Зобов'язання є найбільш поширеним видом цивільних правовідносин і діє протягом певного строку, під час якого можуть відбуватися зміни в суб'єктному складі зобов'язання, його об'єкті та змісті. Зрештою, у певний момент зобов'язання припиняється. Значення ж припинення зобов'язання полягає у тому, що воно завершує існування певного суб'єктивного права та обов'язку, який йому відповідає — тобто первісний юридичний зв'язок між сторонами, який був обумовлений виникненням конкретного зобов'язання, втрачається і жодна зі сторін зобов'язання з моменту його припинення вже не зобов'язана здійснювати дії, спрямовані на виконання цього зобов'язання, та не вправі вимагати вчинення таких дій від іншої сторони. Крім того, сторони вже не можуть переуступити свої права та обов'язки за зобов'язанням, що припинилося, у встановленому порядку третім особам.
Припинення зобов'язання відбувається при наявності певних юридичних фактів, передбачених законом або договором, які називаються підставами або способами припинення зобов'язань. Деякі з них не залежать від волі учасників зобов'язального правовідношення, інші ж, навпаки, є наслідком дій самих учасників зобов'язання. Також підстави припинення зобов'язань мають неоднакову сферу дії: окремі з них діють лише відносно одного виду зобов'язань і передбачені в нормах, які регулюють саме даний вид зобов'язань (наприклад, відповідно до ст. 1044 Цивільного кодексу України договір управління майном припиняється, зокрема, у разі подання заяви однією зі сторін договору про його припинення у зв'язку із закінченням строку його дії, а також у випадку визнання фізичної особи — установника управління банкрутом), а інші стосуються припинення всіх або більшості зобов'язань і у своїй сукупності утворюють загальні підстави припинення зобов'язань, що містяться у главі 50 Цивільного кодексу України (далі — ЦК).
До загальних підстав припинення зобов'язань цивільне законодавство відносить його належне виконання, передання відступного, новацію, зарахування зустрічних однорідних вимог, прощення боргу, поєднання боржника і кредитора в одній особі, неможливість виконання, а також смерть фізичної особи чи ліквідацію юридичної особи, які є однією зі сторін зобов'язання. Кожен із зазначених способів припинення зобов'язань має свої особливості, пов'язані з умовами та порядком їх застосування — саме вони й будуть розглянуті у даному матеріалі.
Найбільш природним та бажаним для більшості учасників цивільних правовідносин з усіх існуючих способів припинення зобов'язань є їх виконання — адже зобов'язання, врешті-решт, і створюються для того, щоб згодом бути виконаними. Проте слід мати на увазі, що виконання не завжди припиняє зобов'язання, а лише за умови його проведення належним чином (ст. 599 ЦК). Сутність належного виконання полягає у тому, що зобов'язання повинно бути виконано належною особою, в належному місці, в належний строк та з додержанням усіх інших вимог виконання зобов'язання. Якщо ж сторони порушать хоча б одну з умов належного виконання, то зобов'язання вже не зможе припинитися за цією підставою — у подібних випадках воно лише зміниться, оскільки на сторону, яка допустила неналежне виконання, покладаються додаткові юридичні обов'язки (відшкодування збитків, сплата неустойки, тощо). Але виконання таких додаткових обов'язків, зазвичай, не звільняє боржника від реального виконання зобов'язання й лише після того, як сторони виконають усі дії, що випливають із зобов'язання, воно вважатиметься припиненим.
Для уникнення у подальшому зайвих ускладнень, бажано, щоб факт належного виконання зобов'язання був підтверджений документально. Згідно зі змістом ст. 545 ЦК таким підтвердженням може бути розписка кредитора про одержання виконання (частково або у повному обсязі) або ж наявність у боржника боргового документа (навіть без окремої розписки кредитора). Але при цьому необхідно враховувати, що обов'язок кредитора видати розписку про одержання виконання виникає тільки на вимогу боржника, тоді як повернення боржникові відповідного
боргового документа (звісно, при його наявності) є безумовним обов'язком кредитора. Якщо ж внаслідок певних обставин кредитор не в змозі повернути такий документ, то він повинен вказати про це у розписці про одержання виконання, яку видає боржникові.
