809/4357/15 Про визнання протиправними та скасування постанови про повернення стягувачу виконавчого документа по виконавчих провадженнях - 22.10.2019 Прийняття

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України на постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 16.02.2016 (колегія суддів у складі: Матуляка Я.П., Григорука О.Б., Гундяка В.Д.) та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 17.05.2016 (колегія суддів у складі: Святецького В.В., Гудима Л.Я., Ільчишин Н.В.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про визнання протиправними та скасування постанов,

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

У листопаді 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з адміністративним позовом до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, в якому з урахуванням заяви про зміну позовних вимог, просила визнати протиправними та скасувати постанови від 20.11.2015 про повернення стягувачу виконавчого документа по виконавчих провадженнях № 40553439 та № 40553332.

Позов мотивовано тим, що 14.09.2011 Івано-Франківським окружним адміністративним судом винесена постанова по справі № 2а-263/08/0970 за позовом ОСОБА_1, яка набрала законної сили 13.11.2012. 05.11.2013 державним виконавцем за виконавчими листами № 2а-263/08/0970 винесені постанови про відкриття виконавчого провадження № 40553439 про стягнення з Івано-Франківської ОДА середнього заробітку за час вимушеного прогулу в сумі 134 871,44 грн та про відкриття виконавчого провадження № 40553332 про стягнення з Івано-Франківської ОДА моральної шкоди в сумі 10 000,00 грн. В межах даних виконавчих проваджень 20.11.2015 державним виконавцем Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України постановлені постанови про повернення виконавчих документів стягувачу.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Івано-Франківський окружний адміністративний суд постановою від 16.02.2016 позов задовольнив.

Львівський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 17.05.2016 рішення суду першої інстанції залишив без змін.

Судові рішення мотивовано тим, що при винесенні постанов від 20.06.2014 про повернення виконавчих документів, які були предметом дослідження у справі № 809/2114/14, так і при винесенні постанов від 20.11.2015 про повернення виконавчих документів, які є предметом оскарження у даній справі, державний виконавець діяв всупереч вимогам чинного законодавства.

Крім того, суди зазначають, що з моменту відновлення виконавчих проваджень ВП № 40553439 та ВП № 40553332 (24.07.2015) та до моменту повторного повернення виконавчих документів (20.11.2015) державним виконавцем не проведено жодних виконавчих дій. З матеріалів виконавчих проваджень не вбачається також виникнення жодних нових обставин, які б могли слугувати підставою для прийняття таких рішень. Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що виносячи оскаржувані постанови про повернення виконавчих документів позивачу на підставі пункту 9 частини першої статті 47 Закону України "Про виконавче провадження" відповідач допустив повторне порушення прав стягувача, що встановлено судовим рішенням, яке набрало законної сили.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, відповідач подав касаційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

В обґрунтування вимог касаційної скарги вказує на те, що суди попередніх інстанцій не надали належної уваги тим обставинам, що виконавчий документ виданий 11.12.2012, тобто до 01.01.2013. Тому відповідно до пункту 9 частини першої статті 47, статті 50 Закону України "Про виконавче провадження" виконавчий документ підлягає поверненню стягувачу для пред`явлення його стягувачем до органів державної виконавчої служби за місцезнаходженням боржника, згідно з Порядком погашення заборгованості за рішеннями суду, виконання яких гарантується державою.

Отже, на думку відповідача, 20.11.2015 при винесенні постанов про повернення виконавчих проваджень стягувачеві державний виконавець діяв у межах та у відповідності до вимог Закону України "Про виконавче провадження" (1404-19) .

Позиція інших учасників справи

Від позивача відзив на касаційну скаргу не надходив, що відповідно до статті 338 Кодексу адміністративного судочинства України не перешкоджає касаційному перегляду справи.

Рух касаційної скарги

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 12.10.2016 відкрив касаційне провадження за скаргою Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України на постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 16.02.2016 та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 17.05.2016.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 12.10.2016 відмовлено в задоволенні клопотання Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про зупинення виконання ухвали Львівського апеляційного адміністративного суду від 17.05.2016.

31.01.2018 вказана касаційна скарга надійшла до Верховного Суду як суду касаційної інстанції в адміністративних справах.

Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду ухвалою від 18.10.2019 зазначену адміністративну справу призначив до розгляду.

Встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи

Постановою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 14.09.2011 по справі № 2а-263/08/0970, яка набрала законної сили 13.11.2012, частково задоволено позов ОСОБА_1 : визнано протиправним та скасовано наказ начальника капітального будівництва Івано-Франківської обласної державної адміністрації від 13.02.2002 № м4-к про звільнення ОСОБА_1 з посади спеціаліста відділу обліку та звітності згідно з пунктом 1 статті 30 Закону України "Про державну службу"; стягнуто з Івано-Франківської обласної державної адміністрації на користь ОСОБА_1 заробітну плату за час вимушеного прогулу з 14.02.2002 по 02.01.2011 за 1676 робочих днів в розмірі 134 817,44 грн з проведенням відрахувань загальнообов`язкових зборів та платежів та 10 000,00 грн моральної шкоди.

28.10.2013 позивачка звернулась із заявою про примусове виконання зазначених виконавчих листів до відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України.

05.11.2013 державним виконавцем за виконавчими листами № 2а-263/08/0970 винесені постанови про відкриття виконавчого провадження № 40553439 про стягнення з Івано-Франківської ОДА середнього заробітку за час вимушеного прогулу в сумі 134 871,44 грн та про відкриття виконавчого провадження № 40553332 про стягнення з Івано-Франківської ОДА моральної шкоди в сумі 10 000,00 грн.

20.06.2014 державним виконавцем винесено постанови про повернення виконавчого документа стягувачеві.

16.09.2014 постановою Івано-Франківського окружного адміністративного суду по справі № 809/2114/14, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 16.04.2015, визнано протиправною бездіяльність Державної виконавчої служби України по виконанню виконавчих листів Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 11.12.2012 № 2а-263/08/0970 у виконавчих провадженнях № 40553439 та № 40553332, визнані протиправними та скасовані постанови державного виконавця Державної виконавчої служби України по виконавчих провадженнях № 40553439 та № 40553332 про повернення виконавчих документів стягувачеві.

24.07.2015 державним виконавцем Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України прийняті постанови про відновлення виконавчих проваджень № 40553439 та № 40553332.

20.11.2015 державним виконавцем Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України ухвалені постанови про повернення виконавчих документів стягувачеві по виконавчих провадженнях № 40553439 та № 40553332 згідно з Порядком погашення заборгованості за рішеннями суду, виконання яких гарантується державною.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Релевантні джерела права й акти їх застосування

Статтею 327 Кодексу адміністративного судочинства України, у редакції Закону України від 03.10.2017 № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , що набув чинності 15.12.2017 (далі - КАС України (2747-15) ), обумовлено, що судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд.

За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до підпункту четвертого пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України (2747-15) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Приписами частини першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України (254к/96-ВР) та законами України.

Частиною першою статті 2 КАС України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Відповідно до частини першої статті 72 КАС України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку визначені Законом України від 21.04.1999 № 606-XIV "Про виконавче провадження" (606-14) (чинного станом на момент прийняття відповідачем спірних постанов, в редакції від 06.06.2015).

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України "Про виконавче провадження" примусове виконання рішень покладається на державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України.

Частиною другою статті 3 Закону України "Про виконавче провадження" рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.

Відповідно до пункту 9 частини першої статті 47 Закону України "Про виконавче провадження" виконавчий документ, на підставі якого відкрито виконавче провадження, за яким виконання не здійснювалося або здійснено частково, повертається стягувачу у разі, зокрема, якщо наявна встановлена законом заборона щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо у нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення.

Гарантії держави щодо виконання судових рішень та виконавчих документів, визначених Законом України "Про виконавче провадження" (1404-19) , та особливості їх виконання встановлює Закон України від 05.06.2012 № 4901-VI "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" (4901-17) (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Згідно з частиною першою статті 2 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов`язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є: державний орган; державні підприємство, установа, організація (далі - державне підприємство); юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства (далі - юридична особа). Примусова реалізація майна юридичних осіб - відчуження об`єктів нерухомого майна та інших основних засобів виробництва, з використанням яких юридичні особи провадять виробничу діяльність, а також акцій (часток, паїв), що належать державі та передані до їх статутного фонду.

Відповідно до частин першої та другої статті 3 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. Стягувач за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу звертається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у строки, встановлені Законом України "Про виконавче провадження" (1404-19) , із заявою про виконання рішення суду.

Пунктом 3 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" (4901-17) передбачено, що виконавчі документи за рішеннями суду про стягнення коштів або рішення суду, що набрали законної сили, боржниками за якими є визначені частиною першою статті 2 цього Закону суб`єкти, які видані або ухвалені до набрання чинності цим Законом, подаються до органу державної виконавчої служби протягом шести місяців з дня набрання чинності цим пунктом. Якщо рішення суду про стягнення коштів або виконавчі документи за цими рішеннями, боржниками за якими є визначені частиною першою статті 2 цього Закону суб`єкти, не було подано в строк, встановлений цим пунктом, це не є підставою для відмови у виконанні даного судового рішення.

Пунктом 1 Порядку погашення заборгованості за рішеннями суду, виконання яких гарантується державою, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.09.2014 № 440 (440-2014-п) (далі - Порядок № 440), визначено, що цей Порядок визначає механізм обліку виконавчих документів та судових рішень, передбачених пунктом 3 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" (4901-17) , інвентаризації та погашення заборгованості за ними.

Відповідно до пункту 3 Порядку № 440, рішення подаються до органів державної виконавчої служби за місцезнаходженням боржника для проведення їх обліку, інвентаризації заборгованості та подальшої передачі до органів, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів, для погашення заборгованості.

Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи

Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить із такого.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають застосуванню правила статті 341 КАС України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. При цьому, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Згідно частини третьої статті 211 КАС України (в редакції, чинній до 15.12.2017) підставами касаційного оскарження є порушення судом норм матеріального чи процесуального права, що кореспондує нормі частини 4 статті 328 КАС України (в редакції, чинній після 15.12.2017).

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних рішень на момент їх ухвалення визначалися статтею 159 КАС України (в редакції чинній до 15.12.2017), відповідно до якої судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справ, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Як встановлено судами попередніх інстанцій та відповідно до матеріалів справи, постанови державного виконавця від 20.11.2015 про повернення виконавчих документів стягувачеві мотивовані тим, що виконавчі документи видані 11.12.2012, тобто до 01.01.2013, а тому у відповідності до пункту 9 частини першої статті 47 Закону України "Про виконавче провадження" виконавчі документи підлягають поверненню стягувачеві для пред`явлення до органів державної виконавчої служби за місцем знаходження боржника згідно з Порядком № 440.

Пунктом 3 Порядку № 440 передбачено, що рішення подаються до органів державної виконавчої служби за місцезнаходженням боржника для проведення їх обліку, інвентаризації заборгованості та подальшої передачі до органів, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів, для погашення заборгованості. Постановою Кабінету Міністрів України від 03.09.2014 № 440 (440-2014-п) визначено, що Порядок № 440 затверджений з метою реалізації пункту 3 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" (4901-17) .

Згідно з пунктом 3 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" (4901-17) виконавчі документи за рішеннями суду про стягнення коштів або рішення суду, що набрали законної сили, боржниками за якими є визначені частиною першою статті 2 цього Закону суб`єкти, які видані або ухвалені до набрання чинності цим Законом, подаються до органу державної виконавчої служби протягом шести місяців з дня набрання чинності цим пунктом. Якщо рішення суду про стягнення коштів або виконавчі документи за цими рішеннями, боржниками за якими є визначені частиною першою статті 2 цього Закону суб`єкти, не було подано в строк, встановлений цим пунктом, це не є підставою для відмови у виконанні даного судового рішення.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що факт дотримання позивачем шестимісячного строку подання виконавчих листів до примусового виконання в Державну виконавчу службу України, правомірності відкриття відповідачем виконавчих проваджень № 40553439 та № 40553332 по виконавчих листах № 2а-263/08/0970 від 11.12.2012 підтверджений судовими рішеннями, що набрали законної сили (постановою Івано-Франківського окружного адміністративного суду України від 27.12.2013 у справі № 809/3631/13-а, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 20.05.2014).

Згідно частини першої статті 72, частини другої статті 255 КАС України (у редакції, чинній до 15.12.2017), обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини; обставини, які були встановлені постановою, що набрала законної сили, в одній адміністративній справі не можуть оспорюватися в іншій судовій справі за участю тих самих сторін.

Тому, Верховний суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що спірні правовідносини виникли до 01.01.2013, а тому державний виконавець мав застосувати саме приписи пункту 3 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" (4901-17) . Іншої норми закону, якою була б встановлена заборона щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, як правової підстави для повернення виконавчих документів боржнику - позивачеві у справі згідно пункту 9 частини першої статті 47 Закону України "Про виконавче провадження", державним виконавцем в оскаржених постановах від 20.11.2015 не вказано.

Зазначена правова позиція узгоджується із правовою позицією висловленою Верховним Судом у постанові від 26.09.2018 у справі № 802/637/17-а.

Доводи касаційної скарги зазначених обставин та висновків судів не спростовують, та зводяться до переоцінки доказів, не спростовують висновки судів першої та апеляційної інстанцій і свідчать про незгоду заявника із правовою оцінкою судів щодо обставин справи, які суди встановили у процесі її розгляду. Водночас, за приписами частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції не має права, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення першої та (або) апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно з частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

На підставі викладеного, Верховний Суд констатує, що оскаржувані судові рішення ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка із правильним застосуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суди під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, відповідно підстави для скасування чи зміни оскаржених судових рішень відсутні.