Іноді у житті (а особливо у сфері підприємницької діяльності) трапляються ситуації, коли певний суб'єкт цивільних правовідносин не в змозі (або ж це для нього занадто обтяжливо) досягнути бажаного результату самостійно, без сторонньої допомоги. Таке становище обумовлюється, як правило, відсутністю у особи достатніх для здійснення певної діяльності грошових коштів, майна, досвіду чи інформації. Одночасно в інших суб'єктів цивільних правовідносин, які прагнуть досягнути тієї ж мети, що й особа, якій бракує, наприклад, грошових засобів, є в наявності тимчасово вільні фінанси, але немає, скажімо, необхідних технологій для втілення в життя їх намірів. За обставин, коли ці технології є у тієї самої особи, в якої відсутні грошові кошти, найліпшим варіантом задоволення потреб та дотримання інтересів обох сторін видається укладення договору простого товариства, який є юридичним засобом координації сумісної діяльності декількох осіб, що прагнуть досягнення єдиної загальної для них мети.
Сутність договору простого товариства викладено у ст. 1132 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) — відповідно до зазначеної правової норми за договором простого товариства сторони (учасники) беруть зобов'язання об'єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети (наприклад, проведення наукових-досліджень, реалізації благодійних проектів тощо). З аналізу наведеного визначення договору простого товариства випливає ряд притаманних йому характерних рис, а саме:
Договір простого товариства належить до консенсуальних типів договорів, оскільки для його укладення достатньо лише згоди сторін щодо всіх істотних умов договору (зокрема, щодо його предмета, характеру та розміру вкладів кожного з учасників у спільну діяльність тощо) і не потрібен сам факт передання та об'єднання вкладів, а також здійснення спільних дій.
У § 2 глави 55 ЦК, який присвячено врегулюванню відносин за договором простого товариства, відсутні будь-які спеціальні вказівки щодо форми цього договору, але оскільки просте товариство є різновидом договору про спільну діяльність, а останній згідно з ч. 1 ст. 1131 ЦК має укладатися у письмовій формі, то можна дійти висновку і про необхідність надання такої форми й договору простого товариства. Звісно, при цьому мають бути дотримані загальні вимоги цивільного законодавства до письмової форми правочи-ну, які викладено у ст. 205 ЦК. Єдиним можливим ускладненням при цьому є випадок, коли як вклад у спільну діяльність простого товариства передається об'єкт нерухомості, — адже для усіх інших договорів, за якими відчужується нерухоме майно (наприклад, купів-ля-продаж, дарування, довічне утримання тощо) законом передбачено їх обов'язкове нотаріальне посвідчення та державну реєстрацію. А це створює загрозу можливого оспорювання укладеного у простій письмовій формі договору простого товариства за яким у спільне майно учасників було передано об'єкт нерухомості.
З огляду на викладене, особам, які укладають договір простого товариства з внесенням вкладу у вигляді нерухомого майна, можна порадити усе-таки посвідчувати договір нотаріально та здійснювати його державну реєстрацію, а законодавцю — узяти приклад з росіян (ч. 1 ст. 164 Цивільного кодексу Російської Федерації) та встановити у загальних положеннях ЦК про правочини обов'язкове нотаріальне посвідчення й державну реєстрацію для будь-яких угод з нерухомим майном.
Одним з основних обов'язків кожного з учасників простого товариства є зобов'язання зробити визначені у договорі вклади — адже мета, заради якої й було укладено цей договір, як правило, не може бути досягнута без об'єднання вкладів сторін. При цьому під вкладом учасника простого товариства відповідно до ч. 1 ст. 1133 ЦК слід вважати все те, що він вносить у спільну діяльність (спільне майно), у тому числі грошові кошти, інше майно, професійні та інші знання, навички та вміння, а також ділову репутацію та ділові зв'язки. Звісно, наведений перелік не є вичерпним: цілком очевидно, що вкладами у спільну діяльність можуть бути і результати інтелектуальної чи творчої діяльності, інформація тощо — тобто, взагалі будь-які об'єкти цивільних прав. Досить поширеним є й випадок внесення вкладу у спільну діяльність простого товариства у вигляді особистої трудової участі одного з учасників, яка полягає у здійсненні ним сукупності практичних дій, спрямованих на безпосереднє виконання певних трудових функцій для досягнення бажаного результату спільної діяльності (наприклад, зобов'язання одного з учасників простого товариства, який має відповідний фах та кваліфікацію, спроектувати, встановити та певний час обслуговувати сантехнічне обладнання будинку, зведення якого є метою договору).