У разі відмови кредитора завірити виконання зобов'язання документально (повернути борговий документ або видати розписку) боржник згідно з ч. 4 ст. 545 ЦК має право затримати виконання зобов'язання. За таких обставин настає прострочення кредитора (адже затримка виконання у даному випадку виникла саме з його вини), а це є підставою для пред'явлення боржником вимоги щодо відшкодування йому завданих простроченням збитків (ст. 613 ЦК).
З огляду на викладене можна дійти висновку, що знаходження боргового документа у кредитора свідчить, як правило, про те, що зобов'язання боржника ще не виконано, тоді як наявність боргового документа у боржника, навпаки, надає усі підстави вважати, що він вже виконав належним чином свої зобов'язання (обов'язок доведення протилежного покладається на сторону, що оспорює виконання).
Як при виникненні зобов'язання, так і в процесі його виконання, сторони зобов'язання можуть узгодити між собою можливість його припинення шляхом передання відступного чи заміною його новим зобов'язанням (новацією).
Згідно зі ст. 600 ЦК зміст відступного полягає у тому, що боржник надає кредиторові (але лише за згодою останнього) замість первісного предмета виконання інший — наприклад, сплачує певну суму грошей, передає інше майно, виконує якісь роботи чи надає послуги тощо. Оформлюється така заміна виконання зобов'язання відступним відповідною угодою сторін, в якій мають бути вказані розмір відступного (він може бути як більшим від первісного зобов'язання, так і меншим за нього, але на практиці, зазвичай, сторони домовляються про відступне, грошовий еквівалент якого відповідає первісному зобов'язанню), строки й порядок передання відступного. При цьому слід звернути увагу, що у разі, коли сторони вже уклали договір про відступне (або ж якщо можливість передання відступного була наперед обумовлена ними ще в угоді щодо первісного зобов'язання), кредитор вже не може відмовитися від прийняття відступного — у супротивному випадку матиме місце прострочення кредитора (про його наслідки згадувалося вище).
Щодо новації, то вона є угодою сторін про заміну первісного зобов'язання новим зобов'язанням між тими ж самими сторонами (ч. 2 ст. 604 ЦК). Тобто суб'єктний склад зобов'язання зберігається, але змінюються інші фактори — наприклад, предмет зобов'язання чи порядок його виконання тощо.
При новації припиняються всі додаткові зобов'язання, пов'язані з первісним зобов'язанням, та відпадають усі заперечення, які можна було б висунути у зв’язку з первісним зобов’язанням. Разом з цим, оскільки виникнення нового зобов'язання нерозривно пов'язано з існуванням первісного, при встановленні факту недійсності останнього недійсним буде й те зобов'язання, що його замінило. У випадку ж, коли недійсним є лише нове зобов'язання, то новація вважатиметься такою, що не здійснилася, й відповідна сторона залишиться зв'язаною первісним зобов'язанням. Факт здійснення новації завжди має доводити та сторона, яка на неї посилається.
У ч. 3 ст. 604 ЦК міститься заборона новації щодо зобов'язань про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, про сплату аліментів та в інших випадках, встановлених законом. Оскільки згадана норма ЦК має імперативний характер, то укладена у вказаних випадках угода про новацію також буде недійсною.
Особливістю новації, яка дозволяє відрізнити її від передання відступного, є те, що при ній відбувається заміна зобов'язання — місце зобов'язання, що припинило своє існування, займає нове (тобто, зобов'язальні відносини між сторонами хоч і змінюються, але зберігаються), тоді як угода сторін про передання відступного спрямована на повне припинення юридичного зв'язку між ними.
Зручним, і внаслідок цього досить поширеним способом припинення зобов'язань, є зарахування зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом витребування (ч. 1 ст. 601 ЦК). Особливість зарахування полягає у тому, що воно може припинити одразу два (або навіть більше) зустрічних зобов'язання при умові рівності розміру вимог. Якщо ж зустрічні вимоги не .рівні, то може мати місце лише часткове зарахування — більше за розміром зобов'язання продовжує існувати у частиш, що перевищує менше, а останнє припиняється у повному обсязі.
