825/3587/15-а Про визнання протиправним і скасування наказу про звільнення особи з посади в Головному територіальному управлінні юстиції області, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - 20.05.2020 Прийняття

за позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України, Головного територіального управління юстиції у Чернігівській області про визнання протиправним і скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 30 листопада 2015 року (головуючий суддя Кашпур О.В., судді Бородавкіна С.В., Поліщук Л.О.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 29 лютого 2016 року (головуючий суддя Кучма А.Ю., судді Аліменко В.О., Безименна Н.В.),

У С Т А Н О В И В:

У листопаді 2015 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Міністерства юстиції України про визнання протиправним і скасування наказу від 30.10.2015 №3548/к про звільнення його з посади начальника Головного територіального управління юстиції у Чернігівській області, поновлення на займаній посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позов обґрунтував тим, що його незаконно звільнено з посади за угодою сторін відповідно до пункту 1 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП (322-08) ), оскільки реального волевиявлення на звільнення він не мав, звільнення проведено на підставі проекту заяви, підготовленої ним ще 08 лютого 2015 року, в якій не вказано дату її написання і погодженої дати звільнення.

Протокольною ухвалою Чернігівського окружного адміністративного суду від 23 листопада 2015 року до участі у справі як другого відповідача залучено Головне територіальне управління юстиції у Чернігівській області.

Постановою Чернігівського окружного адміністративного суду від 30 листопада 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 29 лютого 2016 року, у задоволенні позову відмовлено.

Суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що в заяві про звільнення за угодою сторін ОСОБА_1 висловив своє волевиявлення на звільнення та, проставивши свій підпис на заяві, надав їй статус документа. Зазначене в заяві формулювання "датою звільнення прошу вважати дату підписання наказу" свідчить про згоду працівника на звільнення у дату, яка буде остаточно визначена роботодавцем, а відсутність дати написання самої заяви не може слугувати беззаперечною підставою для визнання її недійсною або такою, що не відображає волевиявлення працівника. Взаємної згоди на анулювання попередньої домовленості про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП сторони не досягли.

У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, просив скасувати судові рішення та ухвалити нове, яким повністю задовольнити позов. Скаргу обґрунтував доводами, аналогічними викладеним у позовній заяві. Наголосив на тому, що відсутність конкретної дати звільнення у заяві свідчить про відсутність повної згоди сторін на звільнення працівника за угодою сторін.

В запереченні на касаційну скаргу Головне територіальне управління юстиції у Чернігівській області просило залишити рішення судів попередніх інстанцій без змін, вказуючи на їхню законність і обґрунтованість.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 20 липня 2017 року (головуючий суддя Головчук С.В., судді Іваненко Я.Л., Мойсюк М..І.) касаційну скаргу залишено без задоволення, а постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 30 листопада 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 29 лютого 2016 року - без змін. Суд касаційної інстанції погодився із судами попередніх інстанцій, що відсутність у заяві конкретної дати звільнення, як і дати написання заяви не є безумовною підставою для висновку про недосягнення сторонами угоди про припинення трудового договору, оскільки такої умови (дати) не містить диспозиція пункту 1 статті 36 КЗпП, на відміну від розірвання трудового договору за ініціативою працівника (стаття 38 КЗпП).

Не погодившись з ухвалою суду касаційної інстанції, ОСОБА_1 подав заяву про її перегляд Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній до 15.12.2007; далі - КАС України), у зв?язку з неоднаковим застосуванням судом касаційної інстанції пункту 1 статті 36 КЗпП у подібних правовідносинах.

Постановою Верховного Суду від 13 серпня 2019 року (головуючий суддя Єресько Л.О., судді Загороднюк А.Г., Калашнікова О.В.) скасовано ухвалу Вищого адміністративного суду України від 20 липня 2017 року з мотивів неправильного застосування судом норм матеріального права і неповного з?ясування обставин справи та направлено справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Під час проведення нового касаційного розгляду справи колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, правової оцінки обставин у справі, виходить з такого.

Судами встановлено, що ОСОБА_1 з 23.05.2014 призначений на посаду начальника Головного управління юстиції у Чернігівській області, з 12.02.2015 - переведений на посаду начальника Головного територіального управління юстиції у Чернігівській області.

