Захист та охорона власності, законного володіння майном є однією з найголовніших функцій нашої держави.
Конституція України гарантує, що держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
Положення Конституції України щодо охорони та захисту права власності конкретизуються в різних галузях українського законодавства, у тому числі і цивільному праві.
До речових способів захисту права власності належать позови про витребування майна з чужого незаконного володіння, позови про захист права власності від порушень, не пов'язаних з позбавленням володіння, і позови про визнання права власності.
Одним із основних найдавніших ефективних речово-правових засобів захисту права власності є витребування майна з чужого незаконного володіння. Цей засіб дістав назву від лат. vindico — захищаю, заявляю претензію, вимагаю.
Віндикація веде свій початок від стародавнього римського приватного права й успішно діє у правових системах майже всіх країн світу.
У римському приватному праві при витребуванні майна з чужого незаконного володіння діяв принцип "де мою річ знаходжу, там її й віндицирую". Римські юристи виходили з наступного: якщо та особа, яка надає річ, не мала на неї права власності, то і той, хто набуває від першої особи цю річ, не міг отримати на неї право власності.
Право власності у добросовісного набувача за окремими умовами могло виникнути лише за давністю володіння.
Однак даний принцип римського віндикаційного права належним чином не забезпечував захист покупця, оскільки останній ніколи не міг бути впевнений у тому, що він став власником, і що завтра не з'явиться інша особа, яка доведе своє право власності на річ та відбере її собі.
Тому європейські народи запозичили спочатку цей принцип римського права, а потім згадали своє правило "Hand muss Hand wahren", згідно з яким тільки речі, що вийшли з рук володільця всупереч його волі, можуть бути віндицирова-ні від всякої третьої особи. Ті ж речі, що були власником кому-небудь ввірені, в разі їх відчуження фактичним володільцем, уходять від власника остаточно: добросовісний набувач стає їх безповоротним власником, а колишній власник має право вимагати лише відшкодування збитків від свого контрагента, якому він передав річ, та який цю річ продав, не маючи на це права.
Таким чином, германське правило "Hand muss Hand wahren", напроти, усувало невпевненість, що упроводжувала римський принцип, надаючи добросовісному набувачеві право без зворотної відповідальності. У той же час воно, здавалось, не порушує справедливість щодо колишнього власника: якщо річ вийшла з його рук за його волею або була ним кому-небудь ввірена, то йому легко було знайти цю особу, щоб стягнути з неї свої збитки. Лише там, де такої передачі зі сторони власника не було, останнє мірку-. вання не мало місце, і тому справедливість вимагала повернення речі йому.
Даний принцип був сприйнятий законодавством багатьох країн, що містило спеціальні норми про підстави виникнення права власності на майно, добросовісно набуте від неправомочної особи.
Подібна норма була відома і українському цивільному праву. Згідно зі ст. 183 ГК УРСР 1922 року "якщо майно продано не власником, покупець набуває право власності лише у випадках, коли згідно зі статтями 59 та 60 власник не має права витребувати від нього майно", таким чином у законодавчому порядку вирішувалося питання виникнення права власності у добросовісного набувача.
ЦК України 1963 року аналогічної норми, незважаючи на збереження правила про обмеження віндикації, не містив.
Відсутня дана норма і в ЦК України 2003 року.
Виходячи із положень чинного ЦК України, Закону України "Про власність", можна зробити висновок, що право власності у добросовісного набувача виникає за наявності окремих умов, до числа яких, як правило, відносять дійсну у всіх відносинах угоду про відчуження, яка має лише один недолік — неправомочність відчужувача на розпорядження річчю, добросовісність та відплатність набуття, передачі речі набувачеві, а також вибуття речі з володіння власника або іншого титульного володаря за їх волею.
Добросовісний володілець ніколи себе не проголошує таким, оскільки він просто не знає про те, що не є власником доти, доки не виникне потреба захисту.
Як вже зазначалося, найбільш поширеним способом захисту права власності і права володіння є витребування майна з чужого незаконного володіння.
Однією з підстав для заявлення такого позову є те, що власник не володіє майном, не панує над річчю, в той час як невласник володіє майном без належної правової підстави або за належною підставою. Володіння незаконного володільця має бути об'єктивно незаконним незалежно від того, винен він чи не винен у тому, що чужа річ потрапила до нього.
Таким чином, можна зробити висновок, що віндикаційні позови базуються на визнанні права власності абсолютним правом, яке не втрачається з незаконним вибуттям речі з володіння власника і переходом у володіння інших осіб.
Позивачем за віндикаційним позовом може бути неволодіючий власник.
