Внутрішнє переконання судді як елемент оцінки доказів

Процес розгляду справи передбачає у більшості випадків прийняття рішень, які є юридично значимими, тобто такими, що тягнуть за собою юридичні наслідки. Прийняття таких рішень ґрунтується на внутрішньому переконанні осіб, які приймають рішення на підставі оціночної діяльності.
Тому суд (суддя), вирішуючи під час ухвалення рішення питання, що зазначені в ст. 214 Цивільного процесуального кодексу (далі — ЦПК), завжди постає перед складною проблемою внутрішнього переконання в правильності свого рішення, оскільки за цим рішенням нерідко стоять долі людей, а також авторитет як самого судді, так і судової системи в цілому.

Значення і поняття «внутрішнього переконання»

Отож, що означає цей правовий феномен? Як правильно зазначила професор С. Фурса, внутрішнє переконання судді – це не несвідоме враження, відчуття, яке не піддається контролю, а впевненість у правильності його висновків, які складають основу судового рішення (Див.: Фурса С.Я., Фурса Є.І., Щербак С.В. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 т. / За заг. ред. С.Я. Фурси. – К.: Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2006. – Т.1. — С. 555). Уперше принцип змагальності цивільного процесу та вільної оцінки доказів на основі внутрішнього переконання судді ввели в цивільний процес Статутом цивільного судочинства Російської імперії 1864 р., відмовившись від формальної теорії доказів.
На сьогодні відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. У зв’язку з цим слід зазначити, що внутрішнє переконання судді має місце при вільній оцінці доказів судом, коли така оцінка стає принципом здійснення правосуддя.
І. Фойницький зазначав: «… не слід змішувати вирішення справи за системою вільної оцінки з його вирішенням на підставі безпосереднього враження. Перше передбачає знання справи шляхом його вивчення за об’єктивними даними, які є у справі; друге обмежується прийняттям того відбитка, яке справа чи її окремі моменти залишили в наших почуттях. Оцінка доказів — це розумова діяльність, що вирішується сумнівами або переконаннями; враження є продуктом лише окремих чуттєвих сприйняттів, не перевірених розумовим процесом. З іншої сторони, не слід змішувати вирішення справи при вільній оцінці доказів з її вирішенням за довільним розсудом… Для того, щоб внутрішнє переконання не переходило в особистий розсуд, закон, не зв’язуючи суддю легальними правилами, піклується, однак, про створення його переконання за умов і в порядку коли всяка розсудлива людина при тих же даних дійшла б однакового висновку» (Див.: Фойницкий И.Я. Курс уголовного судопроизводства. – СПб., 1996. – Т. 2. — С. 189).
Слід зазначити, що переконання судді, незалежно від того, чи є він професійним суддею чи народним засідателем (справи окремого провадження), повинно бути не лише внутрішнім, а й раціональним, відповідати здоровому глузду, і мотивованим (обґрунтованим), перш за все виражаючи неупередженість судді.
Оцінка доказів проводиться судом за внутрішнім переконанням відповідно до об’єктивно встановлених у справі обставин в їхній сукупності. Розбіжність точки зору судді, який діяв добросовісно на основі внутрішнього переконання, з точкою зору вищестоящого суду, уповноваженого на перегляд рішення судді, навіть у випадку скасування такого рішення, не дає підстав для притягнення судді до відповідальності. Навпаки, таке притягнення є протизаконним, воно порушує принцип незалежності судді. Саме тому в п. 2 ст. 31 Закону України «Про статус суддів» зазначено, що скасування або зміна судового рішення не тягне за собою притягнення до дисциплінарної відповідальності судді, який брав участь у винесенні цього рішення, якщо при цьому не було допущено умисного порушення закону чи несумлінності, що потягло за собою істотні наслідки. Таким чином, законодавець прагне забезпечити внутрішню свободу суддів при прийнятті рішень у справах, що розглядаються (їх правову позицію), здійснивши розмежування між судовою помилкою, яка не тягне за собою відповідальності, і проступком, який є підставою для притягнення до дисциплінарної відповідальності.