На практиці зарахуванням погашаються, переважно, зустрічні грошові вимоги. Особливо популярним цей спосіб припинення зобов'язань є у суб'єктів господарювання, які застосовують його у безготівкових розрахунках для ліквідації неплатежів за надане виконання.
Зі змісту ст. 601 ЦК випливає, що для здійснення зарахування є необхідною наявність трьох наступних умов:
· по-перше, вимоги сторін, що проводять зарахування зобов'язань, повинні бути зустрічними — тобто сторони повинні одночасно брати участь у двох зобов'язаннях, при цьому особа, яка виступає кредитором в одному із зобов'язань, що зараховуються, повинна бути боржником в іншому, так само як і боржник одного із зобов'язань, що зараховуються, має бути в іншому кредитором;
· по-друге, вимоги мають бути однорідними — це означає, що в обох зобов'язаннях предметами вимог повинні бути гроші або речі одного роду (наприклад, можливо зарахувати грошовий борг проти грошового, але утримувати майно за грошовий борг його власника не можна);
· по-третє, необхідно, щоб до моменту зарахування настав строк виконання зобов'язань за обома вимогами або цей термін було визначено моментом витребування чи не встановлено взагалі, оскільки пред'явити до зарахування вимоги за зобов'язанням, виконання якого ще не можна вимагати, неможливо.
За наявності всіх вищезгаданих умов будь-яка із сторін має право провести зарахування — за своєю юридичною природою зарахування зустрічних вимог є односторонньою угодою, для його здійснення достатньо заяви однієї сторони (ч. 2 ст.601 ЦК) і згоди іншої не потрібно.
Правові наслідки зарахування зустрічних вимог й виконання зобов'язання однакові: для обох характерне їх припинення. Процедурні правила оформлення виконання зобов'язань (видача розписки, повернення боргового документа) також поширюються і на зарахування.
Не всі зустрічні однорідні зобов'язання, строк яких настав, можуть бути зараховані — відповідно до ст. 602 ЦК, яка передбачає винятки із загального правила, окремі вимоги не підлягають зарахуванню (ані за заявою однієї зі сторін, ані за їх згодою). Згадана правова норма містить вказівку на основні випадки, коли зарахування зустрічних однорідних вимог не допускається, а саме:
· якщо вимоги пов'язані з суворо цільовим характером коштів — відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або заподіянням смерті, довічне утримання певних осіб, а також стягнення аліментів (положення про недопустимість зарахування за цими вимогами ґрунтується на припущенні, що суми, які одержуються у такому порядку, можуть бути єдиним джерелом існування однієї зі сторін зобов'язання, тому законодавець, зважаючи на це, визнав недоцільним допускати зарахування за такими вимогами);
· якщо минув строк позовної давності — у цьому разі неможливість зарахування обумовлена тим, що цивільне право не підлягає захисту у суді, оскільки сплив позовної давності (за умови, що про її застосування заявлено стороною у спорі) є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК), і навіть якщо суд, визнавши поважними причини пропущення позовної давності, відновить її строк, то мати місце буде вже не зарахування взаємних вимог, а виконання зобов'язання за рішенням суду;
· в інших випадках, які встановлені законом чи договором, — це означає, що недопустимість зарахування може випливати також із норм законодавчих чи підзаконних актів та угоди сторін.
На останній випадок слід звернути особливу увагу, оскільки існує відповідне спеціальне законодавство, яке робить неможливим в окремих ситуаціях проведення зарахування зустрічних однорідних вимог, тому, щоб не втрапити у халепу, необхідно його детально проаналізувати або ж звернутися за порадою до фахівців.
Певні особливості має проведення зарахування у випадку відступлення права вимоги — у положеннях ст. 603 ЦК передбачено, що у разі заміни кредитора боржник вправі пред'явити проти вимоги нового кредитора свою зустрічну вимогу до первісного кредитора, але це можливо лише за умови, що ця вимога виникла на підставі, яка існувала на момент одержання боржником письмового повідомлення про заміну кредитора, і строк вимоги настав до його одержання або цей строк не встановлений чи визначений моментом пред'явлення вимоги. Якщо ж боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, він має право висунути проти вимоги нового кредитора усі заперечення, які він мав проти первісного кредитора на момент пред'явлення йому вимога новим кредитором або, якщо боржник виконав свій обов'язок до пред'явлення йому вимоги новим кредитором, — на момент його виконання. Таким чином, у ст. 603 ЦК конкретизовано загальне правило цивільного законодавства про те, що становище боржника не може бути погіршено при переході прав за зобов'язанням до нового кредитора.
