(інформація від адвоката)
Прийняття нових нормативно-правових актів, потреба в яких зумовлена мінливістю та багатогранністю суспільних відносин, нерідко супроводжується труднощами впровадження їх у життя. Як показує досвід, практичне застосування законодавчого акту є своєрідним випробуванням, за результатами якого можна зробити висновки про дієвість такого акту, його переваги та недоліки, повноту регулювання ним суспільних відносин. Подібна ситуація спостерігається з прийняттям нового Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК). На жаль, у процесі його застосування виявилися не лише переваги, але й недоліки. Найгостріше наявні проблеми постають перед адвокатами, які покликані ставати на захист інтересів людини і громадянина. Через це важливо розглянути деякі проблеми процесуального законодавства, найбільш актуальні з точки зору можливостей у людини забезпечити захист своїх законних прав та інтересів. Задля унаочнення наявних труднощів наводяться як приклади реальні практичні ситуації, які виникають в процесі судового захисту. Цей матеріал подаємо як варіант відповіді на таке важливе питання: «Що спостерігається з прийняттям нового ЦПК України: розширення чи обмеження для адвоката можливостей захисту інтересів людини і громадянина?».
Як наслідок прийняття нового ЦПК були внесені деякі зміни до порядку та процедури судового процесу. Попередній ЦПК України дозволяв виділити як окрему стадію процесу «підготовку справи до судового розгляду», яка наступала після порушення цивільної справи за заявою особи. Новий ЦПК України відмовився від такого формулювання і назвав стадію після відкриття провадження по справі «попереднє судове засідання». Значення такої зміни можна зрозуміти, з'ясувавши, які завдання та цілі ставилися при «підготовці справи до судового розгляду» і яку мету переслідує стадія «попереднього судового засідання». Отже, метою підготовки справи до судового розгляду було забезпечення своєчасного та правильного вирішення справи. Новий ЦПК України визначив, що завданням «попереднього судового засідання» є насамперед з'ясування можливості врегулювання спору до судового розгляду, а вже потім забезпечення правильного та швидкого вирішення справи. Така зміна спрямованості, власне, однієї і тієї ж стадії не могла не вплинути і на порядок її провадження.
Відповідно до приписів попереднього ЦПК, для досягнення мети попереднього судового засідання суддя повинен був визначити характер спірних правовідносин і зміст правової вимоги, матеріальний закон, який їх регулює, та факти, які лежать в основі вимог та заперечень і підлягають встановленню. Окрім того, судді необхідно було з'ясувати, які є докази на підтвердження зазначених фактів, і вжити заходів щодо своєчасного їх подання; визначити коло осіб, що мають брати участь у процесі; вжити заходів для забезпечення своєчасної явки на судове засідання всіх учасників процесу.
Відтак суддя провадив наступні підготовчі дії:
1) викликав позивача, відповідача або допущену до участі у справі третю особу, якщо необхідно було уточнити зміст заявлених вимог, з'ясувати можливі проти них заперечення, попередньо одержати відомості про обставини, що мали значення для справи, про докази, наявні в цих осіб; зазначені особи могли викликатися одночасно, за необхідності повнішого з'ясування взаємних вимог; суддя обов'язково роз'яснював сторонам їхні процесуальні права та обов'язки;
2) вирішував питання про подання доказів особами, які будуть брати участь у справі; у разі потреби встановлював коло доказів, які належить витребувати, вирішував питання про необхідність забезпечення доказів; з'ясовував думку учасників щодо потреби в призначенні експертизи по справі;
3) з'ясовував коло осіб, які братимуть участь у справі.
Після проведення зазначених вище підготовчих дій, суддя постановляв ухвалу, де перераховувалися всі ці дії та визначалися час і місце розгляду справи.
Як бачимо, наведений перелік підготовчих дій, які вчинялися суддею згідно зі ст. 143 попереднього ЦПК України, не містить дії, згідно з якою суддя мав запропонувати сторонам укласти мирову угоду, що цілком відповідає меті, заявленій у цьому ЦПК. Лише в постанові пленуму Верховного Суду України «Про підготовку цивільних справ до судового розгляду» від 5 березня 1977 року № 1 вказано, що суд роз'яснює сторонам право закінчити справу мировою угодою.
