Нормативна невизначеністьПеребіг багаторічних наукових дискусій навколо питання про визначення поняття цивільно-правової вини засвідчує ту потенційно якщо й не вирішальну, то принаймні вельми помітну роль відповідних законодавчих дефініцій, яку вони за певних умов могли б відігравати у формуванні адекватного функціям і механізму цивільної відповідальності, а також узгодженого з практикою правозастосування розуміння вини та невинуватості учасників цивільних відносин. Невизначеність {саме на законодавчому рівні) змістовних ознак і надійних критеріїв фактичного установлення наявності суб'єктивної умови цивільно-правової відповідальності в радянський період розвитку вітчизняної цивілістики не могла не спричинювати широкий розкид поглядів науковців на сутність вини у цивільному праві. Звідси легко пояснити існування суперечливих тенденцій у теоретичних дослідженнях з порушеного питання. Врешті одна з них привела до поширення на цивільно-правову матерію теоретичного уявлення про вину як "психічне ставлення" особи до своїх протиправних дій та їх наслідків, тоді як інша була спрямована на оцінку зовнішніх параметрів поведінки суб'єкта відповідальності та встановлення його вини через наголос на невжитті заходів, необхідних для належного виконання покладених на нього суб'єктивних цивільних обов'язків. За відсутності у цивільному законодавстві розгорнутого визначення вини та окреслення її змістовних параметрів лише через вказівку на умисел і необережність боржника {ст. 209 ЦК УРСР 1963 p.), які багатьма дослідниками донині сприймаються як суто психологічні категорії, а також зважаючи на доволі природне тяжіння практики правозастосування до фактичного запровадження безвинної відповідальності суб'єктів господарювання (в тому числі й з огляду на особливу складність спростування презумпції вини щодо юридичних осіб) склалися сприятливі умови для поширення на сферу дії цивільного права глибоко розробленого наукою кримінального права і до того ж цілком сприйнятого запальною теорією права так званого психологічного підходу до розкриття змісту вини. Водночас інша — "поведінкова" —концепція немов відсувалася "на периферію", замикаючись переважно на договірних правовідносинах у сфері господарювання. Проте реформування цивільного законодавства країн колишнього СРСР, супроводжуване нормативним закріпленням об'єктивних ознак невинної {добросовісної} поведінки, призвело до своєрідного ренесансу і другої із зазначених теорій. Хоча принагідно спід визнати, що тут не обійшлося й без певних "перегинів", пов'язаних з некритично абсолютизованою інтерпретацією „поведінкового” підходу, внаслідок чого подекуди відбувається затушовування власне самого змісту вини як суб'єктивної умови відповідальності. У більшості випадків це є наслідком доволі поширеної серед прихильників відповідного наукового погляду і, як виглядає, зазвичай ненавмисної підміни інтелектуально-вольового змісту нормативної моделі поведінки винного суб'єкта відповідальності суто доказовими чинниками підтвердження чи спростування його вини або невинуватості. Запобігти такому змішуванню здатне чітке законодавче визначення і взаємне розмежування, з одного боку» змісту цивільно-правової вини (або ж невинуватості, добросовісності), а з іншого — доказових критеріїв її встановлення (спростування). Адже такою ж мірою, як вузько психологічне трактування вини не здатне скільки-небудь повно врахувати особливості дії механізму цивільної відповідальності та задовольнити ї запити практики правозастосування, відсутність належної уваги до інтелектуальних і вольових елементів поведінки зобов’язаної особи та фокусування натомість уваги виключно на елективному зв'язку і дій з фактом порушення суб'єктивного цивільного права кредитора може призвести до вихолощення власного Елісту вини, а відтак до втрати нею юридичного значення відносно самостійного чинника, який поряд з певними об'єктивними умовами зумовлює належність покладання на боржника обов'язку відшкодувати завдану ним договірну чи позадоговірну шкоду. Втім, як засвідчує зіставлення позицій авторів науково-практичних коментарів Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 р. норми ст. 614 ЦК "Вина як підстава відповідальності за порушення зобов’язання не дозволяють з певністю визначити особливості бачення українським законодавцем змісту вини у цивільному праві та не передбачають чітких критеріїв практичного встановлення наявності цієї суб'єктивної умови цивільно-правової відповідальності у діях зобов'язаної особи. Зазначене зумовлює актуальність дослідження наявних моделей законодавчого закріплення певного теоретичного (змістовно-ціннісного) розуміння вини або невинуватості боржника, а також адекватних сприйнятому чи хоча б якоюсь мірою передбачуваному законодавцем уявленню про цивільно-правову вину способів її практичного виявлення чи спростування. У зв'язку з цим уявляється нагальною мета розв’язання питання щодо визначення повноти та відповідності завданням практики правозастосування змістовних і доказових критеріїв вини, встановлених у цивільному законодавстві України |
На пострадянському просторі одночасно збалансовані у науковому плані й цілком придатні для практичного застосування законодавчі орієнтири щодо визначення вини та невинуватості було чітко окреслено у першій частині Модельного цивільного кодексу, прийнятій Міжпарламентською асамблеєю держав—учасниць СНД 29 жовтня 1994 р. (далі — Модельний ЦК). Аналогічні положення у той таки час було відтворено і в частині першій Цивільного кодексу Російської Федерації від 30 листопада 1994 р. (далі — ЦК РФ). Зазначеними документами (абзац 2 ч. 1 ст. 396 Модельного ЦК і абзац 2 ч. 1 ст. 401 ЦК РФ) на перший план було виведене питання про додержання потенційним суб'єктом відповідальності таких турботливості й обачливості, які є необхідними для належного виконання зобов'язання зважаючи на його характер і умови обороту. Таким чином на рівні міждержавного рекомендаційного акта (щодо країн СНД) і основоположного національного закону (у Росії) було закріплено як сутнісні (інтелектуально-вольові), так і зовнішні ознаки добросовісної, невинної поведінки будь-якого учасника цивільних відносин, здатного сповна усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.
Водночас парламентарями СНД і Російської Федерації у перших частинах відповідних статей було збережено традиційне для радянського і пострадянського цивільного права положення про відповідальність за вину, з характерним для нього виділенням двох форм вини — умислу та необережності. Тож загалом у аспекті розвитку наукової доктрини Модельний ЦК залишив широкий простір для продуктивного розвитку обох "супротивних" концепцій вини, в тому числі в напрямку їх взаємного зближення, визначення точок дотику і відсіювання тих теоретичних положень, які продемонстрували свою нежиттєздатність.
Запропонований Модельним ЦК погляд (для зручності словесної форми надалі називатимемо його "модельним") на вину й невинуватість дозволяє поширювати його: а) на обидві основні групи суб'єктів цивільного права — і фізичні, і юридичні особи; б) не тільки на відносні (зобов'язальні), а й на абсолютні цивільні відносини; в) як на ситуації, в яких можливе й доцільне виявлення дійсного ("психічного") ставлення безпосереднього заподіювача шкоди, який є фізичною особою, до своїх дій чи бездіяльності та їх наслідків, так і на випадки, коли достовірне встановлення такого ставлення є малоймовірним або взагалі не потрібним.
Здебільшого вищевідзначені моменти характеризують, умовно кажучи, матеріально-правову привабливість "модельного" способу визначення невинуватості боржника. Однак надзвичайно важливим є й той бік справи, який визначає процедурне підґрунтя додержання справедливого балансу інтересів сторін відносин відповідальності в можливому цивільному процесі за їх участі.
З цієї точки зору не можна обминути увагою тієї обставини, що "модельна" формула надає позивачеві широкі можливості для доведення наявності вини у діях відповідача та спростування його власних тверджень щодо своєї невинуватості. Тому тут можна говорити й про закріплення матеріально-правових гарантій процесуальної рівності та змагальності майбутніх сторін у цивільній справі. Забезпечується це саме шляхом встановлення суто об'єктивного критерію урахування характеру порушеного зобов'язання й наявних умов обороту як чинників визначення належних інтелектуально-вольових параметрів поведінки зобов'язаної особи. Через зазначений об'єктивний критерій виявлення цивільно-правової вини або доведення невинуватості уможливлюється надання юридичної ваги судженням кожної зацікавленої особи щодо тієї турботливості та обачливості, які мала б виявити будь-яка добросовісна особа на місці боржника. Тож вищезазначеною "модельною" формулою опосередковано (від противного щодо згаданих ознак невинуватості) було позначено також і придатний для практичного застосування алгоритм встановлення цивільно-правової вини. Так само як і вищезгадані правові акти СНД та Російської Федерації ЦК України визначає вину як загальну умову відповідальності, виокремлює її форми і встановлює об'єктивну (поведінкову) ознаку невинуватості (хоча й істотно відмінну за її змістом від закріпленої в Модельному ЦК) — вчинення всіх залежних від особи дій для належного виконання зобов'язання. Водночас у абзаці 2 ч. 1 ст. 614 Цивільний кодекс України: а) не орієнтує на певні інтелектуально-вольові ознаки, що характеризують діяння, вчинене добросовісною особою; б) не визначає об'єктивних, доступних для встановлення сторонніми особами, критеріїв, з якими слід зіставляти заходи, вжиті боржником для виконання покладених на нього обов'язків.
