Уявляється, що пошук переконливої аргументації на користь
ствердження компенсаційного і заперечення репресивного спрямування
відшкодування збитків та моральної шкоди зазвичай не повинен
викликати труднощів. Справа у тім, що несумісність цих загальних форм
цивільної відповідальності з ідеєю покарання боржника (яку дотепер
відстоює доволі широке коло вітчизняних правознавців) підтверджується
надто очевидною суголосністю, з одного боку, волі законодавця (в цій
площині у доволі схожій спосіб втіленої як в чинному Цивільному кодексі України 2003 р. (далі – ЦК), так і у попередньому ЦК
УРСР 1963 р.), й сталої судової практики – з іншого.
Неможливість трансформації означених санкцій у заходи штрафного
(у кількісному розумінні, що ґрунтується на допустимості явного
перевищення обсягу негативних для боржника майнових наслідків
правопорушення над дійсними втратами потерпілої особи) або іншого
карального впливу (приміром, заснованого на використанні вини як
визначального мірила для встановлення конкретного розміру майнового
обтяження, що покладається на правопорушника) зумовлюється головним
чином: 1) сукупністю загальних умов цивільно-правової
відповідальності, серед яких чільне місце посідають суто об’єктивні
чинники, пов’язані з необхідністю достовірного встановлення
масштабів завданої шкоди та юридично значимого причинно-наслідкового
зв’язку з факту правопорушення; покладанням на кредитора тягаря
доказування зазначених обставин; вичерпним нормативним визначенням
різновидів майнових і немайнових втрат кредитора, які підлягають
відшкодуванню згідно зі статтями 22 і 23 ЦК; 2) презумпцією вини
порушника суб’єктивних цивільних прав іншої особи, а також
непоодинокими випадками законодавчого або договірного запровадження
відповідальності до меж непереборної сили, що разом з цілою низкою
інших істотних моментів об’єктивно виключає можливість
скільки-небудь послідовного втілення ідеї суб’єктивного
покарання, заснованого на морально-правовій оцінці конкретного акта
поведінки зобов’язаної особи у кожній окремій ситуації вчинення
цивільного правопорушення.
Водночас, коли ми говоримо про такі
спеціальні заходи відповідальності, як стягнення неустойки та
процентів річних за порушення грошового зобов’язання, тоді
ситуація умовного вибору між наданням відповідальності
компенсаційного або карального (штрафного) забарвлення вже не
виглядає так само однозначною, як у випадку відшкодування збитків та
компенсації моральної шкоди. Пояснень цьому можна наводити чимало,
однак більшість причин, що породжують таку неоднозначність,
безперечно, коріниться у певних вадах або недомовках чинного
законодавства. Насамперед у цьому зв’язку слід згадати вочевидь
дещо популістську норму ЦК про штрафний, як правило, характер
неустойки, та незвичайний навіть для нашої правової системи надмір
прогалин, що утворився у правовому регулюванні охоронних відносин з
приводу стягнення вищезгаданих процентів. Залишаються незрозумілими,
зокрема, питання щодо: умов паралельного застосування неустойки і
договірних процентів, які можуть істотно перевищувати 3% від
простроченої суми, що встановлені диспозитивною нормою ч. 2 ст. 625
ЦК; співвідношення санкції, передбаченої ст. 625 ЦК, з відшкодуванням
збитків; можливості зменшення пред’явленої до стягнення суми
процентів річних з міркувань справедливості тощо.
Водночас при застосуванні законних процентів, установлених ст. 625
ЦК, з огляду на їх мінімальний розмір в ситуації поєднання цього
заходу цивільно-правового захисту і неустойки істотних проблем
виникати не повинно. Адже надто очевидним є суто компенсаційне, а
ніяк не штрафне призначення такого розміру зазначених процентів й
узагалі всього встановленого ст. 625 ЦК захисного механізму. Тому
загалом можна підтримати ту характеристику, яку йому було надано в
постанові Вищого господарського суду України (далі – ВГСУ) від
16.01.2007 р. у справі № 19/12/06 за позовом ЗАТ до ВАТ: “…
передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з
урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту
його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні
матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок
інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за
користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати
кредиторові”.