Новий ЦПК України, відповідно до зазначеного вище нового тлумачення завдання попереднього судового розгляду, робить його подвійним. Кожна частина цього завдання виключає іншу, і лише при неможливості досягнення першої цілі має бути досягнута друга. Така обставина вносить суттєві корективи до порядку та процедури проведення попереднього судового засідання та зумовлює його умовний поділ на дві частини.
Для врегулювання спору до судового розгляду, тобто для досягнення першої мети, суд з'ясовує:
1) чи не відмовляється позивач від позову;
2) чи визнає позов відповідач;
3) чи не бажають сторони укласти мирову угоду; якщо позивач бажає укласти мирову угоду, то на яких умовах, чи погоджується з цими умовами відповідач, якщо ні, то яка його пропозиція.
Наслідки прийнятого сторонами рішення можуть бути різними:
— у разі відмови позивача від позову суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі, після чого повторне звернення до суду з приводу цього спору не допускається;
— у разі визнання позову відповідачем суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову;
— у разі укладення сторонами мирової угоди суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі.
спору до судового засідання.
Другий умовний етап попереднього судового засідання за новим ЦПК наступає, коли суд з'ясував, що врегулювати спір до судового розгляду неможливо.
У такому разі суд вживає заходів для забезпечення правильного та швидкого вирішення справи, а саме:
1) уточнює позовні вимоги або заперечення проти позову;
2) вирішує питання про склад осіб, які братимуть участь у справі;
3) визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору, а також те, які з них визнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню;
4) з'ясовує, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо невизнаних обставин, та встановлює строки їх подання;
5) за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання про витребування доказів та виклик свідків, про проведення експертизи, залучення до участі у справі спеціаліста, перекладача, особи, яка надає правову допомогу, або про судові доручення щодо збирання доказів;
6) у невідкладних випадках проводить огляд на місці, огляд письмових і речових доказів;
7) за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання про вжиття заходів щодо забезпечення позову;
8) вчиняє інші дії, необхідні для підготовки справи до судового розгляду;
9) визначає час і місце судового розгляду. Як приклад розглянемо таку ситуацію:
Громадянка К. звернулася до суду з позовом до своєї співмешканки — громадянки Л. про її виселення з квартири за неможливістю спільного проживання. Суд відкрив провадження у справі і провів попереднє судове засідання наступним чином:
— суддя повідомила, що слухається справа за позовом позивача К. до відповідача Л. про її виселення з квартири за неможливістю спільного проживання;
— попереднє судове засідання було оголошено відкритим;
— з'ясувалося, хто з учасників процесу з'явився на попереднє судове засідання:
♦ з'явився позивач та відповідач;
— оголосили склад суду:
♦ справа слухається в складі судді М. за участю секретаря Д-;
— суд з'ясував у позивача, чи не відмовляється вона від позову:
♦ позивач К. зазначила, що підтримує свої позовні вимоги, і просить виселити відповідача Л. з квартири за неможливістю спільного проживання без надання іншого житлового приміщення;
— суд з'ясував у відповідача, чи визнає вона позов:
♦ відповідач Л. позов не визнала;
— суд з'ясував, чи не бажають сторони укласти мирову угоду:
♦ сторони по справі зазначили, що вважають неможливим закінчити справу мировою угодою;
Враховуючи, що врегулювання спору до судового розгляду було неможливим і сторони не побажали закінчити справу мировою угодою, суддя з'ясував низку наступних питань:
— уточнив позовні вимоги:
♦ позивач К. вказала, що в спірній квартирі зареєстровані лише вона та відповідач; наймачем квартири виступає позивачка; громадянка К. підтримала свій позов і просить виселити відповідача Л. з квартири за неможливістю спільного проживання; серед причин, які роблять неможливим спільне проживання з громадянкою Л. назвала зловживання нею спиртними напоями, а також те, що остання постійно виступає ініціатором сварок, ображає та завдає їй тілесних ушкоджень;
— суд з'ясував склад учасників судового процесу:
♦ у справі братимуть участь такі сторони: позивач і відповідач та третя особа — житлово-експлуатаційна комісія (далі - ЖЕК);
— суд вирішив, які обставини мають бути встановлені в суді для вирішення спору:
♦ для вирішення спору по даній справі необхідно з'ясувати наступні обставини: хто є власником спірної квартири; хто зареєстрований у спірній квартирі; чи проживає відповідач фактично в спірній квартирі; які обставини роблять подальше спільне проживання в квартирі з відповідачем неможливим; якщо буде встановлено факт неправомірної поведінки відповідача, то чи носить вона ознаки систематичності; чи застосовувалися до відповідача заходи запобігання і громадського впливу;
— суд з'ясував, якими доказами позивач буде обґрунтовувати свої доводи:
♦ позивач буде підтримувати свої вимоги наступними доказами: усними та письмовими поясненнями, письмовими документами (довідками відповідних служб Міністерства внутрішніх справ (далі — МВС) від 20.09.05 р. та 29.09.05 p., які фіксують факти неправомірної поведінки відповідачки, актом, складеним працівниками ЖЕК, про те, що відповідачка утримує житлове приміщення в неналежному стані, зловживає спиртними напоями), показаннями свідків (працівниці ЖЕКу П., яка підтвердить, що відповідачка систематично псує житлове приміщення, сусідки P., яка підтвердить, що відповідачка зловживає спиртними напоями, сусідки Ж., яка була свідком неправомірної поведінки відповідача 20.09.2005 року).
— суд з'ясував, якими доказами відповідач буде обґрунтовувати свої заперечення:
♦ відповідач буде доводити свої заперечення усними поясненнями, письмовими доказами (характеристика з місця роботи, яка визначає її поведінку як позитивну, квитанції про оплату нею комунальних послуг), показаннями свідків (співробітниця В. підтвердить, що відповідачка не зловживає спиртними напоями та веде позитивний спосіб життя);
— суд вирішив питання про витребування доказів за клопотаннями осіб, які беруть участь у справі:
♦ суд за клопотанням позивача ухвалив витребувати з психоневрологічного диспансеру довідку про те, чи перебуває відповідачка на обліку в нарколога через зловживання нею спиртними напоями; відмовні матеріали з МВС за фактами звернення позивача К. з приводу неправомірної поведінки відповідача Л. Суд ухвалив також витребувати довідку ЖЕК про те, хто зареєстрований в спірній квартирі;
— суд встановив строки подання доказів;
— суд визначив час і місце судового розгляду;
— суд оголосив попереднє судове засідання закритим.
Значення стадії попереднього судового засідання можна зрозуміти, проаналізувавши можливості сторін на ній, а також з'ясувавши, чи весь обсяг процесуальних прав сторони можуть реалізувати протягом наступних стадій цивільного процесу, чи, можливо, є деякі процесуальні права, скористатися якими можна лише до або під час попереднього судового засідання. Отже, попереднє судове засідання (за новим ЦПК) відкриває перед сторонами наступні можливості:
1) позивач може змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову;
відповідач може визнати позов повністю або частково;
сторони можуть закінчити справу мировою угодою.
Цими досить важливими правами учасники процесу можуть скористатися під час попереднього судового засідання, водночас, їх реалізація в повному обсязі можлива так само в судовому засіданні на стадії розгляду справи по суті. Підтвердження цьому — положення ЦПК України, відповідно до якого судове засідання розпочинається з того, що суддя з'ясовує, чи підтримує позивач свої вимоги, чи визнає відповідач вимоги позивача, чи не бажають сторони укласти мирову угоду, а у випадку, якщо позивач бажає змінити свої вимоги, головуючий пропонує викласти ці зміни у письмовій формі, встановленій для позовної заяви;
2) не менш важливим є право відповідача пред'явити зустрічний позов. Коли у відповідача виникає необхідність реалізувати своє право заявити зустрічний позов, практика керується нормою ЦПК України, відповідно до якої зустрічний позов може бути заявлений відповідачем до або під час попереднього судового засідання. Звідси випливає, що це право відповідач не може реалізувати безпосередньо в процесі слухання справи по суті, і якщо такий позов буде заявлений в судовому засіданні, суддя не прийме його для спільного розгляду з первісним позовом.