Сторони договору простого товариства за погодженням між собою самостійно визначають грошову оцінку вкладу кожної з них. У разі ж, коли вони не зробили цього у договорі, вклади учасників простого товариства відповідно до ч. 2 ст. 1133 ЦК вважаються рівними за вартістю, якщо тільки інше не випливає із фактичних обставин (коли реальний вклад одного з учасників простого товариства виявився значно більшим за вартістю, ніж той, що випливає з принципу рівності часток, і вкладник надав докази на підтвердження цього факту).
Визначення вартості вкладів є надзвичайно важливою умовою договору простого товариства, оскільки, за загальним правилом (якщо інше не встановлено договором або іншою домовленістю учасників), розподіл прибутку, витрат та збитків здійснюється сторонами договору простого товариства пропорційно вартості їх вкладів у спільне майно (ст. 1137, ст. 1139 ЦК).
Зазвичай, внесене учасниками майно, яким вони володіли на праві власності, а також вироблена в результаті спільної діяльності продукція та одержані від такої діяльності плоди і доходи є спільною частковою власністю учасників (ч. 1 ст. 1134 ЦК). Але слід мати на увазі, що з цього правила існує й ряд винятків. Наприклад, у договорі простого товариства може бути передбачено, що внесене як вклад майно не передається у спільну часткову власність учасників простого товариства — фактично наявність такої умови у договорі означає, що учасник, залишаючись єдиним власником майна, вносить як вклад у спільну діяльність не саме це майно, а лише право володіння й користування ним. Аналогічна ситуація виникає і тоді, коли майно, що є вкладом у спільну діяльність, не належить учаснику простого товариства на праві власності (наприклад, якщо він володіє майном за договором найму) — за таких обставин інші учасники договору також набувають лише право володіння і користування цим майном. Але при визначенні частки у спільному майні вартість такого вкладу теж повинна враховуватись (скажімо, при переданні права оренди транспортного засобу вклад можна оцінити як вартість орендної плати за певний період). Крім наведених випадків, окремі винятки із загального правила, про перехід внесених вкладів у спільну часткову власність учасників простого товариства можуть бути встановлені й безпосередньо законом.
Таким чином, спільне майно учасників товариства складається як з майна, що належить їм на праві спільної часткової власності, так і з внесеного як вклад майна, що належить на праві власності лише одному з учасників (чи взагалі сторонній особі) та використовується у спільних інтересах усіх учасників.
У договорі простого товариства його учасники самостійно визначають свої обов'язки щодо утримання спільного майна та порядок відшкодування витрат, пов'язаних із виконанням цих обов'язків. Користування ж спільним майном учасників повинно здійснюватися за їх спільною згодою, а у разі не-досягнення останньої — у порядку, що встановлюється за рішенням суду (ч. 3 та ч. 4 ст. 1134 ЦК).
На відміну від положень ЦК УРСР 1963 р. (ч. 3 ст. 432), які позбавляли учасника договору про сумісну діяльність права розпоряджатися своєю часткою у спільному майні без згоди інших учасників договору, чинне цивільне законодавство такої заборони не містить — це означає, що учасник договору простого товариства як співвласник спільного майна має право вільно продати свою частку у ньому, подарувати її, заповісти, передати у заставу або ж самостійно розпорядитися нею будь-яким іншим чином (ст. 361 ЦК). Єдиною умовою правомірності такого розпорядження є необхідність дотримання при цьому правил ст. 362 ЦК щодо переважного права купівлі частки у спільній частковій власності інших її співвласників (у даному випадку таке право мають інші учасники простого товариства).
Проте відчуження частки у спільній власності, яке є цілком припустимим за нормами ЦК щодо спільної часткової власності, водночас є значним порушенням зобов'язання, що виникає з укладення договору простого товариства, — адже наслідком такого відчуження буде фактичне припинення дії договору власником цієї частки в односторонньому порядку. Внаслідок такої неузгодженості речових та зобов'язувальних аспектів договору простого товариства виникає сумнів щодо доцільності виключення з норм, які врегульовують відносини за договором простого товариства, заборони відчуження частки у спільному майні без згоди інших учасників простого товариства.
