910/710/18 Про стягнення завданої майнової шкоди - 14.11.2018 Прийняття

Публічне акціонерне товариство "Херсонгаз" (далі - ПАТ "Херсонгаз") звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Кабінету Міністрів України (далі-відповідач) про стягнення завданої майнової шкоди у розмірі 4 775 628, 58 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що споживачі природного газу, що не мали встановлених лічильників, під час дії постанови Кабінету Міністрів України від 29.04.2015 № 237 (237-2015-п) , яку визнано незаконною постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 21.09.2015 у справі № 826/16447/15, протягом травня - червня 2015 року спожили 1 452 525, 466 тис. м. куб природного газу, замість незаконно встановлених 788 137, 610 тис. м. куб. природного газу, внаслідок чого позивачем недоотримано кошти у розмірі 4 775 628, 58 грн, які останній просить стягнути з відповідача як завдану майнову шкоду.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 19.04.2018 у задоволенні позову відмовлено.

Місцевий суд мотивував свої висновки тим, що постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 21.09.2015 у справі № 826/16447/15 визнано нечинною постанову Кабінету Міністрів України від 29.04.2015 № 237 (237-2015-п) з моменту набрання законної сили вказаним судовим рішенням; позивачем не доведено наявності вини відповідача як обов'язкового елементу складу правопорушення, необхідного для відшкодування шкоди; позивач не виконав обов'язку з встановлення лічильників газу населенню у строки, визначені у ст. 6 Закону України "Про забезпечення комерційного обліку природного газу".

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 18.07.2018 рішення Господарського суду міста Києва від 19.04.2018 залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився з мотивами, викладеними у рішенні місцевого суду.

Не погоджуючись з висновками судів попередніх інстанцій, 20.08.2018 ПАТ "Херсонгаз" звернулось з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить постанову Київського апеляційного господарського суду від 18.07.2018 та рішення Господарського суду міста Києва від 19.04.2018 скасувати, та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Вимоги касаційної скарги обґрунтовані тим, що суди попередніх інстанцій: дійшли помилкового висновку щодо порушення позивачем встановлених у ст. 6 Закону України "Про забезпечення комерційного обліку природного газу" строків для встановлення лічильників газу населенню; невірно застосували до спірних правовідносин ст.ст. 1173, 1175 ЦК України; безпідставно не врахували, що постанова Кабінету Міністрів України від 29.04.2015 № 237 (237-2015-п) є нечинною з моменту її прийняття.

У судовому засіданні ПАТ "Херсонгаз" зазначило про зміну найменування на Акціонерне товариство "Херсонгаз", у зв'язку з чим просило вважати позивачем у справі Акціонерне товариство "Херсонгаз" (далі - АТ "Херсонгаз").

Ураховуючи наведене та положення ст. 52 ГПК України, Верховний Суд вважає заявлене клопотання таким, що підлягає задоволенню, у зв'язку з чим постановляє замінити позивача у справі з ПАТ "Херсонгаз" на АТ "Херсонгаз".

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, подані заперечення, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що постановою Національної комісії регулювання електроенергетики України від 08.04.2010 № 363 позивачу видано ліцензії: на право провадження господарської діяльності з розподілу природного, нафтового газу та газу (метану) вугільних родовищ на території м. Херсона та Херсонської області в зоні розташування розподільних газопроводів, що перебувають у користуванні ВАТ "Херсонгаз", строком дії з 14.04.2010 по 13.04.2015; на право провадження господарської діяльності з постачання природного газу, газу (метану) вугільних родовищ за регульованим тарифом на території м. Херсона та Херсонської області в зоні розташування розподільних газопроводів, що перебувають у користуванні ВАТ "Херсонгаз", строком дії з 19.05.2010 по 18.05.2015.

Відповідно до постанови Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 02.04.2015 № 1175 "Про видачу ліцензій на розподіл природного, нафтового газу і газу (метану) вугільних родовищ та постачання природного газу, газу (метану) вугільних родовищ за регульованим тарифом ПАТ "Херсонгаз" позивачу видано ліцензії на право провадження господарської діяльності з: розподілу природного, нафтового газу і газу (метану) вугільних родовищ на території міста Херсон та Херсонської області в зоні розташування розподільних газопроводів, що перебувають у власності та користуванні ПАТ "Херсонгаз", терміном дії з 14.04.2015 по 13.04.2020; постачання природного газу, газу (метану) вугільних родовищ за регульованим тарифом на території міста Херсон та Херсонської області в зоні розташування розподільних газопроводів, що перебувають у власності та користуванні ПАТ "Херсонгаз", терміном дії з 19.05.2015 по 18.05.2020.