Однак у цьому ж ЦПК України в іншій нормі, де визначено процесуальні права та обов'язки сторін, закріплено, що позивач має право протягом усього часу розгляду справи змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, а відповідач має право визнати позов повністю або частково, пред'явити зустрічний позов. Виникає проблема: теза «протягом усього часу розгляду справи» стосується обох сторін, чи її необхідно відносити лише до позивача? Якщо керуватися принципом, що протягом усього часу розгляду справи свої права може реалізовувати лише позивач, а можливості скористатися своїми правами відповідачем встановлюються іншими статтями, то чи можна вважати таку позицію правильною? Адже в ЦПК України, перед закріпленням названої норми відображається положення про те, що сторони мають рівні процесуальні права та обов'язки. В такому разі порушується один із засадничих принципів цивільного процесу — принцип рівності сторін. Якщо вважати, що обидві сторони: і позивач, і відповідач — мають право реалізовувати свої права та обов'язки протягом усього часу розгляду справи, тоді не зрозуміло, як співвідносити таке тлумачення з нормою ЦПК України, яка дозволяє відповідачу скористатися своїм правом пред'явити зустрічний позов до або під час попереднього судового засідання. Як бачимо, однозначної відповіді на поставлені питання не знайти. Обидва варіанти не мають під собою міцного підґрунтя.
Попередній ЦПК України не містив подібної колізії, хоча стаття, яка визначала процесуальні права сторін, була викладена подібно до того, як це зроблено в чинному ЦПК України, тобто сторонам (позивачу та відповідачу) надавалася можливість реалізувати свої права протягом усього часу розгляду справи по суті. Зазначена колізія усувалася наступним чином: право на пред'явлення зустрічного позову в переліку прав, якими відповідач міг скористатися протягом розгляду справи, було відсутнє. Тому при реалізації цього права керувалися окремою спеціальною нормою, відповідно до якої зустрічний позов відповідач мав право пред'явити не пізніше як за три дні до судового засідання.
3) відповідач має право подати суду письмове заперечення проти позову. Варто зауважити, що письмове заперечення для відповідача при побудові його захисту відіграє досить важливу роль. У ньому відповідач має можливість викласти власне бачення спірної Ситуації, підкріпивши його належними доказами. Так письмове заперечення стає своєрідним протиставленням заявленому позову. У ньому відповідач висловлює наявні заперечення проти позову, посилаючись на незаконність вимог позивача, їх необґрунтованість, відсутність у позивача права на звернення до суду або наявність перешкод для відкриття провадження у справі. Таке право відповідач набуває після отримання копії ухвали про відкриття провадження у справі та позовної заяви. Своєрідним механізмом забезпечення реалізації права відповідача подати письмове заперечення проти позову та створення для цього необхідних і належних умов виступають два важливих процесуальних моменти:
1) після відкриття провадження у справі суд невідкладно надсилає відповідачу копію ухвали про відкриття провадження у справі; одночасно з нею відповідачу надсилається копія позовної заяви з копіями доданих до неї документів. Це робиться для того, щоб відповідач мав можливість ознайомитися з предметом та підставами заявленого позову, доводами, якими керується позивач, обставинами, якими він обґрунтовує позовні вимоги та наявним у справі доказовим матеріалом, і таким чином міг якнайповніше реалізувати своє право на заперечення;
2) у самій ухвалі про відкриття провадження по справі суд знайомить відповідача з його правом подати письмові заперечення проти позову та докази, якими вони обґрунтовуються, вказуючи час, протягом якого цим правом можна скористатися.
Новий ЦПК України чітко встановлює, з якого моменту у відповідача виникає право подати письмові заперечення на позов, однак поза увагою залишається питання, коли це право у відповідача припиняється. З цього приводу виникають нові проблемні обставини: суд в ухвалі про відкриття провадження у справі визначає час, протягом якого відповідач може подати заперечення, однак чи вичерпується цією датою право заявляти письмові заперечення? Враховуючи, що позивач має право протягом усього часу розгляду справи змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, тобто внести зміни до своїх первісних позовних вимог, то і суд, керуючись принципом рівноправності сторін, повинен надати відповідачу можливість подати письмові заперечення на нові вимоги позивача. То чи рівноцінні можливості має відповідач щодо реалізації свого права подати письмові заперечення на попередньому судовому засіданні і на стадії розгляду справи по суті? На жаль, ні. Повноцінна реалізація цього права може мати місце лише до або під час попереднього судового засідання. Під час судового засідання можливості скористатися цим правом ускладнені. Адже письмове заперечення проти позову, як і сам позов, пов'язане з посиланням на докази, якими вони обґрунтовуються. А подання доказів під час судового засідання ускладнене і майже неможливе. Даючи письмове заперечення проти нових позовних вимог та подаючи докази на його обґрунтування, відповідач має ще й довести, що докази подані несвоєчасно з поважних причин. У протилежному-випадку докази не приймаються. Така ситуація несправедлива і це зумовлює необхідність внесення змін до чинного законодавства.
Особа, яка має підстави вважати, що її законні права порушуються чи оспорюються іншою особою, має можливість захистити свої інтереси в судовому порядку шляхом подання позовної заяви. У ній позивач обов'язково викладає зміст позовних вимог, обставини, якими вони обґрунтовуються та докази, які підтверджують кожну обставину. Зі свого боку, відповідач, подаючи письмові заперечення на позовну заяву, посилаючись на незаконність вимог позивача, їх необґрунтованість чи інші обставини, має підтвердити свою позицію доказами. Суд, приймаючи рішення по справі, може покласти в його основу лише обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні. Як бачимо, доказовий матеріал відіграє значну і чи не найважливішу роль в судовому процесі, а його наявність чи відсутність дозволяє зробити висновок про обґрунтованість вимог позивача чи їх незаконність. Як попередній, так і чинний ЦПК України передбачають певний порядок подання доказового матеріалу, і досить часто порушення цього порядку призводить до того, що сторони не можуть посилатися на них як на підставу своїх вимог та заперечень, а суд не бере їх до уваги під час прийняття рішення. Тому зрозуміла вагомість вчасного подання доказів з дотриманням процесуального порядку.
Попередній ЦПК України містив правові норми, відповідно до яких сторони зобов'язані були подати свої докази або повідомити про них до початку судового засідання у справі. Питання про прийняття доказів після цього строку вирішувалося судом залежно від обставин справи. І в практиці застосування цієї норми перешкод для подання доказів в судовому засіданні не виникало. Позивач обґрунтовував свої позовні вимоги належними доказами, відповідач підкріплював заперечення певним доказовим матеріалом, і коли в судовому засіданні виникала необхідність надати додаткові докази на підтвердження певної позиції, це допускалося. Можна сказати, що саме на цій стадії процесу велася основна робота по доказуванню, заявлялися клопотання про допит свідків, проведення експертиз.
З прийняттям нового ЦПК України ситуація докорінно змінилася. Ось у чому виявилися ці зміни:
1) особи, які беруть участь у справі позовного провадження, для підтвердження своїх позовних вимог або заперечень зобов'язані подати усі наявні в них докази або повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання;
2) сторони зобов'язані подати свої докази чи повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання у справі;
3) докази подаються у строк, встановлений судом з урахуванням часу, необхідного для подання доказів;
4) докази, подані з порушенням викладених вище вимог, не приймаються, якщо сторона не доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних причин;
5) суд попереджає учасників процесу, що докази, не подані чи не заявлені на попередньому судовому засіданні, у судовому засіданні прийматися не будуть. Таким чином, якщо в судовому засіданні у сторін виникають нові обставини, які необхідно підкріпити доказами, вони переважно залишаються поза увагою суду, оскільки поважність причин своєчасного неподання доказів, довести досить важко.