Поряд з обов'язком внесення вкладу у спільну справу, на учасників договору простого товариства також покладається зобов'язання сумісно діяти для одержання бажаного результату — адже саме лише об'єднання вкладів ще не гарантує досягнення визначеної у договорі мети, а тільки створює для цього матеріальне підґрунтя. Зміст обов'язку сумісно діяти для кожного з учасників може бути різним, оскільки перебуває у залежності від розподілу між ними певних .функцій, одні з яких передбачають вчинення фактичних дій, інші — юридичних. Але у будь-якому разі сумісна діяльність декількох осіб, спрямована на досягнення єдиної для них мети, неможлива без координації їх зусиль — необхідно здійснювати управління спільною діяльністю (тобто, приймати певні рішення) та ведення спільних справ (представляти інтереси простого товариства у відносинах з третіми особами).
Врегулюванню відносин з управління спільною діяльністю та ведення спільних справ присвячено ст. 1135 ЦК. Відповідно до ч. 5 зазначеної правової норми рішення щодо спільних справ учасників приймаються учасниками за спільною згодою — це означає, що при розв'язанні будь-яких питань спільної діяльності необхідна одностайність учасників (у разі її недосягнення спір вирішити у судовому порядку неможливо). Втім, це положення є диспозитивним, і ніщо не заважає учасникам простого товариства встановити у договорі інший порядок прийняття рішень, що стосуються їх спільної діяльності, — наприклад, простою чи кваліфікованою (пропорційно внесеним вкладам) більшістю голосів.
Але прийняте тим чи іншим чином рішення, врешті-решт, потребує і виконання — тобто, у учасників виникає необхідність взяти участь у цивільному обороті, вчиняючи певні юридичні дії. За загальним правилом, викладеним у ч. 1 ст. 1135 ЦК, ведення спільних справ від імені всіх учасників може здійснювати кожен з них. Але й ця правова норма є диспозитивною — у договорі простого товариства може бути передбачено, що ведення спільних справ покладається на одного чи кількох учасників простого товариства. У такому випадку їх повноваження на вчинення правочинів з третіми особами від імені усіх учасників по-свідчуються спеціальною довіреністю, підписаною всіма іншими учасниками, або ж самим договором простого товариства. Також припустимим є варіант, коли ведення справ згідно з умовами договору здійснюється спільно всіма його учасниками. Щоправда, на практиці цей випадок зустрічається досить рідко — адже за таких обставин для вчинення кожного правочину необхідна згода всіх учасників (вони можуть або сумісно підписати необхідний договір, або ж видати одному з учасників разову довіреність на його укладення).
У договорі простого товариства або у довіреності можуть бути встановлені обмеження повноважень учасника щодо вчинення окремих правочинів (наприклад, заборона на укладення певних типів договорів або ж обмеження їх ціни). Проте оспорити правочин, вчинений учасником поза межами його повноважень, можливо лише шляхом доведення того факту, що третя особа (контрагент за угодою) знала чи могла знати про наявність таких обмежень (ч. 3 ст. 1135 ЦК). У супротивному випадку права та обов'язки за укладеним таким чином договором виникнуть у всіх учасників простого товариства.
Цілком можливою є й така ситуація, коли учасник товариства, не маючи відповідних повноважень, усе-таки вчиняє в інтересах усіх учасників правочин від їх імені або ж від свого власного. При цьому, якщо ця особа зможе довести, що вчинення нею такого правочину було необхідним в інтересах усіх учасників простого товариства, вона вправі вимагати від них пропорційного вкладам відшкодування здійснених нею витрат. Водночас, якщо внаслідок такого правочину учасникам простого товариства було завдано збитків, вони також мають право вимагати їх відшкодування від учасника, що цей правочин вчинив (ч. 4 ст. 1135 ЦК).