Окрім передання відступного та новації ще однією з підстав припинення зобов'язань за домовленістю сторін є прощення боргу, сутність якого відповідно до змісту ст. 605 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) полягає у звільненні кредитором боржника від його обов'язків. Характерною рисою цього способу припинення зобов'язань є те, що він не передбачає надання боржником кредиторові зустрічного задоволення — адже у супротивному випадку прощення боргу вже перетворюється у новацію (коли первісні зобов'язання сторін припиняються з одночасним виникненням між ними нових зобов'язальних правовідносин).
На перший погляд може здаватися, що використання можливості припинення зобов'язання внаслідок звільнення боржника від його боргу цілком залежить лише від бажання та волевиявлення кредитора. Проте слід враховувати, що за певних умов боржник може бути зацікавлений у тому, щоб виконати своє зобов'язання перед кредитором (наприклад, щоб не завдати шкода своїй репутації), а тому боржник вправі заперечувати проти зняття з нього боргу, але тільки до настання строку виконання зобов'язання. Якщо ж цей строк вже настав, то боржник, який не бажає приймати звільнення від боргу, повинен негайно виконати належним чином своє зобов'язання перед кредитором і припинити його у такий спосіб, оскільки інакше він буде вже зобов'язаний прийняти запропоноване кредитором прощення боргу. Слід звернути увагу, що звільнення боржника від боргу не звільняє кредитора від виконання його зустрічного обов'язку (скажімо, прощення орендодавцем орендарю його боргу щодо внесення плати за користування майном, не звільняє орендодавця від обов'язку проведення капітального ремонту переданої в оренду речі).
Завадити сторонам припинити зобов'язання за їх взаємною згодою шляхом прощення боргу може порушення цією дією прав третіх осіб щодо майна кредитора — наприклад, такий спосіб припинення зобов'язань неможливо застосувати при порушенні провадження у справі про банкрутство кредитора, оскільки це у разі подальшого визнання його банкрутом призведе до зменшення обсягу ліквідаційної маси, внаслідок чого частина вимог кредиторів банкрута може залишитися незадоволеною.
Оскільки зобов'язальні відносини (втім, як і будь-які інші) передбачають наявність, принаймні, двох учасників, то поєднання боржника і кредитора в одній особі припиняє зобов'язання (ст. 606 ЦК). Збіг боржника та кредитора в одній особі відбувається внаслідок того, що боржник на підставі певного юридичного факту набуває право вимоги, яке щодо нього мав кредитор, або ж, навпаки, до кредитора переходить обов'язок, який раніше було покладено на боржника. Оскільки за таких обставин дві сторони правовідносин поєднуються в одній особі, то усі зобов'язання між ним анулюються — адже одна й та ж сама особа не може бути одночасно і боржником, і кредитором за одним і тим же зобов'язанням.
На практиці найбільш поширеним випадком поєднання боржника та кредитора в одній особі є універсальне правонаступництво (наприклад, злиття двох юридичних осіб, які були різними сторонами в одному й тому зобов'язанні, або ж приєднання однієї з таких юридичних осіб до іншої). У відносинах між фізичними особами зобов'язання може припинятися внаслідок збігу боржника та кредитора в одній особі у разі спадкування боржником майна, прав та обов'язків кредитора (чи навпаки) — за таких обставин зобов'язання припиняється з моменту відкриття спадщини (звісно ж, лише за умови її прийняття).
Іноді поєднання боржника та кредитора в одній особі призводить не до повного, а тільки часткового припинення зобов'язання — так, якщо спадкоємцями кредитора, окрім боржника є, наприклад, ще двоє осіб, то зобов'язання припиняється лише у обсязі однієї третини, а інші дві зберігаються (боржник повинен буде виконати дві третини зобов'язання, що залишилися, на користь інших двох спадкоємців, які є правонаступниками померлого кредитора).