Водночас законодавство надає право звертатися з вимогами про витребування майна з чужого незаконного володіння не лише власникам, а й іншим особам, у яких майно власника перебувало у законному володінні за відповідною правовою підставою.
Віндикаційний позов є речово-правовим позовом, що може бути пред'явлений лише у випадку відсутності між позивачем та відповідачем зобов'язальних правовідносин. У зв'язку з цим у випадках, коли підставою для позову про повернення у натурі майна є невиконання відповідачем обов'язку щодо його повернення, наприклад, за договором оренди, зберігання та інших щодо повернення власнику майна, такий позов не є віндикаційним, він вирішується на підставі зобов'язально-правових відносин, що однак не завжди враховується у судовій практиці.
Так, рішенням Первомайського районного суду Харківської області були задоволені вимоги В. до Л. про витребування нежилого приміщення з чужого незаконного володіння.
Разом з тим, при розгляді справи було встановлено, що нежилим приміщенням Л. користувалася за договором оренди, який неодноразово пролонгувався.
Таким чином, Л. була законним володільцем, а питання про правомірність користування нею нежилим приміщенням на момент пред'явлення позову повинно бути вирішено
виходячи з інших правових підстав, а не ст. 145 ЦК України 1963 року, ст. 50 Закону України "Про право власності".
За віндикаційним позовом може бути витребувана лише індивідуально визначена річ, оскільки призначенням такого позову є повернення лише такого майна, яке було у власності особи. У разі знищення, зникнення або відсутності за іншими причинами визначеного майна віндикаційний позов не може бути пред'явлений за відсутності об'єкта позову.
У разі вибуття з володіння власника речей, визначених родовими ознаками, його права також не можуть бути захищені шляхом пред'явлення віндикаційного позову. У даному випадку можуть бути заявлені позови про повернення безпідставно придбаного майна, про відшкодування шкоди.
Не завжди однозначно в судовій практиці розв'язуються питання про можливість повернення індивідуального визначеного майна, яке зазнало переробки. Суди при вирішенні даних питань повинні виходити з положень ст. 332 нового ЦК, яка на відміну від ЦК 1963 p., закріплює такий спосіб виникнення права власності на річ, як специфікація; Цей спосіб набуття права власності охоплює переробку чужої речі, внаслідок чого створюється нова річ.
Тому суд повинен дати оцінку характеру змін речі, правомірності здійснення переробки чужої речі.
Наприклад, неможливо пред'явити віндикаційний позов про повернення будинку, який був значно збільшений за розміром жилої та корисної площі, упорядкований, тобто фактично став новим об'єктом нерухомості. Права власника в зазначеному разі захищаються шляхом пред'явлення позову про відшкодування вартості речі.
Для вирішення віндикаційного позову істотне значення має характер володіння, в якому річ перебуває.
Закон розрізняє два випадки незаконного володіння чужою річчю, що породжує різні цивільно-правові наслідки.
Незаконне володіння чужою річчю може бути як добросовісним, так і недобросовісним.
Новий ЦК по-іншиму, ніж ЦК 1963 р. визначає добросовісного набувача.
Згідно з ч. 1 ст. 388 нового ЦК володілець визнається добросовісним, якщо здобуваючи річ, він не знав та не міг знати про те, що відчужувач речі не має права на її відчуження (ч. 1 ст. 145 ЦК 1963 р. передбачала, що набувач є добросовісним, якщо він не знав і не повинен був знати, що особа не мала права відчужувати майно).
У випадку, якщо набувач речі знав, чи принаймні повинний був знати, що здобуває річ у особи, що не мала права на її відчуження, він вважається недобросовісним.
Запроваджуючи поняття добросовісності і недобросовісності володільця, законодавець не наводить достатніх конкретних критеріїв для визначення ступеня передбачувальності й обізнаності, які має виявляти особа при придбанні майна, щоб не вважатися недобросовісною.
Таким чином, важливим для практики є питання розмежування поняття добросовісності й недобросовісності набувача, оскільки різниця між даними видами володіння встановлюється судом, виходячи з презумпції добросовісності набувача.
Для ії спростування повинно бути доведено, що набувач умисно чи за грубої необережності не взяв до уваги конкретних обставин угоди, з яких ясно видно, що річ відчужується неправомірно. Відповідальність недобросовісного набувача перед власником заснована не тільки на об'єктивній протиправності придбання майна, але і на суб'єктивному факторі, тобто провині набувача. Як форму вини з боку недобросовісного набувача має бути визначено умисел або грубу необережність, а не просто легковажність.