Розподіл прибутку, а також витрат і збитків, що виникли в процесі діяльності простого товариства, здійснюється пропорційно вартості вкладів учасників у спільне майно, якщо тільки інше не встановлено договором простого товариства або іншою домовленістю учасників (ст. 1137, ст. 1139 Цивільного кодексу України — далі ЦК). При цьому під прибутком слід розуміти не лише набуті грошові кошти (тобто, доходи), а й приріст майна у натуральній формі (наприклад, плоди). Витратами ж є видатки, що навмисно здійснюються учасниками простого товариства для досягнення мети договору (наприклад, для підтримки спільного майна учасників у належному стані). Від вкладів у спільне майно витрати відрізняються тим, що їх конкретний склад та розмір не можуть бути визначені на момент укладення договору, оскільки вони, як правило, є неочікуваними й потреба у них виникає вже під час процесу спільної діяльності. Збитками є грошовий еквівалент шкоди, яка була завдана спільному майну учасників простого товариства.
Слід зазначити, що у ч. 2 ст. 433 ЦК УРСР 1963 р. містилося положення, відповідно до якого спільні витрати та збитки учасників договору про спільну діяльність покривалися за рахунок їх спільного майна, і лише у разі недостатності останнього для покриття цих витрат та збитків, суми, яких не вистачало, розподілялися між самими учасниками пропорційно їх внескам у спільне майно. Доцільність наведеної правової норми є цілком очевидною, й, незважаючи на відсутність прямих вказівок з цього приводу у чинному ЦК, аналогічний порядок покриття витрат та збитків має застосовуватись і зараз (якщо інше не передбачено договором простого товариства).
Оскільки положення ст. 1137 та ст. 1139 ЦК є диспозитивними, то сторони договору простого товариства можуть відступити від порядку розподілу прибутку та витрат і збитків пропорційно вартості внесених у спільне майно вкладів. Але при цьому необхідно мати на увазі, що взагалі позбавити когось з учасників від права на частину прибутку чи повністю звільнити від обов'язку нести витрати та збитки, пов'язані з діяльністю простого товариства, неможливо, — такі умови договору є нікчемними. Проте навряд чи положення ЦК у наведеній редакції можуть бути реальним захистом усіх учасників простого товариства — адже ніщо не заважає включити до договору умови, за якими один з учасників нестиме обов'язок по відшкодуванню 99% витрат та збитків, а інший матиме право на 99% прибутку. За таких обставин вимоги закону формально будуть дотримані, але ж фактично це призведе саме до звільнення одного з учасників від участі у покритті витрат і збитків та позбавлення іншого від участі у розподілу прибутку.
Оскільки просте товариство не є юридичною особою, не має власного майна та статутного капіталу, то цілком зрозуміло, що воно й не може бути суб'єктом відповідальності за зобов'язаннями — натомість ним є кожен з учасників простого товариства. Таким чином, виникає ситуація, яка кардинально відрізняється від випадку створення юридичної особи, — адже її засновники, як правило, не відповідають за зобов'язаннями створеного підприємства (ч. 3 ст. 96 ЦК), а тому ризикують втратити лише внесений ними вклад у статутний капітал, тоді як учасники простого товариства відповідають за спільними зобов'язаннями усім своїм майном, на яке взагалі може бути звернено стягнення.
Щодо виду відповідальності учасників простого товариства, то відповідно до ст. 1138 ЦК вона може бути або солідарною, або пропорційною вартості вкладів учасників у спільне майно — це залежить від характеру діяльності простого товариства (підприємницька чи ні), та від підстав виникнення зобов'язання (договірне чи позадоговірне).
Так, якщо договір простого товариства не пов'язаний із здійсненням його учасниками підприємницької діяльності, кожний з учасників відповідає за спільними договірними зобов'язаннями перед третіми особами усім своїм майном пропорційно вартості його вкладу у спільне майно (тобто, у разі недостатності останнього необхідні суми — у тій же пропорції — відшкодовуються з особистого майна учасників). За спільними зобов'язаннями, що не пов'язані з договірними відносинами (наприклад, зі спільного заподіяння шкоди), учасники відповідають солідарно. Таку ж форму відповідальності встановлено й для учасників договору простого товариства, який було спрямовано на здійснення підприємницької діяльності, — учасники такого договору відповідають солідарно за всіма спільними зобов'язаннями незалежно від підстав їх виникнення.