Також слід звернути увагу, що хоч у положеннях ст. 606 ЦК (на відміну від ст. 219 ЦК УРСР 1963 року) й не міститься застереження про можливість поновлення припиненого раніше у зв'язку зі збігом боржника та кредитора в одній особі зобов'язання (у разі, якщо такий збіг припинився), виникнення подібної ситуації все ж таки можливе і нині. Так, якщо поєднання боржника та кредитора в одній особі відбулося внаслідок спадкування боржником спадщини кредитора після оголошення останнього померлим, а згодом відповідне рішення суду було скасовано у зв'язку зі з'явленням кредитора чи здобуттям відомостей про його місцеперебування, то останній, виходячи зі змісту ч. 2 ст. 48 ЦК, у певних випадках (залежно від предмета зобов'язання та від того, чи зберігся він у натурі) може вимагати від боржника належного виконання за раніше припиненим зобов'язанням.
Ще однією з підстав припинення зобов'язання є неможливість його виконання у зв'язку з обставиною, за яку жодна зі сторін зобов'язання не відповідає (ст. 607 ЦК). Виникнення такої неможливості виконання (тобто неможливості для боржника внаслідок різноманітних причин здійснити передбачені зобов'язанням дії, спрямовані на його виконання) може бути обумовлено як фактичними, так і юридичними факторами — зокрема, неможливість виконання зобов'язання може настати у зв'язку із загибеллю індивідуально визначеної речі, яка є предметом договору про її відчуження (родові речі є замінними, а тому їх загибеллю неможливість виконання обґрунтовувати не можна), виданням компетентним державним органом акта, який забороняє вчиняти дії, що складають зміст зобов'язання, тощо.
Неможливість виконання може поширюватись як на все зобов'язання, так і на його окрему частину, бути як постійною, так і тимчасовою. Але припиняється зобов'язання тільки у разі постійної неможливості виконання (адже за таких умов його мета стає недосяжною). Якщо ж неможливість виконання є лише тимчасовою, то зобов'язання не припиняється — натомість його виконання переноситься на строк, необхідний для усунення відповідних перешкод.
Крім вказаних критеріїв, неможливість виконання розрізняється і за часом її виникнення: вона може бути первісною (тобто такою, що існувала ще з моменту виникнення зобов'язання), і наступною (такою, що настала вже в період дії зобов'язання). Підставою ж для припинення зобов'язання може бути лише наступна неможливість виконання, оскільки при первісній зобов'язання взагалі визнається таким, що й не виникало.
При припиненні зобов'язання внаслідок неможливості його виконання кожна зі сторін вправі вимагати від контрагента повернення усього, що вона виконала без отримання зустрічного задоволення — таким чином, вже виконана частина взаємного зобов'язання зберігає силу за умови, що сторона, яка його виконала, одержала від іншої сторони зустрічне задоволення, а те виконання, за яке сторона такого задоволення не отримала, має бути їй повернено (як безпідставно набуте).
Слід звернути увагу, що неможливість виконання припиняє зобов'язання лише у тому разі, коли вона викликана обставинами, за які жодна зі сторін не відповідає. Питання про обставини, за які сторона не відповідає, вирішується згідно з правилами про звільнення її від цивільно-правової відповідальності, що передбачені чинним законодавством або договором. Так, відповідно до змісту ст. 617 ЦК особа, яка порушила зобов'язання, зазвичай (за умови, що інше не встановлено законом чи договором), звільняється від цивільно-правової відповідальності, якщо доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. При цьому такі досить поширені в практиці виправдання боржника як, зокрема, недодержання своїх обов'язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов'язання, та відсутність у боржника необхідних коштів випадком не вважаються. У разі ж, коли неможливість виконання обумовлена винними діями однієї зі сторін договору, зобов'язання не припиняється, а лише змінюється, оскільки для винної сторони обов'язок виконання трансформується в обов'язок відшкодування завданих контрагентові збитків, сплати неустойки тощо.