Суддя як суб’єкт процесуальних відносин

Суд створений для здійснення правосуддя, яке, в свою чергу, здійснюється виключно судами, що передбачено ст. 124 Конституції України.
Ключове питання будь-якої влади – довіра громадян державі, а, відтак, довіра суду. Авторитет судової влади в суспільстві, її ефективність багато в чому визначаються особистістю судді, його поведінкою як в стінах суду, так і в побуті. Однак моральний підхід до правосуддя відображає стан суспільства, але не вирішує цілі і завдання процесуальної діяльності, котрі реалізуються в процесі правозастосування норм процесуального права.
За Законом «Про статус суддів» суддя – носій правосуддя, і якщо ми виділяємо внутрішнє переконання судді при оцінці доказів як суб’єктивне в його діяльності, то ми відділяємо суб’єктивне в пізнанні, дослідженні та оцінці доказів від особистого переконання судді, яке виявляється за межами процесуального пізнання, встановленого нормами права. До речі, на такий поділ обґрунтовано вказується у всіх працях процесуалістів, де досліджуються питання внутрішнього переконання судді. Суб’єктивне не може не ґрунтуватися на об’єктивній дійсності, що становить основу внутрішнього переконання.
У судовому процесі суддя є суб’єктом процесуальних правовідносин. Процесуальний закон, закони про судоустрій і про статус суддів наділяють його відповідними правами та обов’язками. Права судді в процесі не можуть бути обмежені, що забезпечено принципом незалежності суддів. Коло його обов’язків визначене законом, підкоряється суддя лише вимогам закону, що виділяє його з числа інших учасників процесу. Тому можна стверджувати, що суддя, наділений повноваженнями в установленому законом порядку, має всі права і обов’язки, встановлені процесуальним і матеріальним законами. Зокрема він має право, виконуючи процесуальну функцію вирішення справи по суті, давати оцінку доказам.
Внутрішнє переконання є елементом розумової діяльності з дослідження та оцінки доказів і виражає фактичний склад цивільних правовідносин, встановлених у справі.
Суд є обов’язковим суб’єктом цивільних процесуальних відносин. Розуміння діяльності суб’єкта доказування у цивільному процесі як суб’єкта правовідносин, які виникають у процесі правозастосування норм цивільного процесуального права в процесі цивільної процесуальної діяльності з метою встановлення обставин цивільної справи, дає можливість на кожній стадії цивільного процесу не тільки перевірити законність дій кожного суб’єкта доказування, а й дати оцінку законності дій судді в процесі, що забезпечує права фізичних та юридичних осіб і надає можливість реалізувати норми доказового права. Внутрішнє переконання судді при цьому складає суб’єктивну частину його діяльності, яка виражається в об’єктивно ухвалених ним у справі рішеннях при дослідженні судом обставин справи. Належну поведінку учасників процесу гарантують як норми цивільного процесуального, так і норми кримінально-процесуального права. Зокрема, у ст. 375 Кримінального кодексу України (далі — КК) встановлена відповідальність за постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали чи постанови. У науково-практичних коментарях до вказаної статті КК зазначається, що неправосудним вважається судовий акт, який постановлений усупереч встановленим фактичним обставинам або зі значними порушеннями норм матеріального чи процесуального права.
Таке визначення об’єктивної сторони складу злочину, в якому виражається неправосудність судового рішення, дозволяє в процесуальних правовідносинах, учасником яких є суддя, визначити характер порушення ним саме суб’єктивної сторони процесуального правопорушення, суб’єктивних прав і обов’язків, виконання яких забезпечує суддя. Рішення, які ним ухвалюються, ґрунтуються на внутрішньому переконанні при оцінці доказів. Умисні дії з ухвалення неправосудного рішення полягають у перекручуванні внутрішнього переконання в умовах процесуальної діяльності не з метою, встановленою процесуальними нормами, а у цілях, визначених злочинним умислом. Звичайно ж, виникає проблема встановлення вини в діях судді.
Вони пов’язані зі здійсненням правосуддя, в якому допустимими є помилки, що відображають добросовісність хибних суджень у процесі пізнання. Суддя не може нести відповідальність за своє внутрішнє переконання у справі, він несе відповідальність за неправовий, неправомірний розсуд при застосуванні норм доказового права. «Тих, хто не помиляється, не буває. Ні один суд, ні один суддя і ні одна різновидність судового процесу принципу непогрішності не знають і не повинні знати за своєю суттю. Від помилок, тим більше суддівських, ніхто не застрахований» (Див.: Клеандров М.И. Юридические науки и юридическое образование РФ на рубеже веков: состояние, проблемы, перспективы. – Тюмень, 2001. – Т.1.— С. 9).
Процесуальна діяльність судді в повному обсязі регулюється встановленими законодавцем правилами, якими повинен керуватися суддя в умовах вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів в їх сукупності. Суд вправі визнати доказ фальшивим за заявою заінтересованої особи в порядку, передбаченому ч. 2 ст. 185, ч. 4 ст. 188 ЦПК.
Встановлення законодавцем правил не впливає не вільну оцінку доказів, яка і надає можливість застосування в цивільному судочинстві в рамках чинного цивільного процесуального закону всі новітні досягнення наукової думки в пізнанні істини (призначення експертиз тощо).

