій ситуації, ніж інший. Тому й фізична здатність колишньої дружини або колишнього чоловіка, що є більш слабкою стороною, заробляти собі на прожиття, сама по собі тут не має юридичного значення.
По-друге, якщо один із подружжя, у тому числі і працездатний, проживає з дити-ною-інвалідом, яка не може обходитися без постійного стороннього догляду, і опікується нею, він має право на утримання за умови, що другий з подружжя може надавати матеріальну допомогу. Причому таке право на утримання триває протягом всього часу проживання з дитиною-інвалідом та опікування нею і не залежить від матеріального становища того з батьків, з ким вона проживає (частина 1 ст. 88 СК). З цього випливає два висновки:
а) як і у попередньому випадку, Кодекс не пов'язує виникнення права на допомогу зі станом непрацездатності суб'єкта права на утримання;
б) законодавець вважає за потрібне гарантувати можливість стягнення аліментів навіть на користь того одержувача, який об'єктивно, виходячи з його матеріального становища, такої допомоги не потребує.
Схожі правила містяться у частині 4 ст. 84 СК і частині 3 ст. 86 СК. Відповідно право дружини на утримання під час вагітності та право дружини або чоловіка у разі проживання з ними дитини віком до трьох років (у випадку, коли дитина має вади фізичного або психічного здоров'я — до досягнення нею шести років) виникає незалежно від того, чи працює дружина (чоловік) і незалежно від її (його) матеріального стану, за умови, що зобов'язана особа може надавати матеріальну допомогу. Очевидно, тут законодавець використовує конструкцію "незалежно від того, чи працює" як загалом тотожну за вкладеним змістом до словосполучення "і тоді, коли є працездатним" (вжите у частині 4 ст. 76 СК).
Таким чином, спеціальні умови можуть передбачати наявність лише двох (непрацездатність реципієнта і спроможність зобов'язаної особи сплачувати аліменти) або тільки однієї (спроможність зобов'язаної особи надавати відповідне матеріальне утримання) із загальних умов виникнення аліментних зобов'язань.