Статтею 129 Конституції України 1996 року до основних засад судочинства віднесено забезпечення апеляційного та касаційного оскаржень рішення суду, крім випадків, установлених законом. Лише в 2001 р. у цивільному процесуальному законодавстві з'явилися апеляційне та касаційне провадження як гарантія права на судовий захист і виправлення помилок у судових рішеннях судами вищих інстанцій. Спеціальне призначення зазначених видів провадження зумовлене загальними завданнями цивільного судочинства — справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду і вирішення цивільних справ.
З часу запровадження механізму апеляційного перегляду цивільних справ у судовій практиці апеляційної інстанції завжди актуальним було і залишається питання щодо меж розгляду справи апеляційним судом, направлене на зміцнення та розвиток принципів диспозитивності та змагальності в цивільному процесі. Встановлення меж розгляду справи є характерною рисою апеляційного провадження. На жаль, монографічних досліджень з цього питання не було, а поодинокі теоретичні напрацювання в статейних публікаціях на загальну тему "апеляційне провадження" повних відповідей на запити судової практики не дають. При цьому, в наукових статтях проблемі меж апеляційного перегляду справи приділялося максимум декілька абзаців. Як зазначає професор С. Фурса, раціонального зв'язку між наукою та практикою немає, захист дисертаційних досліджень відбувається без участі представників судової системи, без з'ясування проблем, які в них існують.
Послідовна реалізація принципу диспозитивності вимагає повного врахування змісту апеляційної скарги: слід виходити не лише з того, в якій частині оскаржується рішення суду, а й з підстав, за яких особа, що подала скаргу, просить скасувати чи змінити рішення. Для особи, яка бере участь у справі, немаловажно те, з яких мотивів буде скасовано рішення, а в деяких випадках — скасування рішення в оскарженій частині, але з підстав, не наведених у скарзі, може не відповідати її інтересам.
Загальним правилом Цивільного процесуального кодексу, прийнятого у 1963 році (далі — ЦПК 1963 р.) і нового Цивільного процесуального кодексу України, який набув чинності з 01.09.2005 р. (далі - ЦПК), є те, що всі докази, якими володіють учасники процесу, повинні бути в обов'язковому порядку надані саме до суду першої інстанції. У ст. 303 нового ЦПК збереглося загальне правило, закріплене в ст. 301 ЦПК 1963 p., — суд апеляційної інстанції перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції лише в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Не змінилося правило про те, що нові докази можуть досліджуватися в суді апеляційної інстанції лише у разі, якщо їх неподання до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами. Дещо конкретніше врегульовано питання щодо порядку дослідження доказів, які вже є у справі. Ці докази досліджуються апеляційним судом лише за умови, якщо вони були досліджені судом першої інстанції з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, про що має бути заявлено учасниками процесу. Про підстави для такого дослідження доказів, які вже є у справі, апеляційний суд повинен постановити ухвалу, наприклад, якщо суд вирішив переоцінити докази, а за інших обставин ці докази досліджувати не обов'язково.
Все це вказувало на те, що у ЦПК 1963 р. було запроваджено модель так званої неповної апеляції, оскільки ніяких інших виключень не було. Разом з тим, таке обмеження повноважень апеляційного перегляду цілком правомірно призводило до скасування рішень апеляційного суду судом касаційної інстанції — Верховним Судом України. Це при тому, що помилки ані в питанні факту, ані в питанні права суд апеляційної інстанції в межах апеляційного перегляду не допускав. Наведемо приклад недосконалості ЦПК 1963 р. У справі за позовом Т. до Г. про стягнення суми за договором позики апеляційний суд Харківської області 01.04.2002 р. залишив у силі рішення районного суду про часткове стягнення суми позики, хоча за матеріалами справи слід було стягнути всю суму позики. Однак позивач Т. рішення суду не оскаржив (це його диспозитивне право), апеляційну скаргу подала Г., яка доводила факт безгрошевості договору позики. Таким чином, суд апеляційної інстанції не те що не міг вийти за межі апеляційної скарги, а такої скарги від позивача Т. узагалі не було. Однак позивач Т. скористався правом подачі касаційної скарги (так як справа пройшла перегляд в апеляційній інстанції — незалежно від того, за чиєю ініціативою) і Верховний Суд України, звичайно ж, скасував рішення районного суду, а заодно і рішення суду апеляційної інстанції.
Вперше в ст. 303 нового ЦПК визначено право та підстави, за яких апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення. Більше того, в ч. 4 зазначеної статті ЦПК (щодо окремого провадження) законодавець взагалі ввів ревізійні елементи апеляційного перегляду (перегляд справи в повному обсязі незалежно від доводів скарги).
Тому правило Давнього Риму: tantum devolutum quantum appella-tum (скільки скарги стільки й рішення) вже повною мірою діяти не буде.
На нашу думку, новий ЦПК фактично ввів у цивільне судочинство деякі елементи моделі повної апеляції. Для того, щоб чіткіше зрозуміти, в яких випадках апеляційний суд може вийти за межі апеляційної скарги, слід звернутися до ст. 213 ЦПК, яка визначає: законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства (норм процесуального права), вирішив справу згідно із законом (нормами матеріального права). Тобто — вийти за межі доводів апеляційної скарги апеляційний суд вправі в інтересах законності (а значить і обґрунтованості, оскільки необ-ґрунтоване рішення завжди є незаконним).
Зміст статей 118, 295 ЦПК вказує на те, що закон не покладає на сторони обов'язку правового обґрунтування своєї позиції у справі. Саме суд (першої чи
апеляційної інстанцій) повинен дати правильну юридичну кваліфікацію фактичних обставин справи, навіть якщо сторони не посилаються на норми, які підлягають застосуванню, або помилково посилаються на правові норми, які застосуванню не підлягають. На необхідності збереження питання застосування правових норм під судовим контролем завжди наголошувалося в юридичній літературі (з часів Т. Яблочкова, Є. Васьковського, В. Рязановського та інших).
З урахуванням наведеного можна прийти до висновку, що у питаннях факту апеляційний суд обмежується перевіркою рішення в межах доводів апеляційної скарги згідно з частиною 2 ст. 303 ЦПК, а вихід за межі цих доводів вже буде реалізацією права, передбаченого частинами 3 і 4 цієї ж статті, для чого потрібні певні підстави. Наприклад, в апеляційних скаргах на рішення суду в справах про відшкодування заподіяної шкоди нерідко особи, які подають скаргу, посилаються лише на відсутність вини в спричиненні шкоди і взагалі не приводять аргументів, які б могли вплинути на розмір стягуваної суми. Переглядаючи таку справу, апеляційний суд вправі обмежитися лише вирішенням питання щодо вини у заподіянні шкоди і не давати свою оцінку стосовно розміру відшкодування, оскільки межі розгляду справи визначені єдиним аргументом у скарзі.
Як уже зазначалося, доказові межі перегляду справи апеляційним судом визначені ч. 2 ст. 303 ЦПК, яка вказує на те, що апеляційний суд досліджує нові докази, коли визнає, що вони з поважних причин не могли бути подані до суду першої інстанції. При цьому закон не вказує, які саме можуть бути ці докази, тому такими можуть слугувати всі засоби доказування, визначені ст. 57 ЦПК. Можливі випадки дослідження нових доказів, які застосовує судова практика:
1) докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції, але особа, яка їх подає до апеляційного суду, не знала і не могла знати про їх існування;
2) докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції і учасник процесу знав про них, однак з об'єктивних причин (не залежних від нього) не міг надати їх до суду;
3) додаткові докази з'явилися після прийняття рішення судом першої інстанції;
4) суд першої інстанції помилково виключив із судового розгляду надані учасником процесу докази, що могли мати значення для справи;
5) суд першої інстанції не-обґрунтовано відмовив учаснику процесу в дослідженні доказів, що могли мати значення для справи (необґрунтовано відмовив у призначенні експертизи, витребуванні доказів, коли їх подання до суду для нього становило певні труднощі тощо);
6) наявні інші поважні причини їх неподання до суду першої інстанції, де відсутні умисел чи недбалість особи, яка їх подає, або вони не досліджені цим судом унаслідок інших процесуальних порушень.
Щодо ступеня імперативності зазначеної вище норми процесуального права важливе значення має такий прояв цивільного процесу, як передбачуваність (прогнозованість) дій апеляційного суду для учасників процесу. Так, нерідко в апеляційній судовій практиці зустрічаються випадки, коли до суду подаються нові докази, що явно мають значення для справи, однак з якихось поважних причин їх неподання до суду першої інстанції не наводиться. З урахуванням імперативності зазначеної правової норми такі докази не можуть бути прийнятими, що, на жаль, не завжди дотримується як судами апеляційної, так і судом касаційної інстанції, який це розцінює як незаконне рішення (через призму його необґрунтованості). Учасники процесу, які готуються до апеляційного розгляду справи, вправі налаштовувати свою позицію у справі з урахуванням того, що апеляційний суд не прийме нових доказів, оскільки відсутні поважні причини для їх неподання до суду першої інстанції. Інакше це є порушенням вимога цивільної процесуальної форми, а також можна вести мову про прийняття апеляційним судом недопустимих доказів (ст. 59 ЦПК).
Таким чином, слід зазначити, що обмеження в можливості надання доказів до суду апеляційної інстанції переслідує не мету створення перешкод у поповненні доказової бази у справі, а, навпаки, ставить за мету забезпечити максимально повне подання доказів шляхом підвищення активності осіб, які беруть участь у справі, при її розгляді в суді першої інстанції та відповідальність за свої дії в процесі захисту права. Нерідко дії щодо прийняття нових доказів при відсутності поважних причин їх неподання до суду першої інстанції в апеляційному суді мотивується (негласно) тим, що особа, яка надає ці докази, не користувалася послугами адвоката (в силу різних причин, зокрема й через відсутність матеріальних можливостей) або ж боялася скасування рішення касаційною інстанцією (що майже завжди, на жаль, має місце). Однак, якщо це брати до уваги, то дійсно змагальний процес у вітчизняному цивільному судочинстві ніколи не буде запроваджений, суб'єкти права завжди знатимуть, що суди вищої інстанції приймуть нові докази.
Зазначене слід відрізняти від випадків, коли у діях особи, яка подає нові докази до апеляційного суду, відсутня недобросовісність внаслідок того, що суд першої інстанції не повною мірою виконав свої обов'язки щодо створення змагального процесу та роз'яснення учасникам процесу про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій (ст. 10 ЦПК). В юридичній літературі зазначається, що процес судового доказування є цілісною системою. Тому недопущення в деяких випадках доказу з формальних підстав руйнує цю систему, причому при певних умовах це може нашкодити не тому, хто подає доказ в апеляційну інстанцію, а іншій стороні процесу.
Так, апеляційним судом Харківської області 01.03.2006 р. задоволено клопотання ТОВ "С." про прийняття та дослідження при перегляді рішення районного суду в якості нового доказу висновку промислово-торгової палата про наявність форс-мажор-них обставин, які, на думку відповідача, звільняли товариство від обов'язку перед Т. за договором оренди земельної ділянки. Ухвала була мотивована тим, що суд першої інстанції, відмовляючи в судовому засіданні у прийнятті цього доказу, послався на те, що він поданий з порушенням встановленого строку відповідно до ст. 131 ЦПК. Однак було встановлено, що відповідач був відсутнім у попередньому судовому засіданні, а ухвала про встановлення строку на подання доказів йому направлена не була, тобто районний суд не виконав свої інструктивні повноваження (доведення до учасників процесу своїх рішень, роз'яснення про наслідки вчинення або невчинення дій тощо).
У цьому аспекті варто зазначити ще одну процесуальну проблему. Так, у випадках, коли подані нові докази свідчать про необхідність залишити рішення суду в силі, відмова від дослідження цих доказів і, як наслідок, скасування рішення означало б, по суті, скасування рішення з одних лише формальних міркувань, що суперечить ч. 2 ст. 308 ЩІК. Тому зазначена вище імперативність правової норми щодо умов прийняття нових доказів апеляційним судом породжує колізію між ч. 2 ст. 308 ЦПК та ч. 2 ст. 303 ЦПК, яка може бути вирішена лише на законодавчому рівні в бік пом'якшення положення про прийняття нових доказів. До такого законодавчого врегулювання сталої судової практики не буде. Про прийняття і дослідження нових доказів, як і відмови в їх прийнятті, апеляційний суд зобов'язаний мотивувати свій висновок не лише в протокольній ухвалі, а й у судовому рішенні.
Згідно з частинами 3 і 4 ст. 303 ЦПК апеляційний суд вправі вийти за межі доводів апеляційної скарги у випадку неправильності застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, тобто в інтересах законності. Зазначене право надає можливість суду апеляційної інстанції розглянута справу щодо осіб, які не оскаржили рішення суду, чого не було в ЦПК 1963 p., про що вказувалось у вищенаведеному прикладі із судової практики про стягнення позики. Зазначені ревізійні елементи в апеляційному провадженні, звичайно ж, з'явилися внаслідок так званої правової фікції знання всіма громадянами опублікованого закону, ознайомлення з ним та однозначного тлумачення (навіть суди тлумачать теперішні закони двояко), а також через неможливість користування безоплатною правовою допомогою, якій в Гаазькій Конвенції з питань цивільного процесу 1954 р. присвячений цілий розділ.
Разом з тим слід ще раз наголосити, що суд апеляційної інстанції обмежений доводами апеляційної скарги і право вийти за межі цієї скарги закон пов'язує з певними обставинами. Апеляційний суд зобов'язаний мотивувати вихід за межі доводів апеляційної скарги в своєму рішенні, оскільки безпідставне використання цього права являється процесуальним порушенням, яке буде підставою для скасування такого судового рішення в касаційному порядку.
Інтерес держави в дотриманні законності ухвалених судових рішень очевидний, адже неправосудні рішення можуть не захистити права, свободи та інтереси учасників процесу, або ж становище сторони може погіршитися порівняно з тим положенням, яке існувало до ухваленого рішення, а також задля забезпечення єдності судової практики. Однак слід мати за увазі, коли рішення суду необґрунтоване через неправильне встановлення фактичних обставин справи, неправильну оцінку доказів, то говорити про обов'язок апеляційного суду вийти за межі доводів скарга неможливо. Сторона могла не оскаржити таке рішення, усвідомлюючи дещо інший характер фактичних обставин справи як це здається апеляційному суду. Натомість, коли йдеться про неправильне застосування норм матеріального права, то помилка, яка призводить до суттєвого погіршення становища сторони, має бути усунена. При цьому, застосовуючи положення ч. 2 ст. 303 ЦПК та ст. 55 Конституції України щодо права на судовий захист, не можна не враховувати положення ст. 129 Конституції України щодо змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості.
Саме потребою забезпечення єдності судової практики, інтересами законності керувався Верховний Суд України, який у своїй ухвалі від 02.03.2005 p., скасовуючи судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у справі про стягнення боргу і моральної шкоди, зазначив наступне. Так, районний суд, крім боргу за договором позики, стягнув також і моральну шкоду на користь Г. із співвідповідачів П.,Т. і В. Суд апеляційної інстанції за скаргами П. і Т. скасував рішення районного суду в частиш стягнення з них на користь позивача моральної шкоди, оскільки договірні правовідносини між сторонами зазначене не передбачали, а щодо такого ж висновку в рішенні суду стосовно В. не визначався, оскільки даний відповідач рішення суду не оскаржив. В. не оскаржив судові рішення і до суду касаційної інстанції (їх оскаржили П. і Т.), однак Верховний Суд України, скасовуючи ухвалені судові рішення щодо стягнення з В. моральної шкоди на користь позивача, зазначив, що судами були порушені норми матеріального права, які не передбачають стягнення моральної шкоди з договірних правовідносин. Тому, враховуючи неподільність позовних вимог, незаконне рішення не може залишатися в силі, навіть якщо воно не оскаржене заінтересованою особою (Вісник Верховного Суду України. - 2005. -№9.- С. 6-7).
У новому ЦПК Франції (ст. 562) встановлено надзвичайно важливе правило, згідно з яким апеляційна скарга зобов'язує суд розглянути лише ті пункти4 судового рішення, які спеціально критикуються або опосередковано піддаються сумніву. Разом з тим, якщо предмет спору володіє властивістю неподільності, то справа повинна бути розглянута повністю. Наприклад, у вітчизняній судовій практиці нерідко зустрічалися випадки, коли задоволений позов про відшкодування шкоди, завданої внаслідок каліцтва, і на користь потерпілого стягнута сума з підприємства та з Фонду соціального страхування. При апеляційному перегляді вбачалося, що рішення суду в частині визначення середнього заробітку, з якого вираховується відшкодована сума, невірне, однак рішення суду оскаржене лише Фондом соцстраху. В такому випадку апеляційний суд зобов'язаний в інтересах законності вийти за межі доводів апеляційної скарги і розглянути справу також і відносно особи, яка не оскаржила рішення, а саме щодо підприємства, та правильно визначити розмір відшкодованої суми.
Є. Васьковський зазначав, що процесуальні права суду є разом з тим і його обов'язками: суд не лише вправі вчинити певні дії при наявності зазначених в законі умов, але й зобов'язаний це зробити. Тобто невикористання судом наданих йому повноважень є порушенням, оскільки законодавець, наділяючи ними суд, імперативно приписує йому використовувати ці повноваження в повному обсязі. Це означає, що правова норма, яка дає апеляційному суду право вийти за межі доводів апеляційної скарги у разі неправильного застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, являючись нормою уповноваженого характеру, передбачає обов'язок суду повною мірою реалізувати ці повноваження при наявності підстав до того. Тому реалізація цих повноважень залежить не від суддівського розсуду, а від наявності обставин, які вимагають виходу за межі апеляційної скарги.
У деяких випадках закон, по суті, безпосередньо зобов'язує суд вийти за межі апеляційної скарги. Так, згідно зі ст. 310 ЦПК, незалежно від доводів апеляційної скарги рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню в апеляційному порядку із закриттям провадження у справі або залишенням заяви без розгляду на підставах, визначених статтями 205 і 207 цього Кодексу.