Суддівське переконання і суддівський розсуд

Разом з тим, вільна оцінка доказів ставить таку проблему, як розсуд судді в цивільному процесі. Норма процесуального права завжди направлена на регулювання діяльності суб’єкта, а оцінка — на предмет, який досліджується в процесі правозастосування.
Формування внутрішнього переконання судді при вільній оцінці доказів вимагає розгляду поняття суддівського розсуду в процесі. Особисте прийняття суддею свого знання як істинного створює широке поле для розсуду судді в процесі розумової діяльності з оцінки доказів, що й змушує законодавця регламентувати процес доказування та створювати додаткові гарантії для можливостей об’єктивної оцінки доказів.
Внутрішнє переконання не протиставляється доказам, які підлягають оцінці. Суддівський розсуд — це врегульований правовими нормами специфічний вид правозастосовчої діяльності, що здійснюється в процесуальній формі. Його суть полягає в наданні суду у відповідних випадках повноваження вирішувати спірне правове питання, виходячи із цілей, передбачених законодавцем, принципів права та інших загальних положень закону, конкретних обставин справи, а також засад розумності, добросовісності та справедливості (Див.: Папкова О.А. Понятие судейского усмотрения // Российское право. – 1997. — № 12. — С. 106). Закон обмежує можливості розсуду судді при дослідженні доказів, оскільки за нині чинним цивільним процесуальним законом цивільний процес є не інквізиційним, а змагальним. У змагальному судочинстві дослідження доказів проводять сторони, а суд лише слідкує, щоб при цьому не порушувався процесуальний регламент.
Разом з тим, оцінка доказів регламентована процесуальним законом і теорією доказового права, якими виділяються, як уже зазначалось, правила оцінки доказів з точки зору належності, допустимості, достовірності і достатності.
Внутрішнє переконання судді процесуальний закон пов’язує з доказами, зібраними і наданими сторонами у справі, дослідженими за участю сторін відповідно до пред’явлених законом вимог до порядку такого дослідження з метою пізнання дійсного характеру відносин сторін. За таких обставин переконання судді залежить від наданих доказів і доводів сторін, і об’єктивізація переконання в рішенні не може проводитися за розсудом судді без урахування вимог не лише процесуального, а й матеріального законів. При цьому переконання судді буде слугувати підставою для його розсуду в межах, наданих йому процесуальним законом прав із застосування матеріального і процесуального права задля найбільш ефективного захисту суб’єктивних прав сторін.
Принцип вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням судді дозволяє говорити про ризики в діяльності суддів при здійсненні правосуддя. Рівень такого ризику підвищується з реалізацією принципу незалежності суддів, що враховується законодавцем при створенні судової системи, в якій кожна процесуальна дія судді може бути оскаржена інстанційно і в якій кожний суб’єкт процесуальної діяльності користується гарантованими йому правами. Діяльність при здійсненні правосуддя і проблеми ризику тісно пов’язані. Ризик ухвалення помилкового судового рішення існував завжди. При цьому виникають дві ситуації. По-перше, у процесі судового розгляду можливий ризик завдання шкоди необґрунтованим рішенням стороні у процесі, по-друге, особи, які здійснюють правосуддя, піддані ризику бути притягнутими до кримінальної відповідальності в результаті помилки при виконанні ними професійної діяльності.

