Як у підприємницькій діяльності суб'єктів господарювання, так і в побутовому житті громадян, досить часто виникають ситуації, коли учасники цивільних правовідносин з тих чи інших підстав не мають можливості самостійно здійснювати певні юридичні дії — наприклад, через недостатній рівень їх професійної підготовки, внаслідок відсутності необхідної інформації, досвіду тощо. У зазначених випадках видається доцільним доручити вчинення окремих юридичних дій іншим особам, які мають більше можливостей для їх виконання чи які є фахівцями у певній сфері діяльності. Оформлюються такі правовідносини шляхом укладення договору доручення, який є одним із різновидів договорів про надання послуг.
Відповідно до ч. 1 ст. 1000 Цивільного кодексу України, що набирає чинності з наступного року (далі — ІДК), за договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Повіреним і довірителем можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, але при цьому слід враховувати, що громадяни, які виступають будь-якою зі сторін договору доручення, мають бути дієздатними, а юридичні особи повинні діяти в межах своєї статутної правоздатності.
Предметом доіонору доручення с юридичні (тобто таю, які тягнуть за собою виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин) дії повіреного, які, зазвичай, пов'язані з вчиненням правочинів та виконанням окремих процесуальних дій. При цьому слід враховувати, що не всі юридичні дії можуть бути предметом договору доручення — відповідно до ст. 1003 ЦК дії, які належить виконати повіреному, повинні бути правомірними, конкретними та здійсненними. Також слід звернути увагу, що через повіреного не можна вчиняти дії винятково особистого характеру — скажімо, укладення чи розірвання шлюбу, трудового договору, складання заповіту тощо. Між тим, у судовій практиці непоодинокими є випадки, коли подружжя намагається розірвати шлюб, діючи через повіреного. Наприклад, суд задовольнив позов Ч. до районного відділу РАГСу щодо реєстрації та видачі свідоцтва про розірвання шлюбу між Б. Л. і Б. Б., оскільки Ч. була видана (на підставі укладеного з Б. Б. договору доручення) довіреність на здійснення реєстрації розірвання шлюбу та отримання відповідного свідоцтва. Але судова колегія ВСУ скасувала рішення суду і відмовила Ч. у задоволенні позову, наголосивши, що відповідно до ст. 180 Кодексу про шлюб та сім'ю України реєстрація розірвання шлюбу вимагає особистої участі хоча б одного з подружжя, а правила ЦК УРСР про доручення на ці правовідносини не поширюються ("Вісник Верховного Суду України". - 1997 р. - № 3).
Фактичні ж дії повіреного (вивчення ринкових пропозицій, пошук контрагентів, огляд речей, які бажає придбати довіритель, ведення ділового листування) не належать до предмета договору доручення, оскільки вони не мають самостійного правового значення, а носять супровідний характер і здійснюються лише з метою реального виконання юридичних дій.
Характерною особливістю договору доручення є те, що повірений виконує юридичні дії від імені та за рахунок довірителя, а тому всі дії повіреного, здійснені ним у межах повноважень, визначених у договорі, створюють, змінюють або припиняють права та обов'язки безпосередньо для довірителя (сам повірений внаслідок вчинення зазначених дій ніяких прав чи обов'язків перед третіми особами не набуває). Саме це відрізняє договір доручення від договору комісії (ст. 1011 ЦК), за яким комісіонер хоч і діє в інтересах та за рахунок комітента, але від власного імені, внаслідок чого стає стороною у правовідносинах з третіми особами та набуває відповідних прав і обов'язків. Крім того, дії комісіонера завжди мають бути спрямовані винятково на вчинення правочинів.
Форма договору доручення законом спеціально не обумовлена, а тому до даного договору застосовуються загальні правила про форму правочинів (ст. 205 — 210 ЦК) та про форму договорів (ст. 639 ЦК). З огляду на це, договори доручення за участю юридичних осіб, а також фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, повинні укладатися у письмовій формі. Окремі договори доручення потребують нотаріального посвідчення — наприклад, доручення на укладення договору купівлі-продажу квартири, дарування нерухомого майна тощо.