Як бачимо, у переважній більшості випадків відповідальність учасників простого товариства є солідарною, що цілком виправдовується необхідністю захисту інтересів їх кредиторів, — адже в умовах відповідальності, пропорційної вартості вкладів, одержання кредиторами задоволення їх вимог залежить від платоспроможності кожного з учасників, тоді як при солідарній відповідальності кредитор вправі вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і в будь-якого з них окремо (ст. 543 ЦК). Зрозуміло, що учасник, який виплатив борг кредитору у повному обсязі, вправі висунути до інших учасників простого товариства зворотну вимогу щодо погашення сплаченої за них суми (нагадаємо, що між собою учасники договору простого товариства за усіма спільними зобов'язаннями відповідають пропорційно вартості їх вкладів у спільне майно). Слід мати на увазі, що норми про відповідальність учасників простого товариства перед третіми особами є імперативними, а отже, їх положення не можуть бути змінені за угодою сторін договору.
Цілком можливою є й ситуація, коли в учасника простого товариства виникають борги, що жодною мірою не пов'язані зі спільною діяльністю товариства. За таких обставин згідно зі ст. 1140 ЦК кредитор учасника простого товариства має право пред'явити вимогу про виділ частки учасника у спільному майні відповідно до положень ст. 366 ЦК. У вказаній правовій нормі з метою дотримання інтересів не лише кредитора учасника спільної часткової власності, а й інших співвласників майна встановлено, що кредитор може пред'явити позов про виділ частки зі спільного майна в натурі для звернення на неї стягнення лише у разі, якщо іншого майна учасника-боржника недостатньо для задоволення вимог кредитора. У випадку, коли звернення стягнення на частку боржника у спільному майні все ж таки не уникнути, але при цьому виділ частки в натурі є неможливим чи проти цього заперечують інші співвласники (тобто у даному випадку — учасники простого товариства), то останнім згідно зі ст, 362 ЦК надається переважне право купівлі цієї частки, а кошти, отримані від її продажу, передаються кредиторові в рахунок погашення боргу. Виконання вимоги кредитора щодо продажу частки на вищезазначених умовах є для боржника обов'язковим — таким чином, законодавець і за таких обставин надає учасникам простого товариства можливість зберегти свої відносини (звісно, за умови, що у договорі простого товариства передбачено збереження його дії для інших учасників у разі вибуття з товариства одного з них). Але ж якщо інші співвласники відмовляться від придбання частки боржника (наприклад, у зв'язку з недостатністю вільних грошових коштів), то за бажанням кредитора частка учасника простого товариства або буде продана з публічних торгів, або права та обов'язки співвласника-боржника з проведенням відповідних перерахунків будуть переведені на кредитора. Внаслідок таких дій договір простого товариства, скорші за все, буде припинений, проте за наявності відповідної домовленості між учасниками договору він може припинитися лише щодо учасника-боржника, а для інших учасників — зберегти свою чинність.
Перелік обставин, внаслідок яких договір простого товариства припиняється, міститься у ч. 1 ст. 1141 ЦК (одразу зауважимо, що він не є вичерпним — за згодою учасників договору можуть бути передбачені й інші випадки його припинення). Загалом підстави припинення простого товариства можна умовно розподілити на декілька груп, до першої з яких належать обставини, що пов'язані з неможливістю подальшої особистої участі у спільній діяльності простого товариства одного з його учасників. Такими обставинами є, зокрема, визнання учасника недієздатним, безвісно відсутнім, обмеження його цивільної дієздатності, а також смерть фізичної чи ліквідація юридичної особи — учасника договору. Втім, у наведених випадках припинення договору простого товариства є не безумовним — учасники багатостороннього договору простого товариства можуть встановити безпосередньо у ньому чи у додатковій до нього угоді умову про збереження за таких обставин дії договору для тих учасників, що залишилися. Також учасники можуть передбачити можливість заміщення померлого громадянина (чи ліквідованої юридичної особи) його спадкоємцями (правонаступниками). Але слід звернути увагу, що у разі відсутності між учасниками такої домовленості, спадкоємці (правонаступники) не вправі наполягати на прийнятті їх у договір простого товариства як учасників і можуть вимагати лише виділу належної їм частки зі спільного майна товариства. До другої групи підстав припинення договору простого товариства належать ті, що пов'язані зі значним погіршенням фінансового становища одного з учасників (оголошення його банкрутом чи виділу його частки зі спільного майна товариства на вимогу кредитора). Настання таких обставин призводить, по-перше, до зниження рівня фінансових гарантій кредиторів простого товариства, а по-друге, — до збільшення тягаря несприятливих наслідків для інших учасників договору, тому у наведених випадках договір простого товариства теж припиняється (знову ж таки за умови, якщо домовленістю між учасниками не передбачено його збереження для інших учасників).