Наказом Міністерства юстиції України від 30.10.2015 №3548/к ОСОБА_1 звільнено із займаної посади з 30 жовтня 2015 року за угодою сторін відповідно до пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП.

Підставою видання наказу зазначено заяву ОСОБА_1 (без номера і дати), в якій останній просив Міністра юстиції України Петренка П.Д. звільнити його з посади начальника Головного територіального управління юстиції у Чернігівській області за згодою сторін. Датою звільнення просив уважати дату підписання наказу.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП підставою припинення трудового договору є угода сторін.

У пункті 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 №9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" (v0009700-92) судам роз?яснено, що при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП (за згодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника. Сама по собі згода власника або уповноваженого ним органу задовольнити прохання працівника про звільнення до закінчення строку попередження не означає, що трудовий договір припинено за пунктом 1 статті 36 КЗпП, якщо не було домовленості сторін про цю підставу припинення трудового договору. В останньому випадку звільнення вважається проведеним з ініціативи працівника (ст. 38 КЗпП).

Таким чином, основними умовами угоди про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП, щодо яких сторони трудового договору повинні дійти згоди, є підстава припинення трудового договору та строк, з якого договір припиняється. Визначення дати звільнення за згодою сторін є обов`язковою умовою такого звільнення, оскільки сприяє свідомому волевиявленню працівника щодо припинення трудового договору з цієї підстави.

Відповідно до частини першої статті - 241-1 КЗпП строки виникнення і припинення трудових прав та обов`язків обчислюються роками, місяцями, тижнями і днями.

З огляду на викладене суди попередніх інстанцій помилково вважали, що застосоване ОСОБА_1 у заяві формулювання "датою звільнення прошу вважати дату підписання наказу" свідчить про досягнення сторонами згоди щодо строку припинення трудових відносин, адже в цьому випадку конкретний строк припинення трудового договору на час написання позивачем заяви не міг бути йому відомий та повністю залежав від волі роботодавця.

Отже, за відсутності узгодженої сторонами дати звільнення суди першої та апеляційної інстанцій дійшли необґрунтованого висновку про досягнення ОСОБА_3 і Міністерством юстиції України повної згоди на припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП.

Наведене є достатньою підставою для визнання незаконним звільнення позивача згідно з наказом Міністерства юстиції України від 30.10.2015 №3548/к.

За змістом частин першої і другої статті 235 КЗпП у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Таким чином, рішення судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позову не ґрунтуються на правильному застосуванні пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП, що в силу частини першої статті 351 КАС України (в редакції, чинній з 15.12.2017) тягне за собою їх скасування з ухваленням нового рішення про задоволення позову шляхом визнання протиправним і скасування наказу Міністерства юстиції України від 30.10.2015 №3548/к та поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника Головного територіального управління юстиції у Чернігівській області з 31 жовтня 2015 року.

Водночас, згідно з Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (100-95-п) , для розрахунку суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу необхідно визначити розмір середньоденної заробітної плати позивача і середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (з 31.10.2015 по 20.05.2020).

У матеріалах справи є дві довідки Головного територіального управління юстиції у Чернігівській області про розмір середньоденної заробітної плати ОСОБА_1, які містять різні дані щодо розрахункового періоду для її обчислення, кількості відпрацьованих робочих днів та суми середньоденного заробітку (а.с. 15, 45).

Обставини фактично відпрацьованої позивачем кількості днів та суми нарахованої йому заробітної плати у розрахунковому періоді суди попередніх інстанцій не встановили.

З урахуванням приписів частини другої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

45. У зв?язку з цим справа в частині позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 345, 351, 353, 355, 356, 359 КАС України, Суд

П О С Т А Н О В И В:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Скасувати постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 30 листопада 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 29 лютого 2016 року.

3. Ухвали нове рішення, яким позов задовольнити в частині поновлення на роботі.

4. Визнати протиправним і скасувати наказ Міністерства юстиції України від 30.10.2015 №3548/к про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Головного територіального управління юстиції у Чернігівській області 30 жовтня 2015 року за угодою сторін відповідно до пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП.