922/1669/18 Про визнання права власності - 05.06.2019 Прийняття

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Релігійної громади "Святого Вознесіння" Німецької Євангелічно-Лютеранської церкви України на постанову Східного апеляційного господарського суду від 23.01.2019 (Терещенко О.І., Слободін М.М., Хачатрян В.С.) та рішення Господарського суду Харківської області від 16.10.2018 (Жигалкін І.П.) у справі № 922/1669/18

за позовом Релігійної громади "Святого Вознесіння" Німецької Євангелічно-Лютеранської церкви України до Харківської міської ради, треті особи 1)Харківська обласна державна адміністрації, 2) Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, 3) Комунальне підприємство "Ритуал" про визнання права власності

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

1. Релігійна громада "Святого Вознесіння" Німецької Євангелічно-Лютеранської церкви України (далі - Позивач) звернулася в Господарський суд Харківської області з позовом до Харківської міської ради (далі - Відповідач), треті особи Харківська обласна державна адміністрації (далі - Третя особа-1), Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради (далі - Третя особа-2), Комунальне підприємство "Ритуал" (далі - Третя особа-3) про визнання права власності на будівлю лютерансько-католицької каплиці, розташованої у місті Харків, вул.Пушкінська, 102.

2. В обґрунтування позовних вимог Позивач вказує на те, що каплиця перебувала у власності євангелічно-лютеранської церкви Вознесіння до 1927 року, а в подальшому все майно церковних і релігійних громад в Україні було експропрійовано радянською владою. Відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру речових прав на нерухоме майно будь-які дані на адміністративну будівлю літ "Д-1", розташовану в місті Харкові, вул.Пушкінська, 102, відсутні. Право власності на каплицю не зареєстровано, будівля каплиці не проінвентаризована і достовірно визначити офіційного власника каплиці неможливо, проте, культова будівля не використовується за своїм цільовим призначенням.

Короткий зміст оскаржуваного рішення, ухваленого судом першої інстанції

3. Рішенням Господарського суду Харківської області від 16.10.2018 відмовлено в позові повністю.

4. Рішення суду мотивовано тим, що надані у справі докази не підтверджують наявність права власності у Позивача на спірне майно і не спростовують преюдиційність законності права власності територіальної громади міста Харкова. Крім того, матеріали справи не містять жодного рішення органу державної влади, тобто, власника майна про передачу у власність або у користування Позивачу спірної будівлі лютерансько-католицької каплиці.

Короткий зміст оскаржуваної постанови, прийнятої судом апеляційної інстанції

5. Постановою Східного апеляційного господарського суду від 23.01.2019 рішення Господарського суду Харківської області від 16.10.2018 залишено без змін з тих же підстав.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

6. Позивач подав касаційну скаргу на рішення та постанову судів попередніх інстанцій, в якій просить їх скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Аргументи учасників справи

Доводи Позивача, який подав касаційну скаргу (узагальнено)

7. Судами попередніх інстанцій неправильно застосовано статтю 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації".

8. Суди не застосували статтю 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", у зв`язку з чим не встановили підставу, на якій спірне майно перейшло з державної власності у комунальну.

9. Судами не застосовано статтю 228 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) до договору господарського відання №625 від 26.09.1995, на підставі якого Відповідач передав спірне майно у господарське відання Комунальному підприємству "Ритуал".

10. Суди не застосували статтю 15 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" та не вставили факт правонаступництва Релігійної громади прав та обов`язків Німецької євангелічно-лютеранської церкви.

Позиція Відповідача у відзиві на касаційну скаргу

11. Під час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій всебічно, повно і об`єктивно досліджено всі матеріали справи, висновки судів відповідають встановленим обставинам справи, юридична оцінка доказам дана з вірним застосуванням норм матеріального та процесуального права, що свідчить про відсутність підстав для скасування або зміни оскаржуваних Позивачем судових рішень.

Позиція інших учасників справи у відзиві на касаційну скаргу

12. Треті особи відзив на касаційну скаргу не надали, що у відповідності до частини 3 статті 295 ГПК України не перешкоджає перегляду оскаржуваних судових рішень у даній справі у касаційному порядку.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду апеляційної інстанції

13. Статтею 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" визначено, що релігійні організації мають право використовувати для своїх потреб будівлі і майно, що надаються їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями або громадянами.

Культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим - Уряду Республіки Крим.

Культова будівля і майно, що є державною власністю, може передаватися у почергове користування двом або більше релігійним громадам за їх взаємною згодою. При відсутності такої згоди державний орган визначає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладення з кожною громадою окремого договору.

Відповідно до пункту 3 Указу Президента України №125/92 від 04.03.1992 "Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна" Раді Міністрів Кримської АРСР, виконавчим комітетам обласних, Київської та Севастопольської міських Рад народних депутатів постановлено протягом 1992 - 1993 років здійснити передачу релігійним громадам у власність чи безоплатне користування культових будівель, що використовуються не за призначенням. Указом Президента України №279/2002 від 21.03.2002 "Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій" (279/2002) постановлено розробити до 1 вересня 2002 року перспективний план заходів, спрямованих на відновлення порушених прав церков і релігійних організацій, зокрема на повернення їм колишніх культових будівель, іншого церковного майна (в тому числі приміщень), що перебувають у державній власності і використовуються не за призначенням та рекомендовано органам місцевого самоврядування вжити заходів з відновлення порушених прав церков і релігійних організацій, зокрема, щодо повернення їм колишніх культових будівель, іншого церковного майна (в тому числі приміщень), що перебувають у комунальній власності і використовуються не за призначенням.

Положеннями статей 316, 317, 319 ЦК України встановлено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Здійснення права власності полягає у володінні, користуванні, розпорядженні своїм майном на власний розсуд. Отже, власнику належать права володіння, користування та розпорядження річчю та здійснення будь-яких дій прямо не заборонених нормами закону.

Статтею 321 ЦК України визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, окрім випадків і в порядку, встановлених законом.

Законом встановлено способи захисту права власності. Одним із таких способів захисту є визнання права власності у судовому порядку. Так, за приписами статті 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Разом з тим, зазначений спосіб матиме відповідні правові підстави лише у випадку, коли особа, що звертається, володіє необхідним статусом - статусом власника та зазначений статус ґрунтується на беззаперечних доводах по відношенню до інших осіб. Проте, у випадку, якщо щодо власності у іншої особи існують претензії, відповідно, виникає спір, що може бути вирішений у судовому порядку. У такому випадку саме на суд покладається обов`язок захисту права власності.

Таким чином, рішення суду про визнання права власності, прийняте за результатами розгляду вказаного спору, в силу статті 392 ЦК України, є правозахисним актом і спрямоване на захист наявного у позивача права власності. При цьому, момент виникнення права власності не залежить від набрання рішенням законної сили, оскільки підставою для прийняття рішення є наявність у позивача до моменту звернення до суду правових підстав, з якими законодавство пов`язує виникнення права власності. Отже, підставою для звернення до суду з позовом про визнання права власності, згідно статтею 392 ЦК України, є оспорення або невизнання існуючого права, а не намір набути вказане право за рішенням суду.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Право кожної особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу закріплено статтею 16 цього Кодексу. Суд шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист їх прав і охоронюваних законом інтересів, які порушені або оспорюються. Наявність права на пред`явлення позову не є безумовною підставою для здійснення судового захисту, а лише однією з необхідних умов реалізації права, встановленого вищевказаними нормами.

Вирішуючи спір по суті, господарський суд має встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, для захисту якого звернувся позивач, тобто, встановити чи є особа, за позовом якої порушено провадження у справі, належним позивачем. При цьому, відсутність права на позов в матеріальному розумінні тягне за собою прийняття рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин, оскільки лише наявність такого права обумовлює виникнення у інших осіб відповідного обов`язку перед особою, якій таке право належить, і яка може вимагати виконання такого обов`язку (вчинити певні дії) від зобов`язаних осіб. Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення прав і відповідно приймає рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачеві у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

При цьому, Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" (987-12) та вказані вище Укази Президента України не можуть вважатися підставою виникнення у Позивача права власності на спірне майно.

До введення в дію Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (987-12) все майно церковних і релігійних громад в Україні було визнано державною власністю згідно зі статтею 366 Адміністративного кодексу Української РСР 1927 року. Зазначене законодавство не було визначено нечинним з дня його прийняття, тобто, таким, що не породило правових наслідків. Тому держава в особі органів, передбачених в статті 17 Закону, є належним власником культових будівель і майна. Державні органи мають право володіти, користуватися і розпоряджатися цими будівлями і майном, а також вчиняти щодо цих майнових об`єктів будь-які дії, що не суперечать закону, а тому в господарських судів немає підстав для задоволення позовних вимог релігійних організацій до відповідних державних органів про визнання права власності на культові будівлі і майно або про зобов`язання цих органів передати зазначені будівлі і майно у власність або в користування, оскільки інше рішення порушує право державної власності, виходячи із змісту чинного законодавства.

Слід звернути увагу на те, що втрата Адміністративним кодексом Української РСР 1927 року чинності (відповідно до Указу Президії Верховної Ради Української РСР № 807-XI від 21.08.1985 "Про визнання деяких законодавчих актів Української РСР такими, що втратили чинність у зв`язку з введенням у дію Кодексу Української РСР про адміністративні правопорушення") на час виникнення спірних відносин сторін у справі не усуває юридичних наслідків виконання приписів цього Кодексу в період його чинності. Це стосується, зокрема, і наслідків виконання припису статті 366 названого законодавчого акта щодо визнання культових будівель і майна державою власністю.

14. Судами попередніх інстанцій не встановлено наявність в матеріалах справи відповідних та належних доказів, як то довідок державних архівних установ, Державного комітету України у справах релігій, архівних документів релігійних організацій, рішень місцевих органів влади, які б надали суду обґрунтовані підстави вважати, що спірне майно належить саме Позивачу.

14.1. Водночас, попередні судові інстанції під час розгляду справи встановили, що матеріали справи не містять рішення органу державної влади, тобто, власника майна про передачу у власність або у користування Позивачу спірної будівлі лютерансько-католицької каплиці, як це визначено Законом України "Про свободу совісті та релігійні організації" (987-12) .

15. З огляду на наведені норми права, а також враховуючи, що судами встановлено відсутність рішення органу державної влади (власника майна) про передачу у власність або у користування Позивачу спірної будівлі лютерансько-католицької каплиці і Позивачем належними та допустимими доказами протилежного не доведено, тому колегія суддів вважає, що Позивач не довів порушення його прав як власника спірного майна, за захистом якого ним подано даний позов.

16. Визначення правової умови спірних правовідносин обумовлює коло обставин, які підлягають доказуванню, але Позивачем не враховано, що обов`язок доказування обставин, на які він посилається, в силу вимог статті 74 ГПК України, лежить на цій стороні, а тому саме Позивач повинен довести належними і допустимими доказами, що спірне майно належить саме йому.

17. Суд погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що Позивачем не доведено документально в порядку статті 74 ГПК України виникнення у нього права власності на спірне майно, проте, дійшовши такого висновку, суди першої та апеляційної інстанцій, помилково вдалися до дослідження обставин належності майна до комунальної власності, оскільки ці обставини виходять за межі даного спору.

18. Зазначена обставина щодо недоведеності наявності у Позивача на час подання позову права власності на спірне майно була єдиною і достатньою підставою для відмови у позові, безвідносно до інших обставин справи.

19. Водночас, доводи касаційної скарги, наведені в пункті 7 постанови, Судом відхиляються з підстав, наведених у даній постанові.

20. Щодо посилання скаржника, зазначених в пунктах 8, 9, 10 постанови, колегія суддів зазначає, що, враховуючи коло обставин, які підлягали доказуванню у спірних правовідносинах, стаття 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", стаття 228 ЦК України та стаття 15 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" застосуванню не підлягали.

21. Крім того, колегія суддів зазначає, що у пункті 54 рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України", заява №4241/03 від 28.10.2010, вказано, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (див.рішення у справі "Ґарсія Руіз проти Іспанії", заява N 30544/96, п. 26, ECHR 1999-I).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

22. Враховуючи наведене, мотивувальну частину рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції слід змінити, виклавши їх в редакції даної постанови.

23. Водночас, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог, тому резолютивні частини рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції підлягають залишенню без змін.

24. Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.