Незалежно від особливостей, притаманних правовій системі тієї чи іншої країни, цінність категорій турботливості й обачливості у визначенні критеріїв невинуватості й добросовісності (або вини й недобросовісності) полягає в тому, що вони здатні забезпечувати реалізацію відповідних завдань цивільно-правової кваліфікації (встановлення наявності умов, необхідних для покладання на особу обов'язку з відшкодування завданої нею шкоди) навіть тоді, коли йдеться про не таке вже й рідкісне для сфери дії цивільного права вчинення умисного правопорушення. Останньому властива така характеристика інтелектуально-вольової сторони діяльності боржника, яка віддзеркалює його відмову від будь-яких виявів турботи щодо суб'єктивних прав інших осіб. Зважаючи на припущення про усвідомлення ним шкідливості своєї поведінки та передбачення її наслідків, не може йтися тут і про будь-яку обачливість. Іншими словами, умисел, який відзначається наміром якщо й не завдати дійсної шкоди, то принаймні порушити чуже право, засвідчує виразне невизнання вимог доброї совісті. А при так званому злому умислі, який визначає цілеспрямованість дій правопорушника, поведінку, в якій втілюється прагнення завдати шкоди іншому через посягання на належні йому блага, відкидання суб'єктом відповідальності імперативу добросовісності постає у найбільш крайній формі — через прямий умисел, дієвий намір зашкодити іншій особі.
Універсальність категорій турботливості й обачливості зумовлена їх здатністю "абсорбувати", представляючи в узагальненому вигляді, будь-які юридично значимі характеристики інтелектуально-вольової діяльності, відповідні тій чи іншій моделі поведінки, явленої у ситуації вчинення конкретного правопорушення. Скажімо, оцінка очікуваної за даних обставин турботливості зобов'язаної особи відображає весь комплекс правових вимог до вольових аспектів дій чи бездіяльності добросовісного учасника цивільних відносин. Водночас, характеризуючи певну цілеспрямованість та інтенсивність докладених вольових зусиль, необхідна за існуючих обставин турботливість спроможна визначати й відповідну результативність функціонування інтелектуальної сфери, а отже, й обсяг належного передбачення, від якого залежить установлення певної форми або ступеня вини. З огляду на вказане, як правило, з констатації відсутності вияву властивої добросовісній особі турботи про права та інтереси кредитора (потерпілого) має випливати висновок про наявність у діях суб'єкта відповідальності грубої вини у формі умислу чи грубої необережності.
Натомість обачливість більшою мірою відбиває уявлення про належний стан свідомості, а тому необачливість як така не є настільки докірливою, як відсутність необхідної турботливості. У зв'язку з цим саме через категорію обачливості й без залучення спареної з нею характеристики турботливості має позначатися проста необережність.
З наведеного випливає висновок про те, що модельні параметри турботливості й обачливості об'єктивно становлять своєрідний бінарний код, який "програмує" особливості функціонування принципу вини як визначальної складової загального механізму цивільно-правової відповідальності. Зважаючи на це, залишається висловити жаль, що на відміну від Модельного ЦК для країн СНД і ЦК Російської Федерації, чинний Цивільний кодекс України та ухвалений одночасно з ним Господарський кодекс України оминають використання термінів "обачливість" та "турботливість" для встановлення характеристик поведінки особи, в діях якої немає вини (в силу чого такого роду дії й не підлягають осуду, а боржник звільняється від обов'язку відшкодувати завдану шкоду, якщо тільки вину законом чи договором не виключено зі складу спеціальних умов відповідальності).