Отже, встановлення такого порядку подання доказів призвело до покладення на учасників процесу і суд додаткових обов'язків.
Відповідно до нового ЦПК, на попередньому судовому засіданні суд з метою забезпечення правильного і швидкого вирішення справи та з метою забезпечення можливості реалізації сторонами свого права подати докази діє так:
1) з'ясовує, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення;
2) встановлює строки подання цих доказів;
3) за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання про витребування доказів, в отриманні чи поданні яких є складнощі;
4) вирішує питання про: виклик свідків; проведення експертизи; забезпечення доказів;
судові доручення щодо збирання доказів; проведення огляду письмових та речових доказів; 5) за клопотанням сторони на судовому засіданні інформує про виконання його вимог щодо витребування доказів. Сторони до або під час попереднього судового засідання в межах реалізації свого права можуть діяти так:
1) подати наявні у них письмові та речові докази, долучивши їх як додатки до позовної заяви або подавши на попередньому судовому засіданні;
2) у тій частині позовної заяви, де міститься прохання, порушити питання про допит свідків і додати до заяви їх перелік;
3) до або під час попереднього судового засідання подати заяву про виклик свідків, де вказується ім'я кожного свідка, місце проживання (перебування) або місце роботи, обставини, які він може підтвердити;
4) у позовній заяві порушити питання щодо проведення експертизи або на попередньому судовому засіданні заявити про це клопотання;
5) просити в позовній заяві витребувати докази, в отриманні яких є труднощі або заявити про це клопотання на попередньому судовому засіданні;
6) заявити клопотання на предмет інформування в судовому засіданні про виконання його вимоги щодо витребування доказів;
7) порушити в позові питання про долучення до справи матеріалів цивільної, кримінальної чи адміністративної справи, яка слухається чи слухалася в суді, матеріалів розслідування кримінальної справи, відмовних матеріалів тощо;
8) порушити питання про забезпечення доказів, якщо особа вважає, що їх подання є неможливим чи ускладненим;
9) заявити клопотання щодо проведення огляду письмових та речових доказів.
Особи, на яких судом покладено обов'язок подати докази, повинні:
1) подати до суду безпосередньо або через уповноважену судом заінтересовану особу, яка бере участь у справі, докази, вимога про витребування яких поставлена в ухвалі суду;
2) у разі неможливості подати доказ, який вимагає суд, взагалі або у встановлені судом строки, зобов'язані повідоми-
ти про це суд із зазначенням причин протягом п'яти днів від дня отримання ухвали.
Як приклад, опишемо практичну ситуацію.
Громадянка А. подала в суд позов до товариства з обмеженою відповідальністю «АБВ» про визнання недійсним рішення загальних зборів. На попередньому судовому засіданні позивач заявив клопотання про витребування у відповідача наступних письмових документів: оригінал оскаржуваного протоколу засідання загальних зборів та зміни до установчих документів, які були внесені на основі цього протоколу. Суд ухвалив зобов'язати товариство з обмеженою відповідальністю «АБВ» надати суду зазначені докази у визначений строк. Відповідач наступного дня після отримання ухвали надав відповідь, у якій повідомив, що документи, які вимагаються, не збереглися, оскільки згідно з наказом Головного управління при Кабінеті Міністрів України збігли терміни зберігання таких документів. Тоді позивач порушив на попередньому судовому засіданні питання щодо витребування цих документів з відділу державної реєстрації при виконавчому комітеті міської ради. Ухвалою суду це клопотання було задоволене і документи витребувані від державного реєстратора.
Окреслена позиція нового ЦПК України зацікавлює адвоката, який кожну норму процесуального законодавства розглядає через призму можливостей для захисту прав свого клієнта. Очевидно, на поставлене питання одразу відповісти складно.
З прийняттям нового ЦПК України стадія «попереднє судове засідання» набула нового значення. Воно полягає в тому, що лише на цій стадії процесу сторони можуть реалізувати деякі свої права, про що йшлося вище. Саме під час попереднього судового засідання позивач визначається зі своїми вимогами, відповідач — із запереченнями, остаточно формується доказова база, тобто окреслюється напрям подальшого розвитку процесу, який на судовому засіданні змінити досить важко, і навіть можна сказати, що неможливо. Виникає питання: чи правильна така позиція ЦПК? На перший погляд, вона надала процесові впорядкованості і швидкості розгляду справи, тобто посприяла реалізації завдання ЦПК. Але не варто забувати, що ціль ЦПК України— забезпечити справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд справи, ставиться з метою захистити порушені, невизнані чи оспорювані права, свободи чи інтереси фізичних осіб. Проте наразі ми досягаємо швидкого правильного своєчасного розгляду справи за рахунок обмеження можливості сторонам скористатися повною мірою тими процесуальними правами, які надані їм ЦПК для захисту своїх порушених прав. Хоча має бути навпаки: передусім мають захищатися порушені чи оспорювані права людини і громадянина, навіть якщо для цього потрібно ускладнити процес слухання справи шляхом подання додаткових доказів, прийняття зустрічного позову для його спільного розгляду з первісним позовом тощо.
Розглянемо ще декілька життєвих ситуацій.
Громадянин С. подав позов до товариства з обмеженою
відповідальністю про виділення частки майна статутного фонду та стягнення дивідендів. У своїй позовній заяві позивач пояснив, що він передав свою частку в статутному фонді учаснику товариства Р. У зв'язку з тим, що його частка не була передана відповідачем громадянину P., позивач своєю заявою, посвідченою нотаріально, скасував заяву про передачу частки. Свої дії позивач обґрунтував тим, що власник, який відмовився від свого права, може пізніше змінити свій намір, якщо в іншої особи не виникло право власності на нього. Право власності на частку в статутному фонді товариства ще не перейшло до іншої особи, оскільки не було її передачі на загальних зборах. Відповідач подав письмове заперечення, в якому вказав, що позивач відмовився від своєї частки в статутному фонді на користь учасника товариства Р. і передача цієї частки відбулася на засіданні загальних зборів, що підтверджується протоколом загальних зборів та змінами до установчих документів, внесеними на підставі протоколу. На судовому засіданні позивач, уточнивши свої позовні вимоги, просив визнати рішення загальних зборів недійсним.
У цій ситуації позивач скористався наданим йому процесуальним правом змінити свої позовні вимоги на судовому засіданні, виклавши їх у письмовій формі, встановленій для позовної заяви. Однак таке уточнення часто супроводжується поданням додаткових доказів, які приймаються лише до або під час попереднього судового засідання.
Інша реальна ситуація:
Громадянин Л. звернувся до суду з позовом про визнання договору дарування квартири недійсним. У своїй позовній заяві позивач вказав, що насправді мав на меті укласти договір довічного утримання, а не договір дарування. Відповідач обіцяв доглядати його до кінця життя, забезпечувати продуктами харчування, оплачувати обов'язкові платежі за квартиру, займатися домашнім господарством. У разі виконання цих зобов'язань відповідач за життя позивача набував права користування та володіння квартирою, а після смерті розпоряджатися нею на свій розсуд. За цих умов позивач погодився підписати договір, текст якого не читав, вважаючи, що у договорі передбачені такі права та обов'язки сторін, про які він домовлявся з відповідачем. Однак виявилося, що договір має інший зміст і не передбачає ніяких зобов'язань утримувати його, позбавляє права власності на квартиру.
Після оформлення договору відповідач змінив своє ставлення до позивача. Він повністю ігнорував усі домовленості, забрав у позивача ключі від квартири, не впускав до неї і погрожував виписати з житла.
На судовому засіданні позивач змінив свої позовні вимоги, оформивши це письмово і просив, крім визнання договору дарування недійсним, вселити його до спірної квартири.