Окресленому підходові відповідає більш рання
постанова ВГСУ від 27.10.2005 р. у справі № 11/86 за позовом ТОВ до
ВАТ про стягнення 232167,06 грн. В цьому судовому акті касаційна
інстанція погодилася з місцевим і апеляційним судами, які дійшли
висновку про правомірність і обґрунтованість нарахування відповідачу
пені за договором і 3% річних за ст. 625 ЦК. Причому в розрізі
тематики, що розглядається, становить інтерес співвідношення
основного боргу (227201,00 грн), пені (17710,61 грн) та процентів
річних (3393,81 грн), що були присуджені на користь позивача.
Зазначене співвідношення вочевидь не ставить під сумнів ані
компенсаційне спрямування застосованих у даному випадку санкцій (і
неустойки, і процентів), ані здатність пені виконувати виражено
стимулюючу функцію спеціально пойменованого законодавцем способу
забезпечення зобов’язань.
Є й цілком об’єктивні обставини, що можуть ускладнювати
виявлення функціонального призначення неустойки та процентів річних:
наприклад, те, що до умов їх застосування не входять ні шкода, ні
причинно-наслідковий зв’язок – у тому розумінні, що їх
достовірне встановлення не є обов’язковою складовою предмету
доказування у відповідних категоріях цивільних і господарських справ.
Схожа картина, до речі, може спостерігатися й щодо грошової
компенсації за порушення виключних прав на об’єкти
інтелектуальної власності. Але хоча в останньому випадку означені
об’єктивні умови відповідальності начебто й не підлягають
встановленню як достовірні факти, вони, нехай і не будучи формально
позначеними, все ж таки беруться судами до уваги як орієнтири
визначення належного розміру разового грошового стягнення, що
накладається на правопорушника (див., наприклад: п. 6 оглядового
листа Вищого господарського суду України від 22.01.2007 р. № 01-8/25
“Про практику застосування господарськими судами законодавства
про захист прав на об’єкти авторського права і суміжних прав”),
оскільки відповідно до ч. 2 ст. 52 Закону України “Про
авторське право і суміжні права” суд визначає розмір належної
суб’єктові авторського права компенсації, що стягується замість
відшкодування збитків або одержаного правопорушником доходу,
враховуючи, зокрема, й обсяг порушення, який визначається, звичайно,
на основі об’єктивно встановлених обставин.
До того ж п. 5
ч. 2 ст. 432 ЦК вимагає, щоб при обрахунку вказаного разового
грошового стягнення враховувалися й такі собі “інші обставини,
що мають істотне значення”. Тому суд навряд чи зможе вирішити
справу відповідно до норм матеріального права, якщо не дослідить,
серед іншого, питання про дійсні (якщо їх можна встановити на
підставі добровільно поданих сторонами доказів), а скоріше за все –
ймовірні за даних обставин (розумно передбачувані), можливо, звичайні
для аналогічних ситуацій, втрати потерпілого. Якщо ж порушник права
інтелектуальної власності внаслідок своїх неправомірних дій здобув
вигоду, її розмір визначатиме мінімум тієї компенсації, на яку вправі
розраховувати суб’єкт порушеного виключного права.
Згідно з
ч. 3 ст. 551 ЦК і ст. 233 Господарського кодексу України (далі –
ГК) ті самі об’єктивні умови відшкодування збитків
слугуватимуть і умовним критерієм визначення розміру неустойки, якщо
у перебігу розгляду позовних вимог постане питання про її
надмірність, викликану значним перевищенням нею обсягу ймовірних
збитків позивача. Але принагідно важливо наголосити на тому, що тут
законодавець має на увазі лише певний орієнтир, спонукаючи суд до
винесення вмотивованого і справедливого рішення, – без
нівелювання, проте, іманентно притаманних неустойці переваг,
пов’язаних перш за все з простотою її застосування порівняно зі
стягненням збитків.