Судове рішення та його перегляд

Оскільки внутрішнє переконання судді суб’єктивне, суб’єктом пізнання є суддя, суд і судова система в цілому, а судові рішення, що ухвалюються у справах, підлягають інстанційному контролю, слід також звернути увагу на процесуальний акт, у якому внутрішнє переконання судді знаходить своє вираження в письмовій формі.
Найважливішу частину судового процесу займає ухвалення рішення. У цивільному процесі принцип диспозитивності знаходить найбільш явне вираження, він має однакове значення як для поняття «внутрішнє переконання судді», так і для поняття «розсуд судді». Загальним є включення цих понять у суб’єктивний зміст правовідносин, суб’єктом якого виступає суддя в процесі. Застосовуючи норму права до конкретних обставин справи, суддя дає власне тлумачення норми, приймає рішення в межах наданої йому законом свободи розсуду (іноді доволі значної) і нерідко оцінює обставини, не маючи достатньої інформації (часом вона від нього приховується).
Судове рішення є важливим актом правосуддя, на яке направлена діяльність учасників цивільного судочинства і яке є актом правозастосування у конкретній справі.
Стаття 213 ЦПК вказує, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Тобто суд обґрунтовує своє рішення лише тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Як зазначалось, внутрішнє переконання судді є основою для оцінки доказів, які повинні бути досліджені судом. Суддя, дослідивши докази у справі, приходить до переконання, яке є внутрішнім, оскільки ґрунтується на доказах у конкретній справі, і разом з тим є початком процесу логічної розумової діяльності оцінки.
Підставою для процесу ухвалення рішення є воля особи, яка звернулася до суду і визначила предмет спору. Саме тому процесуальний закон встановлює не тільки перелік питань, які підлягають вирішенню при ухваленні рішення, а й процесуальну форму рішення для того, щоб ця особа стала носієм суб’єктивного права. Внутрішнє переконання судді основане на доказах у справі. Переконання судді визначається вимогами норм матеріального права, виражається в його процесуальній діяльності і завершується в судовому рішенні відповідно до розсуду судді в межах, встановлених нормами законодавства, яке застосовується.
Слід звернути увагу на внутрішнє переконання судді, та його розсуд і при русі справи в апеляційній, касаційній інстанціях.
Перевірка правильності судового рішення по суті, включає в себе і оцінку доказів. Фактично, щоб перевірити правильність оцінки доказів, яку здійснив суд першої інстанції, вищестоящий суд повинен пройти той же шлях, який пройшов суд першої інстанції, тобто заново оцінити всі зібрані у справі докази. Особливість перевірки доказів у тому, що на відміну від суду першої інстанції суд вищестоящої інстанції не проводить в повному обсязі судового розгляду.
Такий суд виходить із доказів, які були предметом дослідження судом першої інстанції, і лише апеляційна інстанція вправі повторно перевірити докази та їх дослідити. Перевірка оцінки доказів можлива лише шляхом повторної перевірки логічних підстав рішення, повноти і відповідності доказів у справі тій оцінці, яку провів суд з урахуванням внутрішнього переконання. Таким чином, повторно інший склад суду, досліджуючи докази, які приводяться в описово-мотивувальній частині судового рішення, дає їм оцінку, контролюючи при цьому оцінку суду першої інстанції.
Колегіальний розгляд справи судами вищестоящих інстанцій створює додаткові умови для контролю обґрунтованості, законності та справедливості судового рішення, оскільки, вирішуючи справу, судді контролюють один одного в процесі обговорення обставин справи і наданих доказів.
Інстанційність руху справи в порядку оскарження висновків рішення суду встановлює процесуальну форму нагляду за діяльністю суду при здійсненні правосуддя. Сам процес пізнання та формування внутрішнього переконання судді складний і між поглядами суддів можуть виникати розбіжності. Порядок обговорення питань суддями в нарадчій кімнаті при ухваленні судового рішення передбачає усунення цих розбіжностей. У разі, якщо розбіжності не усунені, суддя має право на окрему думку. Суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку. Цей документ не оголошується в судовому засіданні, приєднується до справи і є відкритим для ознайомлення (ст. 19 ЦПК).
Як різновидність процесуального рішення окрема думка концентрує в собі світоглядні, моральні, психологічні і вольові якості судді. Саме вона найбільш переконливо підтверджує, що не лише докази у справі оцінюються суддями за своїми внутрішніми переконаннями, але й процесуальні рішення приймаються відповідно до цієї основної вимоги судочинства. Інакше і бути не може, оскільки фактична і правова основа для висновків і рішення суддів узгоджуються з їхнім внутрішнім переконанням, впливають на формування думки у справі.

