Надаючи послуги клієнту, професійний повірений, як правило, домовляється про оплату своєї праці залежно від результату виконання певного доручення клієнта. Звичайно, найчастіше клієнт певною мірою оплачує поточну роботу над його дорученням, відшкодовує або самостійно несе об'єктивно пов’язані з виконанням доручення витрати. Однак, у переважній більшості випадків саме оплата за результат виконання доручення клієнта є основним чинником, який мотивує до плідної праці над справою клієнта. За вказаних обставин та з урахуванням деяких реалій сьогодення, які полягають, зокрема, і в довготривалості судових процесів, і, з іншого боку, у недобросовісних настроях та розрахунках самих клієнтів, повіреному не залишається іншого, як уже під час прийняття відповідних доручень на ведення справ, застерігати у договорах про надання юридичних послуг певні гарантії отримання винагороди за власну працю на той випадок, коли клієнт від його послуг відмовиться.
Так, доклавши чимало зусиль і витративши багато часу, але поки що не досягнувши результату, професіонал-повірений, на мій погляд, не має миритися з тим, що клієнт втрачає віру в результат і відмовляється від послуг у той час, коли не вичерпані всі правові можливості для виконання доручення. Або не відмовляється від договору офіційно, й при цьому чинить перешкоди повіреному у виконанні доручення: не несе обумовлених договором витрат (не сплачує держмито, не оплачує проведення експертизи тощо), не надає докази і т.п. Неможливо миритися і з спокусою клієнта вирішити справу дешевше, відмовившись від послуг на такому етапі роботи, коли результат уже забезпечений минулими зусиллями. Нарешті, не має впливати на винагороду повіреного й та обставина, що з якихось причин клієнт всупереч інтересам повіреного вирішив завершити справу мировою угодою, відмовитись від позову (вимог) або визнати позов (вимоги), й здійснив для цього відповідні дії.
Думаю, що саме такі висновки зробив для себе кожний, хто професійно на засадах договору веде юридичні справи інших осіб. Саме такі висновки, на мій погляд, дозволяє зробити й цивільне законодавство України. Разом з тим, здається, судова практика у цьому питанні дотримується інших поглядів.
Поміркувавши над проблемами менталітету, добра і зла та іншими, юрист-підприємець М., який вважав, що на підставі договору він має право на одержання від клієнта — ЗАТ СП "У-з" — близько 100 000 грн., звернувся з позовом до останнього про стягнення боргу в розмірі лише 10 000 грн., аби виграшем щодо цієї скромної суми забезпечити преюдицію, необхідну для звернення в подальшому з позовом про стягнення решти грошей.
Рішенням Господарського суду м. Києва у справі № 34/204 від 12.06.2002 р. за позовом М. до ЗАТ СП "У-з" було встановлено, що 14.06.1999 р. між позивачем та відповідачем був укладений договір про надання юридичних послуг № 4-юр, згідно з умовами якого позивач за дорученням відповідача надає останньому послуги правового характеру. Як встановив суд, за своєю правовою природою даний договір є договором доручення. Суд констатував, що відповідно до п. 5 договору, якщо повірений на конкретному етапі виконання доручення замовника здійснив усі необхідні й можливі дії по захисту його майнових інтересів, то відповідач сплачує позивачу гарантовану частину винагороди, передбаченої протоколом узгодження характеру доручення та розміру винагороди в розмірі 25 відсотків, зокрема, у випадку скасування відповідачем прийнятого позивачем доручення. Зазначеним рішенням суд відмовив позивачу в позові у зв'язку із тим, що, на думку суду, лист відповідача про відмову від договору та скасування доручень був підписаний керівником філії відповідача, який не мав повноважень на вчинення дій, пов'язаних із виконанням, зміною та розірванням договорів. Таким чином, суд дійшов висновку, що припинення договору та скасування доручень не відбулось, а отже немає підстав для застосування зазначених положень договору. Однак, рішення Господарського суду м. Києва від 12.06.2002 р. було скасовано, а справу передано на новий розгляд постановою Вищого господарського суду України від 12.11.2002 p., який встановив факт відмови відповідача від договору і факт скасування доручень, виходячи з того, що з наявного в матеріалах справи положення про філію СП ЗАТ "У-з" повноваження директора філії укладати угоди від імені відповідача все ж випливає.
Рішенням Господарського суду м. Києва № 34/204 від 17.02.2003 p., прийнятим за результатами повторного розгляду справи в суді першої інстанції, позов був задоволений повністю. Суд виходив з того, що відповідно до ст. 393 ЦК УРСР у випадку, коли довіритель припинив договір доручення до повного його виконання, а повірений виконав договір частково, довіритель зобов'язаний виплатити повіреному винагороду в розмірі, що відповідає виконаній роботі, а також відшкодувати понесені ним витрати. Крім того, суд взяв до уваги, що позивач значною мірою виконав доручення відповідача до моменту припинення договору, що підтверджується матеріалами справи. Дане судове рішення не було скасовано ані апеляційною, ані касаційною інстанцією, набрало чинності та було виконано.
Що цікаво, одним із основних заперечень відповідача під час розгляду зазначеної справи було те, що нібито спірний договір не було розірвано, а він був припинений шляхом новації, внаслідок якої нові зобов'язання були виражені сторонами в укладеному ними договорі № 20-юрП86ДД від 22.06.2002 р. Цей довід відповідача суд до уваги не взяв, вказавши, про відсутність новації, про непов'язаність двох різних договорів, і про наявний у матеріалах справи акт, за яким позивач передав, а відповідач прийняв всі документи відповідача, які використовував позивач для виконання доручень за припиненим договором.
Настала черга для вимог щодо решти грошових коштів, і юрист М. звертається з таким позовом до того ж самого відповідача, на підставі того ж самого договору, але вже щодо іншого предмета, яким тепер є 88 272 грн. Позивач посилається на п. 6 договору № 4-юр, відповідно до якого відповідач має сплатити позивачу 90 відсотків гарантованої частини винагороди, узгодженої у відповідному протоколі (додатку до договору) незалежно від характеру рішення по спору у випадку, якщо він скасує доручення після порушення провадження по справі судом (іншим органом, що вирішує спір), але не відмовиться від позову або не визнає позов повністю (теж саме і у відношенні вимог, які розглядаються не в позовному провадженні). Враховуючи всі обставини справи, в тому числі й факти, встановлені рішенням Господарського суду м. Києва № 34/204 від 17.02.2003 p., як такі, що не підлягають доведенню знову, Господарський суд м. Києва рішенням від 30.12.2004 р. № 34/420 позов задовольнив повністю.
Але постановою від 22.02.2005 р. Київський апеляційний господарський суд рішення від 30.12.2004 р. скасував, а в позові відмовив повністю. Вищий господарський суд України постановою від 19.05.2005 р. № 34/420 залишив постанову апеляційної інстанції без змін. Верховний Суд України ухвалою від 21.06.2005 р. в порушенні перегляду в касаційному порядку постанови Вищого господарського суду України відмовив. Отже, щодо більш значної суми юрист М. підтримки вітчизняної Феміди не отримав. Але чому так сталося навіть при тому, що в даній справі факти були преюдиціально встановлені?
Апеляційна інстанція вказує на те, що відповідно до п. 4 договору підставою для сплати винагороди замовником є протокол погодження характеру доручення і розміру винагороди, а також акт про повне або часткове виконання доручення. Далі йдеться про те, що по складеному сторонами акту відповідач з позивачем розрахувався, що позивач не заперечує. Актів про виконання доручень відповідно до протоколів, виходячи з яких позивач обчислив суму, яку просить стягнути, суду не надано.
У касаційній скарзі юрист М. зазначає, що укладений сторонами договір передбачав обов'язок відповідача оплатити позивачу винагороду за досягнення результату, тобто у випадку, коли внаслідок дій виконавця замовник одержав відповідні грошові кошти або майно, а також гарантовану винагороду, яку довіритель зобов'язався сплатити у випадку, коли він скасовує доручення на певному етапі роботи і тим самим унеможливлює для повіреного проведення роботи в повному обсязі і одержання бажаного кінцевого результату. На відміну від винагороди за досягнення результату, гарантована винагорода — це винагорода, яка сплачується за виконану роботу, а гарантованою є тому, що вона гарантувалася законом, а саме ст. 393 ЦК УРСР на той випадок, коли договір доручення припинився до того, як доручення виконано повністю. Ця норма закону покладала на довірителя обов'язок винагородити повіреного відповідно саме до виконаної роботи, а не відповідно до досягнутого результату. Скаржник вказує, що дійсно прийняв оплату за частково досягнутий результат по одному з доручень. Але спірну суму він обчислював відносно тієї винагороди, яка була б виплачена йому в разі повного виконання цього та інших доручень. У своїх розрахунках скаржник не виходив із вже одержаної суми. З тієї причини, що результат за дорученнями, від яких довіритель відмовився, не був досягнутим, не було й не могло бути актів про повне або часткове виконання таких доручень. Та в даному випадку ці акти не є підставою для сплати спірної винагороди, а такою підставою є п. 6 договору та ст. 393 ЦК УРСР. Крім того, скаржник зазначає, що апеляційна інстанція порушила ч. 2 ст. 35 ГПК України, піддавши сумніву висновок господарського суду, який міститься в рішенні по справі 34/204, що набрало законної сили, згідно з яким "скасування відповідачем доручення тягне за собою наслідки, що передбачені були сторонами в пунктах 5, 6, 8 Договору № 4-юр від 14.06.1999 р. та ст. 393 ЦК України".
Вищий господарський суд України, мотивуючи свою постанову, вказує, що зважаючи на те, що нормою ст. 393 ЦК УРСР врегульовані наслідки припинення частково виконаного договору, то умова, якою сторони передбачили такі наслідки, застосовується в частиш, що не суперечить закону; тобто ступінь виконаної роботи є визначальним для розміру оплати винагороди. Крім цього, касаційна інстанція зробила висновок, що припинення договору було схвалено повіреним (позивачем), відбулось за його згодою, оскільки скасування доручення стало підставою для укладення за ініціативою позивача нового договору № 20юр/1186ДЦ, за умовами якого відповідач доручив позивачу виконати дії, які були предметом попереднього договору. І, нарешті, Вищий господарський суд України констатував, що рішенням Господарського суду м. Києва від 17.02.2003 р. у справі № 34/204 присуджено до стягнення з відповідача на користь позивача 10 000 грн. як оплату за виконану роботу за договором від 11.03.1999 р. (?!).
Щодо останнього варто лише сказати, що насправді зазначеного судом договору від 11.03.1999 р. немає ані в даній справі, ані в матеріалах справи № 34/204, такий договір не існує. Верховний Суд України, незважаючи на те, що йому було вказано і на різне застосування Вищим господарським судом України одного й того самого положення закону, зокрема ст. 393 ЦК УРСР, в аналогічних справах, і на те, що реально існуючий договір № 4-юр дивним чином перетворився на неіснуючий від 11.03.1999 p., перевіривши матеріали справи, не вважає, що є необхідність в ії подальшому судовому розгляді.