Оскільки відповідно до ч. 6 ст. 231 ГК до
штрафних санкцій у сфері господарських відносин належать і відсотки
за порушення грошових зобов’язань, то можна стверджувати, що на
ці відсотки нарівні з неустойкою поширюється встановлений ст. 233 ГК
режим зменшення розміру штрафних санкцій – суд наділений правом
зменшити його, якщо належні до сплати санкції надмірно великі порівно
із збитками кредитора. При цьому Кодекс вимагає брати до уваги:
ступінь виконання зобов’язання боржником, майновий стан сторін,
які беруть участь у зобов’язанні; не лише майнові, а й інші
інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Суд також може зменшити
розмір відповідного стягнення у разі, коли правопорушення взагалі не
завдало збитків іншим учасникам господарських відносин.
Цивільний
кодекс (ст. 625) не передбачає аналогічного механізму зменшення
процентів річних за порушення грошового зобов’язання, що,
однак, жодним чином не виключає можливості застосування до
регулювання відносин з приводу сплати зазначених процентів ч. 3 ст.
551 ЦК за аналогією закону (адже в обох випадках ідеться про заходи
цивільно-правової відповідальності). У цьому зв’язку доречно
буде згадати й те, що низкою науковців відстоюється наразі дискусійна
думка про належність кваліфікації встановлених ст. 625 ЦК процентів
річних саме як різновиду законної неустойки. (Хоча фактичне поєднання
правовим інститутом процентів за порушення грошового зобов’язання
разом і окремих властивостей пені, і деяких ознак відшкодування
збитків та плати за неправомірне користування чужими коштами
підштовхує до сприйняття думки про належність кваліфікації цього
правового заходу як самостійної форми цивільно-правової
відповідальності.) Так чи інакше, але не можна не зважати на єдність
функціонального призначення обох означених санкцій, що цілком
природно визначає можливість використання однотипних гарантій
підтримання справедливого балансу інтересів сторін правоохоронних
відносин з приводу стягнення і неустойки, і процентів за порушення
грошового зобов’язання, якщо тільки особливості правової
природи процентів річних не зумовлюють недопустимість використання
таких гарантій.
Загалом наведені міркування дають підстави для
припущення, що загальний відносно спеціальних форм цивільної
відповідальності характер відшкодування збитків зумовлює можливість
використання умов про шкоду і причинний зв’язок як
універсальних гарантій збереження компенсаційного спрямування
будь-якого передбаченого цивільним або господарським законодавством
заходу майнової відповідальності за порушення чужих суб’єктивних
цивільних прав.
В контексті порушеної проблематики показовим є такий законодавчий
аспект: всупереч властивій чинному ЦК тенденції до розширення сфери
застосування санкцій штрафного спрямування серед прямо пойменованих у
гл. 3 цього правового акта способів захисту цивільних прав та
інтересів зафіксовано тільки два заходи відповідальності –
“відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової
шкоди” (п. 8 ч. 2 ст. 16, ст. 22 ЦК) і “відшкодування
моральної шкоди” (ст. 23 ЦК), – зміст яких не передбачає
покладання на боржника обтяжень, вочевидь нееквівалентних втратам,
завданих кредиторові. Це дозволяє припустити, що застосування всіх
інших форм цивільної відповідальності вітчизняний законодавець також
так чи інакше пов’язує головним чином з однією метою –
забезпеченням отримання потерпілою особою справедливої компенсації
втрат, яких вона дійсно зазнала чи, принаймні, виходячи з розумних
міркувань, могла зазнати.
Додатковим доводом на підтримку цієї
тези слугує порівняння окреслених норм нині чинного ЦК України 2003
р. з положеннями ст. 6 “Захист цивільних прав” ЦК УРСР
1963 р., у якій поряд зі стягненням збитків та компенсацією моральної
шкоди законодавець прямо згадував і неустойку. Тож чи не засвідчує
вказане виникнення в нормативному матеріалі логіко-семантичного
підґрунтя для визнання неустойки, процентів за порушення грошового
зобов’язання й передбаченого п. 5 ч. 2 ст. 432 ЦК разового
грошового стягнення за неправомірне використання об’єкта права
інтелектуальної власності заходами відповідальності, що виконують
виражену компенсаційну функцію, забезпечуючи відшкодування ймовірної
шкоди, а не покарання зобов’язаної особи?
