Статтею 1000 Цивільного кодексу України (далі — ЦКУ) передбачено, що за договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Повірений діє за рахунок довірителя, а тому останній (якщо тільки інше не встановлено договором) зобов'язаний забезпечити повіреного всіма засобами, необхідними для виконання доручення (тобто не лише відповідною документацією, а й грошовими коштами), та відшкодувати повіреному витрати, пов'язані з виконанням доручення (ч. 2 ст. 1007 ЦКУ). Але при цьому, згідно із загальними принципами справедливості, добросовісності та розумності, закріпленими у ст. З ЦКУ, довіритель зобов'язаний відшкодувати повіреному лише ті витрати, які були необхідні для виконання доручення — тобто такі, без здійснення яких (з урахуванням інтересів довірителя та конкретних обставин справи) доручення неможливо було виконати належним чином (зокрема, витрати, пов'язані з подорожжю до іншого міста відповідно до змісту договору). Будь-яку кількісну межу для зазначених витрат цивільним законодавством не встановлено — навіть якщо сторони обумовили максимальний розмір витрат у договорі, це не перешкоджало б повіреному вимагати оплати додаткових витрат за умови, що зони були необхідні для виконання доручення.
Що ж до оплати послуг повіреного, то, як випливає зі змісту ст. 1002 ЦКУ, у разі відсутності у договорі доручення вказівки на його безоплатність, довіритель зобов'язаний виплатити повіреному винагороду за належне виконання доручення. Він повинен так вчинити і тоді, коли у договорі не визначено розмір винагороди, належної повіреному, та порядок її виплати (у такому разі вона виплачується після виконання доручення відповідно до звичайних цін на такі послуги). А безоплатним договір доручення є лише у тому випадку, коли у самому договорі чи у законі міститься пряма вказівка на його безоплатний характер.
Отже, довіритель зобов'язаний виплатити витрати на проїзд і проживання, якщо вони були пов'язані з виконанням договору.