Згідно з вимогами ч. 1 ст. 400 ЦК України у недобросовісного набувача майно може бути витребувано власником в усіх випадках, тобто і тоді, коли воно вибуло з володіння власника за його волею, та незалежно від оплатності (безоплатності) придбання такого майна.
Витребування майна від добросовісного набувача залежить від обставин, за яких майно вибуло з володіння власника, та оплатності (безоплатності) придбання цього майна набувачем.
За чинним законодавством — ч. З ст. 388 ЦК передбачено, що при набутті майна безоплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
Тобто, якщо особа набула право власності на будинок за договором дарування від особи, яка не мала права проводити його відчуження, власник будинку вправі витребувати його і за умови, якщо набувач є добросовісним.
Однак на практиці зустрічаються випадки, коли особа, яка отримала безоплатно майно від особи, що не мала права його відчужувати, реалізує це майно шляхом оплат-ного правочину.
При вирішенні таких позовів про витребування майна у добросовісного набувача суди в одних випадках відмовляли в позовах, виходячи з того, що набувач є добросовісним та придбав майно оплатно. В інших випадках суди вказані позови задовольняли, мотивуючи це тим, що спочатку майно вибуло проти волі власника безоплатно, то у всіх випадках інтереси власника мають бути захищені, і майно потрібно віндифіку-вати.
На мій погляд, більш правильною є перша позиція, оскільки набувач в даному випадку є також добросовісним і нічим не відрізняється від добросовісного набувача, який одержав майно безпосередньо від неправомочної особи, що здійснювала оплат-не відчуження майна.
Від добросовісного набувача, який оплатно придбав майно у особи, що не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно лише у разі, якщо майно:
Вказана норма закону не містить вичерпного переліку випадків вибуття майна з володіння поза волею власника (законного володаря), а вказівку на загублення майна чи його викрадення слід розглядати, на мою думку, як окремі приклади, наведені законом.
Іншими прикладами вибуття майна з володіння власника поза його волею можуть бути стихійні лиха, знаходження власника в момент вибуття майна з його володіння у стані, при якому він не міг розуміти значення своїх дій та керувати ними.
Такі приклади можна зустріти в судовій практиці. К. звернувся до суду з позовом в інтересах В., опікуном якого він є, до П. та Б. про витребування майна з чужого незаконного володіння.
К. посилався на ті обставини, що В. на праві приватної власності належала 1/3 частка жилого будинку. П., скориставшись станом здоров'я В., провів її відчуження Б. К. вважав, що нерухоме майно вийшло з володіння В. всупереч його волі, та просив про задоволення позову.
Рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова позовні вимоги були задоволені.
Судова колегія судової палати апеляційного суду Харківської області при розгляді справи в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції залишила без змін, відхиливши скаргу Б., виходячи з того, що при укладенні договору найму та договору купівлі-продажу В. знаходився в стані, при якому не відповідав за свої дії та не керував ними, тому частка будинку, що належала йому на праві приватної власності вийшла з його володіння всупереч його волі. Таким чином, спірне нерухоме майно належить витребуванню у Б., незважаючи на те, що останній є добросовісним набувачем.
Разом з тим, є види майна, до яких не можуть бути застосовані вимоги, засновані на віндикаційному позові.
Це витребування майна, яке складається з грошей та цінних паперів.
Згідно зі ст. 389 ЦК гроші, а також цінні папери не можуть бути витребувані від добросовісного набувача ні за яких обставин.
Недобросовісними можуть вважатись також особи, які одержали майно за рахунок інших осіб без достатньої підстави, встановленої законом або договором, якщо їм було відомо або згодом стало відомо про безпідставність володіння таким майном.
Власник майна має право вимагати від особи, яка знала або могла знати, що вона володіє майном незаконно (недобросовісного набувача), передачі всіх доходів від майна, які вона одержала або могла одержати за весь час володіння ним.
Такі негативні наслідки для недобросовісного набувача цілком закономірні.
Що ж до добросовісного набувача, то власник в разі повернення майна може вимагати передачі всіх доходів від нього, які добросовісний набувач одержав або міг одержати з моменту, коли дізнався або міг дізнатися про незаконність володіння, або з моменту, коли йому було вручено повістку до суду у справі за позовом власника про витребування майна.
У свою чергу, як добросовісний, так і недобросовісний набувач, мають право вимагати від власника майна відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна, здійснених ним з часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передачу доходів.
Що ж до здійснення набувачем поліпшення майна, то лише добросовісний набувач має право на залишення їх за собою, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без завдання йому шкоди. Якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісний набувач має право на відшкодування здійснених на поліпшення витрат у сумі, на яку збільшилась їх вартість.