Якщо це так, тоді
можна з певністю стверджувати, що наявність завданої правопорушенням
шкоди та причинно-наслідковий зв’язок між ними є не тільки
об’єктивними умовами відшкодування збитків, а й покликані
відігравати певну роль у визначенні розміру всіх решти санкцій
цивільної відповідальності. Однак при цьому, звичайно, не можна
забувати про специфіку тих самих неустойки й процентів за порушення
грошового зобов’язання: перша, крім виконання компенсаційної
функції в разі вчинення правопорушення, як спеціально визначений
засіб забезпечення виконання зобов’язань має бути придатною
чинити ефективний стимулюючий вплив, спонукаючи зобов’язану
особу до належного виконання покладеного на неї обов’язку;
порядок застосування других має віддзеркалювати особливі властивості
грошей як об’єкта цивільних прав, що за умов нормального
обороту має здатність до певного приросту.
Як зазначалося раніше, виразно компенсаційне, а не репресивне спрямування неустойки та процентів річних (як спеціальних санкцій цивільно-правової відповідальності) у кількісному вимірі його вияву постає головним чином через певне співвідношення розміру цих санкцій та дійсних чи ймовірних, умовно очікуваних, збитків кредитора. Однак такі збитки, будучи прямим наслідком вчиненого правопорушення, нерідко перебувають також і у побічному (а нерідко й у так само прямому і необхідному) зв'язку з поведінкою самого .кредитора. Такого роду залежності законодавець за певних умов теж надає юридичного значення — насамперед тоді, коли відповідний причинно-на-слідковий зв'язок викликаний достовірно доведеною в юрисдикційному порядку недобросовісністю уповноваженої особи.
Так чи інакше, але у зв'язку з ухиленням недбалого кредитора від вжиття заходів, необхідність вдатися до яких задля запобігання виникненню збитків випливала з вимог розумності й добросовісності, до нього, очевидно, мають бути застосовані правові наслідки, передбачені ч. 2 ст. 616 ЦК, оскільки суд вправі зменшити розмір збитків та неустойки, які стягуються з боржника, якщо кредитор умисно або з необережності сприяв збільшенню розміру своїх утрат, завданих порушенням зобов'язання з боку іншої сторони, або не вжив заходів щодо їх зменшення. Про необхідність з'ясування того, чи вживалися позивачем заходи щодо зменшення збитків, і які саме, Вищий господарський суд України, наприклад, вказав у своїй постанові від 29.03.2005 р. у справі № 2-2/8040-2004 за позовом Установи до Підприємства про стягнення 972640,21 грн, у тому числі 106085,00 грн у рахунок відшкодування витрат, понесених у зв'язку з усуненням недоліків виконаних робіт, штрафу в розмірі 16712,21 грн та 849843,00 грн неодержаного доходу.
Уявляється, що вищезазначене законоположення є адекватним цілям одночасного забезпечення реалізації принципу повного відшкодування завданої шкоди та фактичного втілення у механізмі цивільно-правового регулювання засади добросовісності, тому законодавець, безперечно, має цілковиту рацію, поширюючи правило про "змішану вину" також і на відносини з приводу стягнення неустойки. При цьому, однак, потрібно відмежовувати передбачені ч. З ст. 551 ЦК і ст. 233 ГК підстави зменшення розміру явно надмірних (порівняно із збитками та зважаючи на інші істотні обставини) санкцій від іншої, цілком окремої підстави для обмеження обсягу належної до стягнення неустойки, якою є врахування вини кредитора у порушенні зобов'язання (ч. 1 ст. 616 ЦК) та (або) виникненні чи збільшенні збитків (ч. 2 ст. 616 ЦК).