Моральність процесуальної діяльності

Розкриття правової сторони внутрішнього переконання та оцінки доказів у процесі з точки зору динаміки процесуальних правовідносин, які складаються в процесі відправлення правосуддя, неможливе без дослідження проблем, пов’язаних із моральними основами процесуальної діяльності. Правосуддя здійснюється в сфері людської діяльності і пов’язане як з гносеологічними процесами, так і з психологічними особливостями дій суб’єктів процесуальної діяльності і перш за все суду.
Слід також зазначити, що дії судді в суді, судовій системі становлять для нього певний психологічний клімат, який не завжди витікає з тих цілей, які перед ним ставить процесуальний закон. За таких обставин виникає складність в організації забезпечення його процесуальної діяльності з тим, щоб адміністративне керівництво не підміняло своїми вольовими рішеннями той процес пізнання обставин застосування норм матеріального права, якого вимагає від судді процесуальний закон.
У теорії процесу це питання завжди розглядалося з однієї загальної точки зору. Зазначалось, якщо організаційне керівництво судами здійснюється не процесуальними формами, то перегляд судових рішень на предмет їх законності та обґрунтованості проходить в чітких межах чинного процесуального законодавства як на стадії апеляційного, так і на стадії касаційного провадження.
Разом з тим, суд є установою, де працюють люди, на яких поширюються загальні закономірності людських відносин. За таких обставин суттєве значення має проблема взаємодії тих адміністративних правовідносин, які виникають у судді в процесі роботи з процесуальними відносинами, що регулюють права і обов’язки судді як носія правосуддя. Процесуальний закон не регламентує поняття незалежності судді як носія правосуддя від відносин, пов’язаних з підлеглістю в системних відносинах між суддями і чиновниками, що забезпечують діяльність суду.
Також наразі в соціальній та юридичній психології привертає увагу поняття і джерела конформізму, зокрема, конформної поведінки в різних ситуаціях, пов’язаних з прийняттям рішень.
Під конформною поведінкою розуміється зміна поведінки чи переконання в результаті тиску групи. Як зазначає Д. Майєрс, конформізм проявляється в двох формах: поступливості (зовнішнє слідування за групою при внутрішній незгоді) і схваленні (повна відповідність переконань і поступків соціальному тиску) (Див.: Майерс Д. Социальная психология. –М., СПб, 2002. – С. 289-290).
Мораль є одним із способів регулювання поведінки людей у суспільстві. Як і право, мораль має систему принципів і норм, якими визначається характер стосунків між людьми відповідно до прийнятих у суспільстві понять про добро і зло, справедливість і несправедливість. Мораль розглядається і як норма поведінки в суспільстві, і як форма суспільної свідомості, але мораль не зводиться лише до свідомості. Свідомість – це погляди, а норми моралі регулюють поведінку людей.
Деякі з означених питань вирішуються в Кодексі професійної етики судді. Вчення про професійну деонтологію — частину професійної етики — дозволяє визначити сукупність моральних норм, які регламентують поведінку особи в певній професійній сфері. Система моральних норм, яка забезпечує для вітчизняного судді можливість уникати небезпечного впливу на його діяльність, сформована саме в Кодексі професійної етики судді.
Разом з тим, слід відзначити, що виконання таких правил направлено саме на забезпечення неупередженості в дослідженні доказів із дотриманням принципів судочинства і забезпечує формування об’єктивного внутрішнього переконання. Виконання обов’язків щодо здійснення правосуддя повинно мати для суддів пріоритетне значення перед іншими заняттями. Суддя при прийнятті рішення повинен бути вільним від прихильності до однієї зі сторін спору, від впливу громадської думки, від побоювань критики його діяльності.
Внутрішнє переконання судді є правовою категорією, що забезпечує функціонування судді в межах наданих йому прав і обов’язків, які не перекручують самостійного сприйняття і розуміння суддею об’єктивної дійсності, що стала предметом дослідження в суді.
Вимоги, які визначають параметри внутрішнього переконання, — це свобода і обґрунтованість. Свободу і незалежність внутрішнього переконання судді неможна розуміти як сваволю, як особистий і ні від чого не залежний розсуд. Вільним може вважатися тільки те переконання, яке є вірним і повно відображає факти, що тягнуть за собою застосування закону. У той же час обґрунтованість внутрішнього переконання складає його невід’ємну властивість.