Згідно з абзацом 2 ч. 1 ст. 614 ЦК України особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Зазначене формулювання відтворює положення ч. 1 ст. 71 Основ цивільного законодавства Союзу СРСР і республік 1991 р. (відзначимо, що аналогічний спосіб визначення невинуватості учасника цивільних відносин закріплений й у цивільних кодексах низки інших держав СНД —див., наприклад, ч. 1 ст. 333 ЦК Республіки Узбекистан і ч. 1 ст. 359 Республіки Казахстан). Втім, воно залишає без відповіді занадто багато важливих питань. По-перше, тут жодним чином не позначено логічного зв'язку між вжитими чи належними до вжиття особою заходами та певною спрямованістю функціонування її інтелектуально-вольової сфери, що не дає можливості скласти достатньо певне уявлення про розуміння законодавцем суті вини, невинуватості й добросовісності учасників цивільних відносин.
Ситуацію ускладнює опосередкування установленого у відповідній нормі ЦК України критерію невинуватості вкрай невизначеною ознакою "залежних від особи заходів". Можна припустити, що ця конструкція покликана спонукати до виявлення певних можливостей зобов'язаної особи, її потенціалу. Але про які саме можливості йдеться? У якій сфері? Чи стосуються вони виключно інтелектуальних і вольових моментів, або мають враховувати також і приступні матеріальні засоби? Якщо так, то де шукати межі приступності цих останніх? Напевне, тут не обійтися без використання додаткових "пошукових параметрів", про які, однак, законодавець умовчує.
По-друге, зайва лаконічність відповідної норми Цивільного кодексу України здатна внести різнобій у питанні щодо визначення нижньої межі необережності. Серед іншого, відповідне положення ЦК може бути використано як законна підстава для застосування так званого суб'єктивного масштабу встановлення необережної вини, що ґрунтується на врахуванні насамперед індивідуальних особливостей і можливостей правопорушника щодо передбачення ним шкідливих наслідків своїх дій та запобігання настанню шкоди. Однак такий підхід вочевидь суперечитиме принципу справедливості кожного разу, коли за обставинами справи кредитор мав усі підстави припускати наявність у боржника достатніх можливостей для виконання зобов'язання в ситуації його фактичного порушення, а зобов'язана сторона всупереч цьому доводитиме об'єктивно існуючий брак у неї відповідних можливостей. За таких умов баланс інтересів сторін може бути несправедливо порушений на користь боржника. Одночасно будуть знехтувані й розумні міркування кредитора, з яких він виходив при встановлені даного договірного зв'язку. Тобто суб'єктивний масштаб поведінки у поєднанні з орієнтацією на об'єктивні вияви вини (вжиті заходи) здатний призвести до порушення засад справедливості й розумності. Годі вже й казати про ймовірність усякого роду спекуляцій з приводу реальних можливостей суб'єкта відповідальності.
Внаслідок поєднання суб'єктивного масштабу необережної вини і означених у ЦК об'єктивних (поведінкових) критеріїв її спростування юридичної оцінки може не одержати і "попередня вина" боржника, яка полягала у провадженні ним діяльності, в межах якої він був наперед не спроможний визначити чи вжити всіх необхідних заходів для належного виконання своїх зобов'язань — через що, природно, не здатний був виявити належної турботливості й обачливості щодо додержання прав інших осіб. Між тим, призвідник шкоди спочатку вочевидь винно створює абстрактну можливість її заподіяння, а згодом — нібито невинно (адже особисто він, не виключено, і справді, у момент вчинення правопорушення за всіх старань не міг усвідомити шкідливий характер своїх дай, передбачити та відвернути їх наслідки, а тим паче вжити усіх необхідних для виконання свого обов'язку заходів) — конкретну можливість порушення прав іншого учасника цивільних відносин. Відповідно має бути надано правового значення тому факту, що правопорушник повинен був утриматися від провадження діяльності, на якій не розуміється як слід. Проте через свідоме порушення зазначеного обов'язку — тобто через власну недобросовісність — він надалі виявився не здатним вчинити дії, що їх диктували об'єктивно необхідні за даних умов турботливість й обачливість.