Через це відповідач просив суд надати йому можливість подати письмове заперечення на уточнені позовні вимоги та на підтвердження своєї позиції подати наявні у нього докази, а саме: довідку про те, що позивач отримує пенсію за іншою адресою; викликати свідків, які підтвердять, що позивач в спірній квартирі не проживає більше 10 років, а його постійним місцем проживання є адреса, за якою він отримує пенсію.
Виникає практичне питання: яке в такому випадку має прийняти рішення суд, враховуючи ту пропозицію законодавця, що докази мають бути подані сторонами до або під час попереднього судового засідання? Якщо дотримуватися норм ЦПК України, то відповідач замість того, щоб одразу скористатися належними йому процесуальними правами, має спочатку довести, що докази подаються несвоєчасно з поваж-
них причин. А про те, чи є причини поважними чи неповажними, робитиме висновок суд. Спостерігаємо явище зайвої формалізації судового процесу, яка лише ускладнює реалізацію сторонами своїх прав.
Варто ознайомитися ще з однією практичною ситуацією:
Громадянка Д. звернулася до суду з позовом про визнання заповіту недійсним. У своїй позовній заяві вона пояснила таке: у 2005 році померла громадянка Б.; оскільки позивачка систематично здійснювала за нею догляд, ще за життя померла зробила заповіт на її ім'я на все своє майно.
Коли позивачка подала заяву до нотаріальної контори про прийняття спадщини, їй повідомили, що померла склала новий заповіт на ім'я громадянки С. за день до того, як вона потрапила до лікарні, де і померла. Позивачка звернулася з позовом до суду про визнання останнього заповіту недійсним, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що померла на час складання заповіту не усвідомлювала своїх дій і не могла керувати ними. На підтвердження своєї позиції позивачка надала довідку з лікарні, згідно з якою померлу прийняли до лікарні у стані, за яким не можна було навіть скласти анамнез, тому що вона не могла спілкуватися.
На попередньому судовому засіданні позивачка заявила клопотання щодо проведення судово-психіатричної експертизи для визначення психічного стану здоров'я померлої на момент підписання заповіту на ім'я громадянки С. Крім того, було вирішено викликати на судове засідання нотаріуса, який посвідчив оспорюваний заповіт.
А в судовому засіданні нотаріус під час його допиту як свідка пояснив, що заповіт, зроблений на ім'я позивачки, був скасований особистою заявою померлої і надав суду оригінал заяви про скасування заповіту.
Складність наведеної ситуації зумовлена тією ж колізією. Мабуть, суд все-таки має взяти до уваги поданий документ, оскільки без нього не можна досягнути головної мети судового розгляду — встановлення істини по справі. Саме такий варіант вирішення проблеми був би справедливий і відповідав завданням цивільного процесу. Але з іншого боку, таке розв'язання буде суперечити чинному ЦПК.
Відомо, що наявність колізій і невідповідностей завжди свідчить про недосконалість правового акту. Наведені ситуації — показовий приклад того, що неточності є і в процесуальному законодавстві.
Таким чином, наслідком уведення нових норм ЦПК у багатьох випадках стає обмеження для людини і громадянина можливостей захистити свої законні права та інтереси. А відтак виникає не менш важливе питання: які шляхи вирішення нагальних проблем? Можливий спосіб їх розв'язання міститься у Конституції України, де, зокрема, закріплено положення, згідно з яким «конституційні права і свободи людини і громадянина гарантуються і не можуть бути скасовані або обмежені. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод». А тому згадані вище норми ЦПК України постають як очевидне і суттєве порушення вимог Конституції України і тому неодмінно мають стати предметом уважного вивчення Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, який здійснює контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини та громадянина і з цією метою наділений правом звернення до Конституційного суду. Як наслідок, логічним вирішенням існуючих проблем стало б визнання Конституційним судом України такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) положень ЦПК України, які обмежують чи взагалі позбавляють людину можливостей скористатися своїми процесуальними правами в суді.