Сутністю будь-якого зобов'язання є обов'язок боржника вчинити на користь кредитора певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші) та відповідне право кредитора вимагати від боржника її вчинення. Але оскільки жодне зобов'язання саме по собі ще не є запорукою виконання боржником необхідних дій на користь кредитора, то для запобігання (чи, принаймні, зменшення розміру) негативних наслідків, які можуть настати для кредитора у випадку невиконання боржником свого обов'язку, використовуються, зазвичай, спеціальні заходи забезпечувального характеру. Одним із таких способів забезпечення зобов'язання є гарантія, яка (до речі, так само, як більш популярна порука) має на меті залучення до зобов'язання інших осіб, майно яких поряд із майном боржника також могло б бути використано для задоволення вимог кредитора за основним зобов'язанням.
Відповідно до ст. 560 Цивільного кодексу України (далі — ЦКУ) за гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов'язку. Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Але слід звернути увагу, що, незважаючи на певну схожість відносин поруки та гарантії, вони мають також і досить суттєві розбіжності. Перш за все, гарантія, на відміну від поруки (втім, як і від усіх інших способів забезпечення зобов'язань), згідно зі змістом ст. 562 ЦКУ має самостійний характер — тобто не залежить від долі основного зобов'язання (його припинення або недійсності), зокрема і тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов'язання (нагадаємо, що порука з припиненням забезпеченого нею зобов'язання завжди припиняється). Крім того, гарантія має особливий суб'єктний склад — адже, як зрозуміло з вищенаведеного визначення гарантії, гарантом можуть виступати винятково банки, інші фінансові установи та страхові організації (поручителем же може бути будь-яка юридична чи дієздатна фізична особа).
Зрозуміло, що, перш за все, для виникнення гарантійних правовідносин повинен виявити відповідну ініціативу боржник за яким-небудь зобов'язанням (при цьому позиція кредитора вказаного боржника не має жодного юридичного значення, хоча й поза сумнівом, що сама ініціатива боржника, так само, як і умови гарантії, про які він просить, продиктовані вимогами кредитора). Отже, боржник звертається до банку з проханням дати зобов'язання сплатити його кредиторові за наявності певних умов грошову суму після пред'явлення цим кредитором письмової вимоги про її сплату. Вказане звернення проводиться у письмовій формі й у ньому, окрім самого прохання надати гарантію, можуть викладатися і можливі умови майбутньої гарантії, розмір винагороди, яку майбутній принципал (боржник) готовий сплатити за видачу гарантії тощо. Відносини боржника та гаранта щодо видачі останнім гарантії регулюються їх договором, в якому встановлюється розмір винагороди гаранта, визначаються їх права і обов'язки, що виникають у зв'язку з виплатою гарантом кредиторові гарантійної суми тощо. Врешті-решт, банк (інша фінансова установа або страхова організація) дає письмове зобов'язання (гарантію) сплатити кредиторові боржника грошову суму на його письмову вимогу. У гарантії, зокрема, визначається сума, на яку вона видається, формулюються умови виплати гарантійної суми (наприклад, прострочення боржника, його неплатоспроможність тощо), перераховуються документи, які кредитор повинен буде прикласти до своєї вимоги. Видача гарантії є, по суті, вже одностороннім правочином, оскільки для його вчинення достатньо волевиявлення лише однієї сторони — гаранта. Оформлюється така одностороння угода, як правило, у вигляді гарантійного листа, який гарант надає кредиторові.
Діє гарантія відповідно до ст. 561 ЦКУ протягом строку, на який вона видана, та є чинною, зазвичай, від дня її видачі (якщо тільки в ній не встановлено інше — такі випадки досить рідко, але все ж таки зустрічаються на практиці). Також гарантія, як правило, є безвідкличною, оскільки (знову ж таки, якщо тільки в ній прямо не вказано інше) гарантія не може бути відкликана гарантом, який її видав. Таким чином, з моменту набрання гарантією чинності гарант стає зобов'язаною перед кредитором особою. Але слід підкреслити, що до настання цього моменту (звісно, це можливо лише у тих випадках, коли момент набрання чинності гарантією не збігається з моментом її видачі), майбутні обов'язки майбутнього гаранта можуть бути ним. анульовані (відкликані).
