Реєстрація місця проживання громадян: колізія правових норм

Згідно з частиною першою статті 13 Загальної декларації прав людини "кожна людина має право вільно пересуватися і обирати собі місце проживання у межах кожної держави".Відповідно до статті 33 Конституції України "кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом".

Указом Президента України від 11.01.2002 № 12/2002 "Про заходи щодо реєстрації фізичних осіб" інститут прописки, який існував з часів радянської влади, був ліквідований. Цим Указом
Кабінету Міністрів України доручалося у місячний строк подати на розгляд Верховної Ради України проект Закону України "Про порядок реєстрації фізичних осіб за місцем проживання" та затвердити на період до прийняття відповідного закону Тимчасове положення про порядок реєстрації фізичних осіб за місцем проживання.

До теперішнього часу Закон України "Про порядок реєстрації фізичних осіб за місцем проживання" не прийнятий і досі тривають дискусії щодо його основних положень.

На виконання згаданого Указу Президента України постановою Кабінету Міністрів України від 16.01.2003 № 35 був затверджений Тимчасовий порядок реєстрації фізичних осіб за місцем проживання. На підставі постанови Кабінету Міністрів України від 11.05.2006 № 617 цей Тимчасовий порядок втратив чинність.

У грудні 2003 року приймається Закон України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" від 11.12.2003 № 1382-1V. Згідно з цим Законом реєстрація місця проживання та місця перебування особи здійснюється відповідним органом спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань реєстрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах, районах, районах у містах, а також у містах Києві та Севастополі.

З метою забезпечення виконання цього Закону приймається наказ МВС України від 26.05.2004 № 571 "Про організацію реєстрації і зняття з реєстрації місця проживання та перебування фізичних осіб в Україні".

Проте цей наказ, який регулює порядок та процедуру реєстрації фізичних осіб в Україні, на жаль, не є чинним, тому не може бути прийнятий для виконання, хоча органи МВС України повною мірою сьогодні ним і користуються.

Справа в тому, що в порушення Указу Президента України від 03.10.1992 № 493/92 "Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади", постанови Кабінету Міністрів України від 28.12.1992 № 731 "Про затвердження Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади" та Рекомендацій з питань підготовки, державної реєстрації та обліку відомчих нормативно-правових актів, затверджених постановою колегії Міністерства юстиції України від 27.03.1998 № 3, даний наказ МВС, який зачіпає права, свободи й законні інтереси громадян та має міжвідомчий характер, не був зареєстрований у Міністерстві юстиції України, а тому не набув чинності у встановленому порядку.

Така колізія правових норм призводить до порушення працівниками органів МВС України, які здійснюють реєстрацію фізичних осіб, конституційних прав, свобод та законних інтересів пересічних громадян. Відомі випадки, коли працівники відділу громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб (далі – ВГІРФО) МВС України вимагають при проведенні реєстрації документи, які не передбачені статтею 6 Закону України "Про свободу пересування та вільний
вибір місця проживання в Україні".

Приклад. Громадянин після закінчення навчального закладу залишається в місті працювати, отримує від роботи кімнату в гуртожитку, де проживає фактично протягом останніх 5-10 років, хоча прописаний й досі за місцем проживання своїх батьків. Нарешті громадянин вирішує оформити своє місце проживання і реєстрацією. Для цього знімається з попереднього місця реєстрації, отримує талон про зняття, платить державне мито і йде у ВГІРФО МВС України за місцем проживання, де подає відповідну письмову заяву. Більше ніяких документів чинне законодавство України не передбачає, але працівники ВГІРФО МВС України вимагають у громадянина підставу (ордер, договір тощо) його проживання за місцем проживання, і при цьому будь-яку пись мову відповідь про причини відмови в реєстрації не дають. Після цього затяжна боротьба з "бюрократичною машиною чиновників" деяких громадян лякає, іншим не дозволяє здоров'я, матеріальний або моральний стан тощо, вони здаються і залишають все як є. У той же час деякі починають активну боротьбу за своє місце проживання, адже це чи не єдиний спосіб офіційно закріпитися у місті.

Конституція України та Кодекс адміністративного судочинства України дозволяють сьогодні на належному рівні здійснювати оскарження неправомірних дій органів державної влади і посадових осіб, які порушують права громадян, одразу до суду.

Судова практика свідчить, що необхідно лише подати належно підготовлений і оформлений адміністративний позов або скаргу про визнання таких дій неправомірними та просити суд зобов'язати ВГІРФО МВС України провести реєстрацію за місцем проживання. Районні суди міста Києва, які до 01.08.2007 року розглядали такі справи як суди першої інстанції та й окружний адміністративний суд міста Києва, у таких справах приймали позитивні рішення на користь громадян. Це ще раз підтверджує недосконалість та невідповідність фактично діючої системи реєстрації ВГІРФО МВС України вимогам Конституції України та відповідним законам.

Лише розгляд, прийняття та набрання чинності новим Законом України "Про порядок реєстрації фізичних осіб за місцем проживання" надасть змогу врегулювати ці колізії правових норм та захистить права, свободи та законні інтереси громадян при здійсненні реєстрації місця проживання.

Автор: Олександр АРТЕМ'ЄВ, начальник юридичного сектора Інституту спеціального зв'язку та захистуінформації НТУУ "КПІ"

Юридичний вісник України № 24(14 - 20 червня 2008 року)