' 'br' Постановою Кабінету Міністрів України "Про затвердження норм споживання природного газу населення у разі відсутності газових лічильників" від 08.06.1996 № 619 (619-96-п) затверджено норми споживання природного газу населенням у разі відсутності газових лічильників (додаються), а саме:

- при використанні газової плити за наявності централізованого гарячого водопостачання - 6 куб. метрів людино-місяць;

- при використанні газової плити у разі відсутності централізованого гарячого водопостачання та газового водонагрівача - 9 куб. метрів людино-місяць;

- при використанні газової плити та водонагрівача - 18 куб. метрів людино-місяць.

' 'br' Постановою Кабінету Міністрів України "Про внесення змін до норм споживання природного газу населенням у разі відсутності газових лічильників" від 29.04.2015 № 237 (237-2015-п) (далі - постанова Кабінету Міністрів України від 29.04.2015 № 237 (237-2015-п) ) було зменшено норми споживання природного газу населенням у разі відсутності газових лічильників (далі - норми споживання), затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 08.06.1996 № 619 (619-96-п) , а саме затверджено такі норми споживання:

- при використанні газової плити за наявності централізованого гарячого водопостачання - 3 куб. метрів людино-місяць;

- при використанні газової плити у разі відсутності централізованого гарячого водопостачання та газового водонагрівача - 4,5 куб. метрів людино-місяць;

- при використанні газової плити та водонагрівача - 9 куб. метрів людино-місяць (до внесення змін - 18 куб. м).

Водночас постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 21.09.2015 у справі № 826/16447/15, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 04.11.2015 та постановою Вищого адміністративного суду України від 28.01.2016, визнано незаконною та нечинною постанову Кабінету Міністрів України "Про внесення змін до норм споживання природного газу населенням у разі відсутності газових лічильників" від 29.04.2015 № 237 (237-2015-п) .

Посилаючись на те, що на підставі вказаної постанови Кабінету Міністрів України № 237 від 29.04.2015 (237-2015-п) споживачі, що не мали встановлених лічильників природного газу, споживали та сплачували за обсяги природного газу за незаконно зменшеними нормами споживання, позивач звернувся до Кабінету Міністрів України з листом від 09.10.2017 № 171009/1014/4891, в якому просив компенсувати завдану незаконною постановою Кабінету Міністрів України № 237 від 29.04.2015 (237-2015-п) шкоду відповідно до ст.ст. 1173, 1175 ЦК України.

На виконання доручення Кабінету Міністрів України від 18.10.2017 № 40796/1/1-17 Міністерство енергетики та вугільної промисловості України в межах компетенції листом від 21.12.2017 № 03/31-11652 надало відповідь на вищезазначений лист позивача, в якому повідомило, що при вирішенні питання щодо застосування норм споживання природного газу населенням у разі відсутності газових лічильників суб'єктам господарювання, які надають відповідні послуги, варто враховувати нормативно-правові акти, які регулювали вказані суспільні відносини відповідний проміжок часу. Крім того, Міністерство зазначило, що будь-які бюджетні зобов'язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, які встановлюються законом про Державний бюджет України (рішення про місцевий бюджет) у порядку, визначеному Бюджетним кодексом України (2456-17) . Законом України "Про Державний бюджет України на 2017 рік" (1801-19) окремої бюджетної програми про відшкодування втрат за послуги газопостачання на зазначені цілі не передбачено.

Наведене стало підставою для звернення позивачем до суд з даним позовом.

Обґрунтовуючи свої вимоги у даній справі позивач зазначає про те, що споживачі природного газу, що не мали встановлених лічильників, під час дії постанови Кабінету Міністрів України № 237 від 29.04.2015 (237-2015-п) , яку визнано незаконною та нечинною постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 21.09.2015 у справі № 826/16447/15, протягом травня - червня 2015 року спожили 1 452 525,466 тис. м. куб. природного газу, замість незаконно встановлених 788 137,610 тис. м. куб. природного газу, внаслідок чого позивачем недоотримано кошти у розмірі 4 726 752,41 грн, які останній просить стягнути з відповідача як завдану майнову шкоду на підставі ст.ст. 1166, 1173, 1175 ЦК України.

За змістом ст. 236 ГПК України рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до таких правовідносин.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для справи, висновки суду стосовно встановлених обставин і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Відповідно до ч. 1 ст. 237 ГПК України при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.

Судові рішення попередніх інстанцій не відповідають вказаним вимогам законодавства, враховуючи наступне.

Відмовляючи у задоволенні заявлених позовних вимог про відшкодування шкоди, суди попередніх інстанцій керувались ст.ст. 1166, 1173, 1175 ЦК України.

При цьому суди не врахували, що відповідно до ст. 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Тобто для відшкодування шкоди на підставі ст. 1166 ЦК України необхідною є наявність чотирьох складових, а саме: неправомірної поведінки особи; шкоди; причинного зв'язку між протиправною поведінкою та шкодою; вини заподіювача шкоди.

Відповідно до ст. 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Згідно зі ст. 1175 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.

Статті 1173, 1175 ЦК України є спеціальними, тобто у них передбачені особливості відшкодування шкоди, які відрізняють її від загальних правил деліктної відповідальності. До таких особливостей можна включити: суб'єктний склад заподіювачів шкоди; завдання шкоди при здійсненні відповідних повноважень відповідних органів; завдання шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю відповідних органів; суб'єктом відшкодування завданої шкоди виступає держава, Автономна Республіка Крим та орган місцевого самоврядування. Тобто шкода відшкодовується за рахунок державного бюджету, бюджету Автономною Республікою Крим, бюджетів органів місцевого самоврядування. Встановлення відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим та органом місцевого самоврядування, здійснюється незалежно від вини цих органів.

Таким чином, відшкодування завданої шкоди на підставі ст.ст. 1173, 1175 ЦК України здійснюється незалежно від вини органу державної влади.

Однак, суди попередніх інстанцій наведеного не врахували, оскільки при вирішенні спору одночасно застосували ст.ст. 1166, 1173, 1175, які є взаємовиключними, та не встановили характер відносин, які виникли між сторонами, та які норми права їх регулюють.

Водночас положення ст.ст. 1173, 1175 ЦК України не звільняють позивача від обов'язку доказування неправомірності поведінки відповідача, наявності шкоди, зокрема її розміру, та причинно-наслідкового зв'язку між протиправною поведінкою відповідача та такою шкодою.

Відтак необхідним для з'ясування є, зокрема, те, чим підтверджується факт заподіяння позивачу втрат майнового характеру саме у заявленій позивачем сумі.

При вирішенні спору суди дійшли висновку, що постанова Кабінету Міністрів України від 29.04.2015 № 237 (237-2015-п) є нечинною з моменту набрання чинності постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 21.09.2015 у справі № 826/16447/15, тобто з 04.11.2015.

Такий висновок є передчасним, оскільки при визначенні моменту, з якого ця постанова Кабінету Міністрів України втратила свою чинність, суди не врахували позицію Верховного Суду України, висловлену у постанові від 08.12.2009 у справі №21-1573во09.

Крім того, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди дійшли передчасного висновку про невиконання позивачем обов'язку з встановлення лічильників газу населенню у строки, визначені у ст. 6 Закону України "Про забезпечення комерційного обліку природного газу".

Так, відповідно до ст. 6 Закону України "Про забезпечення комерційного обліку природного газу" (в редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) суб'єкти господарювання, що здійснюють розподіл природного газу на відповідній території, зобов'язані забезпечити встановлення лічильників газу для населення, що проживає у квартирах та приватних будинках, в яких газ використовується: комплексно, у тому числі для опалення, - до 1 січня 2012 року; для підігріву води та приготування їжі - до 1 січня 2016 року; тільки для приготування їжі - до 1 січня 2018 року.

Таким чином, перелічені у ст. 6 Закону України "Про забезпечення комерційного обліку природного газу" строки для встановлення лічильників газу для населення поставлені в залежність від мети використання поставленого газу, а тому для з'ясування обставин дотримання позивачем вказаних строків, необхідним є дослідження цільового призначення поставленого у спірний період газу, з яким пов'язаний предмет спору, чого судами попередніх інстанцій здійснено не було.

Крім того, судами необхідно було встановити чи здійснено позивачем розрахунок розміру позовних вимог з урахуванням категорій споживачів, яким постачався газ у спірний період, а відтак, і чи доведено розмір заявлених позовних вимог.

Суди також безпідставно застосували до спірних правовідносин (за період травень-червень 2015) положення Кодексу газорозподільних систем, який був затверджений постановою № 2494 Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, пізніше - 30.09.2015.

Відповідно до ст. 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

З урахуванням наведеного, Верховний Суд, переглянувши рішення та постанову судів попередніх інстанцій, дійшов висновку про те, що рішення та постанова у даній справі підлягають скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд до суду першої інстанції.