Хоча наразі немає вагомих приводів для сприйняття пропонованих далі міркувань у площині практичного право-застосування, принагідно все ж таки варто згадати про існування правових засобів, застосування яких залежить виключно від волевиявлення уповноваженої особи, але які, втім, поряд з фактичними діями, спрямованими на запобігання або виникнення збитків, здатні мінімізувати ймовірні втрати сторони, потерпілої через порушення договору. Скажімо, коли внаслідок прострочення боржника виконання зобов'язання втратило інтерес для кредитора, він згідно з ч. З ст. 612 ЦК може відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків. Тож обґрунтоване передбачення особою, яка діє розумно і добросовісно, таких шкідливих наслідків порушення договору з боку її контрагента, які, не виключено, дорівнюватимуть або перевищать вартість основного зобов'язання, напевно має підштовхнути її до вжиття адекватних заходів захисту, включно з самозахистом у формі передбаченої законом чи договором відмови від зобов'язання (ч. 3 ст. 612, ч. 1 ст. 615 ЦК), або виконанням зобов'язання щодо виконання робіт чи надання послуг за рахунок боржника (ст. 621 ЦК) — звичайно, якщо тільки монопольне становище боржника або інші обставини не зумовлюють неможливість або економічну недоцільність пошуку альтернатив договірному зв'язку з несправним контрагентом й укладання, приміром, замінних угод з іншими особами.
Водночас потрібно застерегти, що ч. 3 ст. 612 ЦК за її вузького тлумачення може трактуватися як норма, що надає юридичного значення втраті кредитором інтересу не до конкретного порушеного зобов'язання, а лише до його предмета. Враховуючи це, надійнішим уявляється звернення з вимогою про розірвання договору у зв'язку з істотним порушенням його умов іншою стороною — ч. 2 ст. 651 ЦК. Важливо й те, що одностороння відмова від договору та його розірвання внаслідок істотного порушення згідно з рішенням суду не виключають не тільки задоволення вимог про стягнення збитків, зумовлених припиненням зобов'язання, а й відшкодування збитків, викликаних безпосередньо самим порушенням суб'єктивного права кредитора, а також стягнення неустойки, нарахованої у зв'язку з правопорушенням, що мало місце до дати припинення договору в судовому порядку чи правомірної відмови від зобов'язання.
Але все одно зазначені дії юридичного характеру є самостійними, відмінними від заходів майнової відповідальності санкціями організаційно-правового штибу, а тому врахування можливості й навіть доцільності їх застосування в порушеному контексті поки що (за умов відсутності впевненості щодо, сприйняття судовими органами іншого підходу) доводиться розглядати радше як додатковий елемент аргументації на користь широкого застосування гарантій, установлених законодавцем з метою додержання загальної еквівалентності обсягу цивільної відповідальності боржника розумно передбачуваним втратам кредитора та недопущення збагачення останнього завдяки порушенню іншою особою його суб'єктивних цивільних прав. У тих же випадках, коли безпосередньо в законодавстві виникають прогалини щодо порядку використання санкцій відповідальності (наприклад, процентів річних за порушення грошового зобов'язання, яке не має ознак господарського), практика правозастосування має виходити з неприпустимості зловживання правом вимоги, повне задоволення якої може передбачати відхід від зумовленої методом формально-юридичної рівності учасників цивільних відносин адекватності, розмірності розміру стягнення, яке накладається на зобов'язану особу, та розумно передбачуваних втрат кредитора.
З огляду на викладене можна стверджувати, що за посередництва норм про зменшення надмірної неустойки і врахування вини кредитора на рівні законодавства послідовно запроваджується принцип забезпечення відповідності наслідкам правопорушення не тільки такого загального заходу захисту цивільних прав та інтересів, яким є відшкодування збитків, а й усіх решти санкцій цивільної відповідальності незалежно від переважання вияву в них однієї чи іншої з притаманних їй забезпечувальної і компенсаційної функцій. Зокрема, немає жодних підстав робити які-небудь винятки з дії цього принципу для договірних процентів річних. Водночас визначення порядку стягнення останніх (поза господарськими правовідносинами, які в цій частині з належною повнотою врегульовані ст. 233 ГК) за фактичною аналогією з ч. 3 ст. 551 ЦК може бути й "закамуфльоване"" під відмову в захисті суб'єктивного права у зв'язку із зловживанням ним — у тому обсязі нарахованого стягнення, який значно перевищує можливі збитки кредитора, або з огляду на інші обставини, що дійсно мають істотне значення для підтримання справедливого балансу інтересів сторін.