Згідно з положеннями ч. 1 ст. 1007 ЦК, довіритель зобов'язаний видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій, передбачених договором доручення — адже повірений, виконуючи свої обов'язки за договором, повинен вступати від імені довірителя у стосунки з третіми особами, які мають знати про характер та обсяг повноважень повіреного. Таким чином, довіреність, відтворюючи повноваження повіреного, визначені умовами договору доручення, легалізує його як представника довірителя перед третіми особами. Довіреність може охоплювати як усі, так і лише частину юридичних дій, обумовлених у договорі доручення. Наприклад, при укладенні договору доручення на ведення справи із захисту майнових інтересів довірителя у договорі доручення можуть бути зазначені такі юридичні дії повіреного, як проведення правової експертизи документів, представництво інтересів довірителя у господарському суді, а також під час переговорів з другою стороною у справі тощо. У таких випадках довірителем може бути видано декілька довіреностей одному повіреному — окремо на вчинення кожної із обумовлених у договорі доручення юридичних дій.
Договір доручення належить до консенсуальних договорів, оскільки вважається укладеним з моменту досягнення між сторонами згоди з усіх істотних умов договору.
Відповідно до ч. 1 ст. 1002 ЦК повірений має право на плату за виконання своїх обов'язків за договором доручення, якщо інше не встановлено договором або законом. Таким чином, у зазначеній правовій нормі ЦК презюмується оплатність договору доручення, при цьому навіть і тоді, коли у договорі не визначено розмір винагороди, належної повіреному, та порядок її виплати — у такому разі вона виплачується після виконання доручення відповідно до звичайних цін на такі послуги (ч. 2 ст. 1002 ЦК). Безоплатним договір доручення є лише у тому випадку, коли у самому договорі чи у законі міститься пряма вказівка на його безоплатний характер. Нагадаємо, що за положеннями ЦК УРСР, який ще діє до 01.01.2004 р., договір доручення, зазвичай, був безоплатним, а зобов'язання виплатити повіреному винагороду виникало у довірителя лише в тому разі, коли це було передбачено у договорі чи у затверджених в установленому порядку правилах (ст. 387 ЦК УРСР). Отже, якщо у договорі доручення були відсутні будь-які вказівки щодо оплатності чи безоплатності договору, то за правовими нормами ЦК УРСР такий договір вважався безоплатним, тепер же, відповідно до ст. 1002 ЦК, наслідки укладення такого договору прямо протилежні — довіритель зобов'язаний виплатити винагороду повіреному.
І сплатний, і безоплатний договір доручення є двостороннім, оскільки взаємність прав та обов'язків повіреного і довірителя мають місце за будь-яких умов. У юридичній літературі подекуди зустрічаються твердження, що договір доручення є двостороннім лише за умови його оплатності, або ж коли виконання договору пов'язане з матеріальними витратами повіреного, які довіритель зобов'язаний відшкодувати. Між тим, відповідно до ч. З ст: 1007 ЦК, довіритель за будь-яких обставин зобов'язаний негайно прийняти від повіреного все одержане ним у зв'язку з виконанням доручення, отже, принаймні одне зобов'язання довірителя існує завжди, незалежно від інших обставин, а тому не має ніяких підстав ставити взаємність договору у залежність від наявності у довірителя обов'язків майнового характеру.
Відповідно до ст. 1001 ЦК договір доручення може бути укладений із вказівкою про строк, протягом якого повірений має право діяти від імені довірителя, а також без такої вказівки. У договорі можуть бути передбачені й наслідки прострочення повіреним виконання доручення — скажімо, відшкодування збитків чи сплата неустойки.
Оскільки повірений виступає від імені та за рахунок довірителя, то, звичайно, він має керуватися інтересами свого довірителя й вчиняти дії відповідно до змісту даного йому доручення. Відступити від умов договору повірений може лише у тому випадку, коли цього вимагають інтереси довірителя і повірений не зміг попередньо запитати довірителя або не одержав у визначений строк відповіді на свій запит, а обставини справи вимагали від повіреного (в інтересах довірителя) негайних дій з відхиленням від змісту договору. Наприклад, довіритель доручив повіреному продати продукти, що можуть швидко зіпсуватися, за вказаними у договорі цінами, але на ринку ціни на аналогічні продукти раптово значно знизилися. Внаслідок цього, якщо ретельно дотримуватися умов договору, то товари реалізовані не будуть і зіпсуються, через що довірителю будуть завдані значні збитки. За таких обставин повірений повинен продати продукцію за ринковими цінами, що буде відповідати інтересам довірителя — адже краще втратити частину прибутку, ніж усю вартість товару.
У разі відступу від змісту договору повірений має повідомити про це довірителя при першій же можливості (ч. 1 ст. 1004 ЦК), бо у протилежному випадку на нього може бути покладено відповідальність з відшкодування збитків, завданих неналежним виконанням доручення.
Повіреному, який діє як комерційний представник (тобто, постійно та самостійно виступає представником від імені підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності — ч. 1 ст. 243 ЦК), довірителем може бути надано право відступати в інтересах довірителя від змісту доручення без попереднього запиту про це.
Договір доручення належить до числа договорів, за якими припустиме лише особисте виконання — за положеннями ч. 1 ст. 1005 ЦК повірений має виконати дане йому доручення особисто. Передати виконання доручення іншій особі (замісникові) повірений має право лише у випадку, коли це передбачено договором або якщо повірений був вимушений до цього обставинами (наприклад, через хворобу чи дію непереборної сили), з метою охорони інтересів довірителя. В цьому разі повірений зобов'язаний негайно повідомити довірителя про передачу виконання доручення іншим особам — тоді він відповідатиме тільки за вибір замісника. Якщо ж повірений передав виконання доручення за інших обставин або не повідомив довірителя про замісника, то він відповідає як за вибір замісника, так і за його дії, як за свої власні.
Згідно з положеннями ч. 2 ст. 1005 ЦК довіритель має право у будь-який час відхилити замісника, якого обрав повірений. При цьому замісник вважається відхиленим з того часу, як тільки йому стало про це відомо, а наступне виконання доручення замісником не буде підставою для виникнення у довірителя будь-яких зобов'язань.
Разом з цим, слід враховувати, що вимога особистого виконання доручення повіреним стосується лише юридичних дій, що становлять предмет договору. Для здійснення ж фактичних дій, які супроводжують юридичні, повірений може залучити будь-яких інших осіб без повідомлення про це довірителя (наприклад, вантажників для відвантаження майна, перекладача для участі в переговорах тощо).
За договором доручення на повіреного покладаються і певні інформаційні обов'язки. Зокрема, відповідно до ст. 1006 ЦК, повірений зобов'язаний повідомляти довірителеві на його вимогу всі відомості про хід виконання доручення — завдяки дотриманню даної вимоги довіритель має можливість контролювати дії повіреного та змінити свої вказівки згідно з фактичними обставинами виконання, а також своєчасно вжити певні заходи з метою захисту власних інтересів.
Після виконання доручення або в разі припинення договору доручення до його виконання повірений зобов'язаний негайно повернути довірителеві довіреність, строк якої не закінчився, і надати звіт про виконання доручення та виправдні документи (рахунки, квитанції), якщо це вимагається за умовами договору та характером доручення. Звіт повіреного має містити всі відомості про виконані ним дії та досягнуті результати — ця інформація необхідна довірителю для здійснення прав та виконання обов'язків, що виникли у довірителя внаслідок дій повіреного. Повірений повинен надати звіт за власною ініціативою й одразу ж після виконання доручення. Форма звіту законом не передбачена, і тому він може бути наданий як в усній, так і в письмовій формі. Проте, якщо у самому договорі доручення містилася умова про письмову форму звіту, то, зрозуміло, що має бути поданий письмовий звіт.
Повірений також зобов'язаний негайно передати довірителеві все одержане у зв'язку з виконанням доручення — це можуть бути грошові суми чи речі, при цьому як надані повіреному довірителем і необхідні для належного виконання доручення, так і одержані повіреним від третіх осіб у зв'язку з виконанням доручення. Довірителю також мають бути передані документи, що підтверджують наявність правових зв'язків між ним та третіми особами.
Зазначеному обов'язку повіреного відповідає обов'язок довірителя негайно прийняти від повіреного все одержане ним у зв'язку з виконанням доручення (ч. З ст. 1007 ЦК). У разі, якщо повірений самостійно відступив від змісту доручення, довіритель може відмовитись від прийняття того, що було виконане повіреним не згідно з умовами договору, за винятком випадків, коли були дотримані вимоги закону. При безпідставному ухиленні від прийняття одержаного за договором доручення довіритель несе відповідальність як за прострочення кредитора (ст. 613 ЦК) — отже, якщо внаслідок такого прострочення повіреному буде завдано збитків, то він вправі вимагати від довірителя їх відшкодування.