Змінюється (а не припиняється) зобов'язання і у тому випадку, коли неможливість виконання виникла через незалежні від боржника та кредитора обставини, але після прострочення одного з них (нагадаємо, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його в установлений законом чи договором строк, а кредитор — якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов'язку). Згідно з ч. 2 ст. 612 ЦК боржник, який прострочив виконання зобов'язання, відповідає перед кредитором не лише за завдані простроченням збитки, а й за неможливість виконання, що випадково настала після прострочення, — отже, у разі прострочення боржник несе ризик випадкової (тобто такої, що настала без його вини) неможливості виконання зобов'язання. Але необхідно враховувати, що прострочення боржника не настає, якщо затримка боржником виконання зобов'язання зумовлена простроченням кредитора (ч. 4 ст. 612 ЦК) — за таких обставин вже кредитор повинен відшкодувати боржникові завдані простроченням збитки, а оскільки до складу збитків цивільне законодавство включає і упущену вигоду, то можна дійти висновку, що у разі настання неможливості виконання після прострочення кредитора він все одно має надати боржникові зустрічне задоволення за невиконане ним у зв'язку з неможливістю виконання зобов'язання (звісно, з урахуванням збережених чи набутих боржником вигод, зумовлених невиконанням зобов'язання).
Зазвичай, смерть громадянина (як кредитора, так і боржника) не тягне за собою припинення зобов'язання, оскільки майнові права та обов'язки, які становлять його зміст, переходять до спадкоємців померлого — таким чином, внаслідок спадкового правонаступницт-ва відбувається заміна осіб у зобов'язанні. Виняток з цього загального правила відповідно до ст. 608 ЦК становлять випадки, коли зобов'язання нерозривно пов'язано з особою кредитора чи боржника (тобто коли зобов'язання мало особистий характер і не може бути виконано без особистої участі боржника або ж якщо виконання було призначено особисто для кредитора) — адже такі зобов'язання не можуть бути предметом спадкування, а тому внаслідок смерті того учасника, з особою якого вони пов'язані, зобов'язання припиняються.
Особистий характер зобов'язання визначається з урахування конкретних обставин — наприклад, смерть письменника, з яким було укладено авторський договір на створення літературного твору, припиняє відповідне зобов'язання, оскільки видавництво було зацікавлене у створенні твору саме даною особою; смерть же потерпілого-кредитора припиняє зобов'язання щодо відшкодування шкоди, спричиненої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я.
А от внаслідок ліквідації юридичної особи (боржника або кредитора) зобов'язання, за загальним правилом, припиняються (ст. 609 ЦК). Це зумовлено тим, що на відміну від смерті фізичних осіб, права та обов'язки яких за зобов'язаннями у переважній кількості випадків переходять до їх правонаступників, ліквідація є такою формою припинення юридичної особи, при якій вона перестає існувати без переходу прав та обов'язків у порядку правонаступництва до інших осіб (загалом, на практиці більшість зобов'язань юридичної особи припиняється у зв'язку з їх виконанням у ліквідаційний період — адже за рахунок грошових коштів та майна юридичної особи, яка ліквідується, мають бути задоволені вимоги її кредиторів).
Винятком же з правила про припинення зобов'язання ліквідацією юридичної особи є випадки, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов'язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу. Так, у разі ліквідації юридичної особи, яка зобов'язана відшкодувати шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, належні потерпілому або особам, які мають право на відшкодування шкоди, завданої його смертю, платежі мають бути капіталізовані (тобто узагальнені в єдину суму за весь прогнозований період їх виплат) для їх подальшої виплати потерпілому або вищезазначеним особам (ч. 2 ст. 1205 ЦК).
Також необхідно пам'ятати, що у разі припинення зобов'язання внаслідок смерті громадянина або ж ліквідації юридичної особи завжди має бути виконаний обов'язок щодо повернення безпідставно набутого чи збереженого майна.
Слід звернути увагу, що перелік зазначених у главі 50 ЦК та розглянутих у даному матеріалі підстав припинення зобов'язань не є вичерпним — він цілком може бути розширений за бажанням сторін, оскільки принцип цивільного законодавства щодо свободи договору (ст. 627 ЦК) передбачає і свободу узгодження сторонами підстав їх припинення. Крім того, у ч. 1 ст. 598 ЦК міститься пряма вказівка на те, що зобов'язання припиняються частково або у повному обсязі не лише на підставах, які встановлені законом, й на тих, які сторони передбачили при укладенні договору.
Юридичний вісник України № 15-16 (16 - 29 квітня 2005 року)