Слід звернути увагу на те, що в разі буквального тлумачення абзацу 2 ч. 1 ст. 614 ЦК універсальна складова формули необережної вини, що позначається словами "міг і повинен був" (усвідомити, передбачити й запобігти), штучно розчленовується: з неї виокремлюється сама лише складова "міг", тобто йдеться виключно про можливість, а не належність вчинення дій чи утримання від їх вчинення (якщо ми говоримо про поведінковий аспект вини). І це тоді, коли про винність йдеться виключно у зв'язку з вчиненням певної протиправної дії, а тому первісно найважливішою є складова належності — належність усвідомлення і передбачення та похідна від цього належність зовнішнього виявлення відповідних турботливості й обачливості у діях учасника цивільних відносин. Зазначена ж належність має визначатися насамперед виходячи із загальноприйнятих, звичайних для певних суб'єктів чи певної діяльності критеріїв та об'єктивно наявних обставин порушення суб'єктивних цивільних прав.
Це, однак, не означає цілковитої відмови від суб'єктивної складової чинника "міг", але звернення до неї має носити виключно субсидіарний характер, тобто слідувати за констатацією додержання боржником турботливості й обачливості, обов'язкових для всіх інших на його місці, а не передувати зазначеній констатації. При цьому індивідуальні можливості боржника можуть бути враховані і як момент, що засвідчує його невинуватість, і навпаки — як чинник, що зумовлює висування більш високих вимог до поведінки цієї особи.
Пом'якшений критерій оцінки суб'єктивної сторони поведінки боржника може випливати з урахування принципів справедливості й розумності. У договірних правовідносинах їх дія визначатиметься, зважаючи на розумні очікування сторін, їх обізнаність щодо індивідуальних труднощів, яких зазнаватиме контрагент при виконанні зобов'язання і які напевно позначаться на його предметі. У позадоговірних відносинах справедливість вимагає зважати на випадковість, характер та інтенсивність зовнішніх впливів, здатних суттєво знизити звичайну обачливість будь-якої людини. Залежно від індивідуального вияву відповідних чинників негативного впливу може йтися або про просту необачливість (такий найменший ступінь простої необережності, який виключає справедливість будь-якого докору з приводу відсутності турботи про права та інтереси інших осіб), що межує з цілковитою добросовісністю (а інколи навіть повністю переростає в неї, оскільки з огляду на дані обставини така необачливість вважається цілком вибачливою), або про абсолютну невинуватість особи.
Підвищені вимоги до суб'єкта відповідальності справедливо ставити у тому разі, якщо при виконанні договірних зобов'язань в аналогічній ситуації від інших осіб загалом не можна було б вимагати усвідомлення шкідливості своїх дій та передбачення їх негативних наслідків, проте ця конкретна особа, як достовірно відомо, могла це зробити й була об'єктивно здатна запобігти шкоді — втім, не зробила цього. Саме у зв'язку з цим вона й вважатиметься винною у вчиненні цивільного правопорушення і підлягатиме впливу заходів цивільної відповідальності.
Нарешті, суб'єктивний критерій необережної вини, її конкретний масштаб є прийнятним для оцінки дій, щодо яких немає розумних підстав висувати до боржника будь-які спеціальні вимоги, відмінні від додержання звичайних саме для нього стандартів поведінки. Однак це, по-перше, передбачає можливість поширення такого критерію оцінки майже винятково на фізичних осіб, які не є суб'єктами якоїсь спеціальної діяльності, а по-друге, жодним чином не обґрунтовує запровадження конкретної вини як загального чи навіть абсолютного правила.
У зв'язку з указаним слід ще раз звернути увагу на те, що традиційна і тією чи іншою мірою прийнятна у координатах будь-якої концепції цивільно-правової вини формула "міг і повинен був" повною мірою втілюється у критеріях обачливості й турботливості, відповідних обставинам справи, причому навіть незалежно ~ від можливого роз'єднання складових цієї (змістовно суто бінарної) зв'язки. Адже додержання означених вимог добросовісності передбачає не ізольовану, "вирвану з контексту", а комплексну оцінку суб'єктивної сторони тієї моделі поведінки, що була явлена у діях боржника.
З викладеного випливають такі висновки, що засвідчують, з одного боку, необхідність вдосконалення законодавчо закріпленої ЦК України формули невинуватості боржника, а з іншого — потребу в подальших наукових дослідженнях проблематики цивільно-правової вини та виробленні оптимальних критеріїв визначення її форм і ступенів.
По-перше, закріплення будь-якої законодавчої формули вини або невинуватості (добросовісності) вимагає відображення у відповідних кваліфікаційних характеристиках поведінки особи сукупності ознак можливого і належного інтелектуально-вольового стану добросовісного учасника цивільних відносин. Такими ознаками, придатними для характеристики всіх форм цивільно-правової вини, є турботливість і обачливість, звичайні для будь-якої іншої добросовісної особи за подібних обставин.
Реалізоване в абзаці 2 ч. 1 ст. 396 Модельного ЦК для країн СНД комплексне теоретично-прикладне вирішення проблеми нормативного закріплення вини як суб'єктивної умови цивільно-правової відповідальності становить гідний наслідування приклад безпосередньо законодавчого запровадження внутрішньо гармонійного підходу до, з одного боку, визначення суті означеного правового явища, а з іншого — забезпечення нормативного інструментарію для практичного застосування принципу вини як своєрідної квінтесенції цивілістичних засад добросовісності, справедливості й розумності. Натомість використані в чинному ЦК України формулювання не дозволяють зробити однозначних висновків щодо розуміння сутності цивільної вини сучасним українським законодавцем та способів визначення дій, які можна було очікувати від суб'єкта відповідальності при дотриманні ним вимог добросовісності.
По-друге, йдеться про недопустимість тлумачення ч. 1 ст. 614 ЦК України в процесі правозастосування на підставі використання суб'єктивного масштабу необережної вини, оскільки зазначений критерій є заздалегідь несправедливим — його прийняття невиправдано утруднює захист порушених цивільних прав кредитора. До того ж, будучи застосованим до юридичних осіб, суб'єктивний масштаб виявлення їхньої вини надаватиме їм очевидні переваги перед фізичними особами, що суперечитиме засаді юридичної рівності суб'єктів цивільного права. Такий підхід не сприяє дотриманню юридичними особами турботливості й обачливості, необхідних для належного виконання зобов'язань і додержання прав інших осіб — навпаки, він є чинником, здатним спонукати юридичну особу до ухилення від виконання вимог доброї совісті.
Оскільки правосуб'єктна організація становить певну функціонально-вольову єдність, передбачається, що недоліки в діяльності окремих ланок її внутрішньої структури мають бути компенсовані належною діяльністю інших. З огляду на це можна дійти й того висновку, що жодні вибачливі для людини загалом суб'єктивні чинники, що впливають на можливості окремих фізичних осіб, які становлять так званий людський субстрат юридичної особи, не можуть братися до уваги при визначенні ступеня вини організації-боржника. Натомість індивідуальні особливості функціонування останньої повинні братися до уваги лише як чинник, що уможливлює висування до неї вищих вимог, ніж до інших суб'єктів даного роду діяльності — наприклад, в силу очевидних конкурентних переваг, вищого рівня науково-технічних розробок, відповідності цієї юридичної особи вищим за звичайні стандартам управління виробничими процесами, а її менеджменту — вищим за звичайні кваліфікаційним характеристикам тощо.
По-третє, встановлення відповідних суті конкретних правовідносин, даному роду діяльності і обставинам справи турботливості й обачливості передбачає врахування добросовісності поведінки суб'єкта відповідальності при створенні як конкретної, так і абстрактної (попередньої) можливості порушення прав інших осіб. При цьому потрібно оцінювати суб'єктивний бік створення неможливості діяти належним чином (так, щоб запобігти заподіянню шкоди). Якщо така неможливість є наслідком інших недобросовісних дій самого ж боржника, тоді буде абсурдно й вести мову про його добросовісність у зв'язку з тим, що у подальшому він буцімто, навіть за умови докладання всіх належних зусиль, об'єктивно був уже неспроможний усвідомити, передбачити й відвернути шкідливі для кредитора наслідки своїх дій. До слова, поза оціночними критеріями турботливості й обачливості знайти надійне методологічне підґрунтя для змальованої оцінки, що спирається на врахування пролонгованого впливу "попередньої недобросовісності", уявляється неможливим.
Отже, відмову від нормативного закріплення саме об'єктивного критерію обачливості й турботливості, відповідних суті порушених правовідносин, умовам здійснення певного роду діяльності й конкретним обставинам справи можна розглядати як чинник, що сприятиме збереженню невизначеності у поглядах на цивільно-правову вину. Своєю чергою, такий стан унеможливлюватиме ефективне втілення принципу вини у практиці правозастосування.