У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією, гарант згідно з ч. 1 ст. 563 ЦКУ зобов'язаний сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії. Але така відповідальність настає для гаранта не автоматично, а лише при пред'явленні до нього відповідної вимоги бенефіціаром (кредитором), до того ж — обов'язково у письмовій формі. Отже, навіть якщо гаранту стає відомо про порушення зобов'язання принципалом (боржником), він повинен виконати покладені на нього виданою гарантією обов'язки тільки за умови наявності відповідного волевиявлення кредитора. Також необхідно звернути увагу на те, що кредитор зобов'язаний звернутися до гаранта саме з письмовою вимогою (а не з позовом) про сплату гарантованої грошової суми. Такою вимогою може бути, наприклад, претензія або будь-яке інше письмове подання, яке б відповідало умовам виданої гарантії (зокрема, у вимозі кредитора має бути вказано, у чому саме полягає порушення боржником основного зобов'язання). Водночас слід зауважити, що при незадоволенні вказаних вимог у добровільному порядку кредитор, звісно ж, не позбавлений права звернутися й до суду. Це може статися навіть після закінчення строку дії гарантії — за таких обставин необхідною умовою подання позову буде наявність письмової вимоги, пред'явленої кредитором до гаранта у межах строку дії гарантії.
Специфіка гарантії виявляється й у неможливості передання кредитором іншій особі права вимоги до гаранта (тобто у неприпустимості заміни бенефіціара). Щоправда це правило має диспозитивний характер, оскільки згідно з положеннями ч. 5 ст. 563 ЦКУ самою гарантією може бути передбачено право кредитора передати право вимоги до гаранта іншій особі.
Щодо обов'язків гаранта, то основним з них є, звісно, задоволення вищезгаданої письмової вимоги кредитора, пред'явленої з дотриманням усіх вимог гарантії. Але до цього моменту гарант має виконати декілька додаткових, супутніх цьому основному зобов'язанню обов'язків. Перш за все, гарант повинен негайно після одержання вимоги кредитора повідомити про це боржника й передати йому копії вимоги разом з усіма доданими до неї документами (ч. 1 ст. 564 ЦКУ). Такий обов'язок гаранта встановлено з метою запобігання боржником безпідставному збагаченню кредитора, оскільки останній не позбавлений права одночасно зі зверненням з відповідною вимогою до гаранта звернутися й до боржника з вимогою щодо сплати санкцій за порушення зобов'язання, які будуть повністю покриті грошовою сумою, на яку видана гарантія. Хоча сам гарант і не зможе відмовити кредиторові у виплаті гарантованої ним суми на підставі припинення основного зобов'язання належним виконанням, але ж отримані від нього відомості дадуть змогу боржникові обґрунтовано відмовити кредиторові у виплаті частини пред'явлених до нього вимог або ж витребувати від кредитора сплачену йому частину боргу, яка повністю покрилася сумою гарантії, як набуте без достатньої правової підстави майно.
Крім того, гарант повинен розглянути вимогу кредитора разом з доданими до неї документами в установлений у гарантії строк, а у разі його відсутності — в розумний строк і встановити відповідність вимоги та доданих до неї документів умовам гарантії. Визнання строку розгляду вимоги розумним має проводитись з урахуванням усіх конкретних обставин, що були супутні такому розгляду. Вирішення цього питання має надзвичайно важливе практичне значення для визначення моменту, з якого гарант може вважатися боржником, який прострочив грошове зобов'язання. Але у ЦКУ немає чіткого визначення "розумного строку", а це надає можливість зловживання своїми правами несумлінним як гаранту, так і кредитору. Тому все ж таки видається доцільним у даному випадку застосувати правила ч. 2 ст. 530 ЦКУ щодо строків виконання зобов'язання (семиденного строку від дня пред'явлення вимоги у разі відсутності вказівки на строк виконання відповідного зобов'язання).
Цілком зрозуміло, що кредитор, звертаючись до гаранта з відповідною вимогою, розраховує на одержання гарантійної суми, але при цьому все ж таки слід пам'ятати, що за певних обставин гарант вправі й відмовитися від задоволення вимоги кредитора. Згідно з положеннями ч. 1 ст. 565 ЦКУ це можливо у разі, коли вимога чи додані до неї документи не відповідають умовам гарантії або ж якщо вони подані гарантові після закінчення строку дії гарантії. Про таке своє рішення (відмову сплатити гарантійну суму) гарант повинен негайно повідомити кредитора, щоб останній мав можливість усунути недоліки вимоги (звісно, якщо саме ця обставина стала підставою для відмови гаранта у задоволенні вимоги кредитора) та пред'явити нову у межах строку дії гарантії.