Досить специфічною підставою припинення простого товариства є відмова учасника від подальшої участі у договорі чи його розірвання на вимогу одного з учасників. Справа в тому, що достроковий вихід учасника з договору, укладеного на визначений строк чи з вказівкою на досягнення його мети як скасуваль-ної умови, € порушенням договірних зобов'язань і тягне за собою цивільно-правову відповідальність у повному обсязі. І лише при наявності поважної причини для вибуття з договору відповідальність учасника обмежується відшкодуванням іншим учасникам реальних збитків (тобто, без відшкодування упущеної вигоди), завданих розірванням договору (ч. 2 ст. 1142 ЦК). Щоправда, на питання які саме причини слід вважати поважними, цивільне законодавство не відповідає, тому можливі ситуації, коли інші учасники договору не вважатимуть заявлені їм причини поважними й вимагатимуть подальшого виконання договору простого товариства до його припинення чи до набуття законної сили рішенням суду (якщо останній визнає причину поважною).
Відмова ж учасника від подальшої участі у безстроковому договорі простого товариства є цілком правомірною й не тягне за собою будь-якої відповідальності, але у цьому випадку учасник договору повинен зробити заяву про свою відмову від подальшої участі у договорі не пізніше як за три місяці до свого передбачуваного виходу. Умови про обмеження чи відмову від права на вихід з безстрокового договору простого товариства є нікчемною (ч. 1 ст. 1142 ЦК).
В усіх випадках відмови учасника від подальшої участі у договорі чи його розірванні в односторонньому порядку дія договору простого товариства для інших учасників може бути збережена, якщо у ньому (чи в додатковій угоді) є відповідне застереження. Таку можливість слід враховувати ще при укладенні договору, щоб уникнути несподіваного припинення його дії у подальшому. Крім вищезазначених підстав, договір простого товариства припиняється також у разі закінчення строку, на який його було укладено, а також досягнення мети товариства або настання обставин, коли досягнення цієї мети стало неможливим.
При припиненні договору простого товариства виникає необхідність вирішення питань про відповідальність учасників за невиконаними спільними зобов'язаннями щодо третіх осіб та про розподіл спільного майна учасників і повернення майна, переданого у спільне користування.
З метою захисту інтересів кредиторів у ч. 3 ст. 1141 ЦК встановлено, що з моменту припинення договору усі колишні учасники простого товариства несуть солідарну відповідальність перед третіми особами за невиконані спільні зобов'язання, незалежно від підстав їх виникнення та характеру діяльності товариства (у тому числі й в тих випадках, коли під час дії договору учасники відповідали пропорційно вартості внесених у спільне майно вкладів). У разі, якщо після виходу з товариства одного з учасників договір зберіг свою чинність для інших учасників, той з них, участь якого у договорі припинилася, відповідає перед третіми особами, за тими спільними зобов'язаннями, що виникли в період його участі в договорі (ст. 1143 ЦК).
Розподіл майна, що є у спільній власності учасників простого товариства здійснюється відповідно до ст. 367 ЦК, при цьому учасник, який вніс у спільну власність річ, визначену індивідуальними ознаками, вправі вимагати в судовому порядку повернення йому тієї ж самої речі (за умови, що це не зашкодить інтересам інших учасників договору та кредиторів простого товариства). Речі, що були передані лише у спільне володіння та (або) користування, повертаються учасникам, які їх надали, як правило, без винагороди та компенсації за зношення {адже ця річ використовувалася і в інтересах того, хто її надав).
Загалом, учасникам простого товариства слід скористатися наданою законодавцем можливістю якомога детальніше самим виписати його умови (переважна ■ більшість правових норм, що регулюють відносини за договором простого товариства є диспозитивними), — це дозволить уникнути непорозумінь у майбутньому, оскільки запропоновані ЦК варіанти вирішення тих чи інших питань, пов'язаних з діяльністю простого товариства, не завжди є найліпшими у конкретному випадку, а деякі можливі ситуації взагалі залишилася поза межами його регулювання.