Поки що наведений концептуальний підхід не знаходить належного віддзеркалення у матеріалах судової практики, хоча, як виглядає, він також і не суперечить усталеним тенденціям вирішення відповідних категорій цивільних і господарських справ. Однак про вироблення чіткого ставлення судової влади до можливості й правових підстав зменшення нарахованих процентів річних можна буде говорити лише тоді, коли учасники цивільних відносин (суб'єкти господарювання насамперед) активніше вдаватимуться до договірного визначення розміру цих компенсаційних санкцій, внаслідок чого виразнішою стане їх альтернативність щодо пені, нарахованої у зв'язку з простроченням того самого грошового зобов'язання.
Традиційно обговорення питання про компенсаційну суть цивільно-правової відповідальності передбачає й розгляд установленого законодавцем співвідношення між відшкодуванням збитків, як загальним заходом забезпечення належного виконання цивільних обов'язків, і рештою (спеціальних) форм відповідальності. Тож тут, звичайно, передусім варто звернути увагу на закріплений господарським законодавством заліковий щодо відшкодування збитків характер неустойки, а так само і відсотків за порушення грошового зобов'язання—як штрафних санкцій, що їх учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі невиконання або неналежного виконання ним господарського зобов'язання (ч. 1 ст. 232 ГК). Звісно, це положення поширюється виключно на відносини майнової відповідальності за участі суб'єктів господарювання і явно дисонує зі ст. 624 ЦК, згідно з якою неустойка, якщо інше не передбачено договором, стягується у повному розмірі незалежно від відшкодування збитків. Проте зазначена колізія не має великого практичного значення з огляду на відомі труднощі у здоланні перепон, які постають на шляху доведення дійсного розміру збитків та причинно-наслідкового зв'язку між ними і порушенням договору в справах за позовами про стягнення договірних збитків — позитивні рішення у них (якщо тільки збитками, як нерідко трапляється, не називають номінальну суму боргу), на жаль, є радше винятками, ніж правилом, особливо в частині відшкодування упущеної вигоди.
Тобто складність доказування фактичної наявності об'єктивних умов, необхідних для одержання позитивного рішення щодо вимог про відшкодування збитків (передусім прямого і необхідного причинного зв'язку), значною мірою зводить нанівець саме значення того чи іншого нормативного співвідношення збитків з неустойкою. Свою — і при тому вирішальну — роль у нівелюванні штрафної неустойки відіграють розглянуті раніше норми про зменшення розміру надмірно великої порівняно із збитками неустойки, а також врахування вини кредитора.
Зважаючи на викладене, можна говорити про практичну неспроможність спроб надати неустойці як формі договірної відповідальності насправді вираженого штрафного характеру. Не викликає сумнівів невідповідність такого підходу основоположним засадам приватно-правового регулювання, з яких випливає неприпустимість відходу від принципу еквівалентності цивільно-правової відповідальності, її розмірності наслідкам цивільного правопорушення. Врешті, навряд чи можна віднайти раціональні пояснення застосуванню штрафних форм відповідальності до фізичних осіб, які не є суб'єктами господарювання.
Не можна скидати з рахунків і негативний вплив відповідної законодавчої новели на правосвідомість частини учасників цивільних відносин. Адже йдеться про створення сприятливих умов для сутяжництва й інших виявів недобросовісності, які можуть зрости на грунті викривленого сприйняття окремими особами штрафної неустойки як узаконеного засобу збагачення за рахунок суб'єкта відповідальності.
Насамкінець слід зазначити, що в представленому матеріалі, звичайно, не могло бути розглянуто геть всі конкретні втілення компенсаційного характеру неустойки та процентів річних. Однак навіть такий загальний начерк, на думку автора, достатньо переконливо засвідчує єдність функціонального призначення всіх без винятку санкцій цивільно-правової відповідальності, їх спрямованість на якомога повнішу реалізацію принципу повного відшкодування завданої кредитору (потерпілому) шкоди — з урахуванням при цьому вимог справедливості, розумності, добросовісності й особливостей методу цивільно-правового регулювання.
Володимир ПРИМАК, кандидат юридичних наук, головний редактор журналу “Юридична Україна”
Юридичний вісник України № 19-21 ( 12 травня- 1 червня 2007 року)