Якщо ж підстав для відмови гаранта від задоволення вимоги кредитора немає, він повинен сплати кредиторові ту суму, на яку було видано гарантію (ч. 1 ст. 566 ЦКУ). Задовольняючи вимогу кредитора щодо сплати гарантійної суми, гарант не несе відповідальності — він просто належним чином виконує умови свого зобов'язання, обсяг якого обмежується лише тією сумою, що вказана у гарантії (навіть якщо боржник внаслідок порушення основного зобов'язання винен кредиторові набагато більше). А от якщо гарант порушить свій обов'язок щодо виплати гарантійної суми, то його відповідальність перед кредитором вже не обмежуватиметься сумою, на яку було видано гарантію (якщо тільки інше не передбачено гарантією) — за таких обставин гарант буде змушений виплатити кредиторові і гарантійну суму (з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення), і три проценти річних від простроченої суми (адже гарантія є грошовим зобов'язанням), і завдані кредиторові Внаслідок порушення зобов'язання збитки у повному обсязі, оскільки гарант, як і будь-який звичайний боржник, нестиме відповідальність у порядку та на умовах, передбачених главою 51 ЦКУ, що присвячена правовим наслідкам та відповідальності за порушення зобов'язань.
Ще раз слід наголосити, що недійсність чи припинення основного зобов'язання не можуть слугувати підставою для відмови гаранта від виплати гарантійної суми — якщо гарант дізнався про недійсність основного зобов'язання чи його припинення, він лише може (і повинен) згідно з ч. З ст. 565 ЦКУ негайно повідомити про це кредитора (щоб він шляхом пред'явлення повторної вимога підтвердив відсутність помилки у пред'явленні першої) і боржника (щоб він міг вжити заходів для запобігання безпідставному збагаченню кредитора). Проте у випадку, коли після такого повідомлення гарант одержить від кредитора повторну вимогу про виплату гарантійної суми, він буде змушений, зважаючи на вищезгадану незалежність гарантії від основного зобов'язання, задовольнити відповідну вимогу кредитора.
Підстави припинення гарантії можна поділити на загальні та спеціальні Загальними є підстави припинення зобов'язання, визначені главою 50 ЦКУ (наприклад, передання відступного, зарахуванням зустрічних однорідних вимог, новація, поєднання кредитора і боржника в одній особі тощо). Перелік суто спеціальних підстав припинення зобов'язання гаранта перед кредитором міститься у ст. 568 ЦКУ. Усі ці підстави пов'язані або з належним виконанням гарантом свого зобов'язання, або ж з одностороннім волевиявленням самого кредитора. Так, зобов'язання гаранта перед кредитором згідно з ч. 1 ст. 568 ЦКУ припиняються у разі:
· сплати кредиторові суми, на яку було видано гарантію;
· закінчення строку дії гарантії;
· відмови кредитора від своїх прав за гарантією шляхом повернення її гарантові або ж шляхом подання гаранту письмової заяви про звільнення його від обов'язків за гарантією.
Знову ж таки необхідно звернути увагу на відсутність у даному переліку підстав припинення зобов'язань гаранта перед кредитором припинення основного зобов'язання — адже навіть належне виконання останнього не припиняє існування забезпечувального гарантійного зобов'язання. Це цілком відповідає вже згаданому вище принципу незалежності гарантії від основного зобов'язання, передбаченого у ст. 562 ЦКУ.
Гарант, якому стало відомо про припинення гарантії, повинен негайно повідомити про це боржника (ч. 2 ст. 568 ЦКУ), що надасть змогу останньому вжити заходів щодо запобігання безпідставному збагаченню кредитора.
За загальним правилом (якщо лише інше не встановлено договором між гарантом та боржником), гарант має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові (ч. 1 ст. 569 ЦКУ). Оскільки відносини між гарантом та боржником мають оплатний характер (адже згідно зі ст. 567 ЦКУ гарант має право на оплату послуг, наданих ним боржникові), то цілком очевидно, що регресна вимога до боржника за своїм обсягом не може не враховувати розмір винагороди, отриманої гарантом від боржника за видану йому гарантію, й підлягає відповідному зменшенню.
А от у випадку, коли сума, сплачена гарантом кредиторові, не відповідає умовам гарантії, гарант вже не вправі звернутися до боржника зі зворотною вимогою — адже за таких обставин гарант сплатив певні кошти кредиторові необґрунтовано й має сам нести відповідальність за власну недбалість.
Підсумовуючи викладене, можна дійти висновку, що гарантія характеризується специфічністю суб'єктного складу, незалежністю від основного зобов'язання, безвідкличністю, непередаваністю прав кредитора іншій особі та оплатністю послуг гаранта. Відмітні особливості змісту гарантії, порядку задоволення гарантом вимог кредитора призводять до того, що гарантія нині стає одним із найнадійніших та привабливіших для кредиторів способів забезпечення зобов'язання, тому цілком закономірно, що гарантія останнім часом набуває все ширшого застосування у майновому обігу.