910/14800/17 Про визнання недійсним договору купівлі-продажу цінних паперів - 12.06.2018 Прийняття

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що укладений між сторонами спору договір купівлі-продажу цінних паперів №ДД-759/2014 від 09.09.2014 року, підлягає визнанню судом недійсним, оскільки відповідач ввів позивача в оману щодо обставин, які мають істотне значення, а також з порушенням господарської компетенції, що враховуючи частину 1 ст. 207 Господарського кодексу України, ч. 1 ст. 230, ст. 215 Цивільного кодексу України є підставою для визнання його недійсним.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 21.11.2017 року, повний текст якого складений 23.11.2017 року, у справі №910/14800/17 у задоволенні позову відмовлено повністю.

Рішення суду обґрунтоване тим, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, оскільки, оспорюваний правочин не містить будь-яких застережень з приводу необхідності інформування відповідачем позивача про фінансово-господарський стан банку у випадку укладення будь-якого роду зобов'язань між цими ж сторонами, приймаючи до уваги те, що відповідачем не вчинено жодних дій для введення позивача в оману при укладенні оспорюваного правочину, враховуючи виконання відповідачем умов оспорюваного правочину (в тому числі щодо оплати вартості облігацій), а також те, що стандарти на які посилається позивач жодним чином не стосуються спірних правовідносин та регулюють зовсім іншу сферу діяльності. Судом не встановлено, а позивачем не доведено наявності у відповідача станом на 09.09.2014 року (момент вчинення оспорюваного правочину) будь-яких обмежень, які б забороняли відповідачу укладати оспорюваний договір.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, Державна іпотечна установа звернулась до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просила скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 21.11.2017 року у справі №910/14800/17 та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги Державної іпотечної установи, визнати Договір купівлі-продажу цінних паперів №ДД-759/2014 від 09.09.2014 року недійсним.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 19.03.2018 року апеляційну скаргу Державної іпотечної установи залишено без задоволення. Рішення Господарського суду міста Києва від 21.11.2017 року у справі №910/14800/17 залишено без змін. Поновлено дію рішення Господарського суду міста Києва від 21.11.2017 року у справі № 910/14800/17.

В даній постанові апеляційний господарський суд зазначає, що позивачем не доведено факту невідповідності договору купівлі-продажу цінних паперів від №ДД-759/2014 від 09.09.2014 року нормам ЦК України (435-15) , іншим актам цивільного законодавства. Позивачем не обґрунтовано належними і допустимими доказами, як наявності умислу в діях відповідача, так і самого факту обману відповідачем позивача на момент укладення спірного договору. Матеріалами справи підтверджено вчинення сторонами оспорюваного правочину дій спрямованих на його виконання, що полягали у здійсненні оплати та зарахування цінних паперів на рахунок. Про волю сторін до настання певних правових наслідків укладання оспорюваного правочину також свідчать численні заяви позивача про зарахування зустрічних однорідних вимог, в яких останнім вказувалось про наявність у позивача обов'язку з виплати відповідачу відсоткового доходу за цінні папери. Висновком суду першої інстанції про те, що позовні вимоги про визнання недійсним укладеного між сторонами спору оспорюваного правочину на підставі ч. 1 ст. 207 ГК України, ч. 1 ст. 230, ст. 215 ЦК України задоволенню не підлягають є обґрунтованими.

10 квітня 2018 року Державною іпотечною установою подано касаційну скаргу на рішення Господарського суду міста Києва від 21 листопада 2017 року та на постанову Київського апеляційного господарського суду від 19 березня 2018 року у справі № 910/14800/17, в якій остання просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 21 листопада 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 19 березня 2018 року у справі №910/14800/17 та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги Державної іпотечної установи.

В касаційній скарзі скаржник зазначає про те, умисними діями АТ "Дельта Банк" порушено право позивача на здійснення статутної діяльності, право на достовірну інформацію та право на ділову репутацію. Зазначені порушення прав позивача стали результатом зловживання своїми правами Банком всупереч ст. 13 ЦК України шляхом умисного повідомлення відомостей, що не відповідають дійсності, замовчування суттєвих обставин щодо укладання спірного договору. Матеріалами справи підтверджується факт введення в оману Aкціонерним товариством "Дельта Банк" Державну іпотечну установу шляхом повідомлення відомостей, які не відповідали дійсності на момент укладення спірною правочину. AT "Дельта Банк" було умисно вчинено вказане діяння саме з метою схилити Позивача до укладання спірного правочину для отримання фінансової вигоди у вигляді отримання відсоткового доходу відповідно до Проспекту емісії. Спірний правочин містить ознаки дефекту волі позивача, не відповідає вимогам ст.ст. 203, 215 ЦК України, а тому підлягає визнанню судом недійсним. Вказане свідчить про той факт, що рішення суду першої інстанції від 21.11.2017 року у справі №910/14800/17 постанова Київського апеляційного господарського суду від 19.03.2018 року прийняті з порушенням матеріального права, які регламентують визнання правочинів як такі, що є недійсними та підлягають скасуванню.

Ухвалою Верховного Суду від 25.04.2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Державної іпотечної установи на рішення Господарського суду міста Києва від 21 листопада 2017 року та на постанову Київського апеляційного господарського суду від 19 березня 2018 року у справі № 910/14800/17. Витребувано з Господарського суду міста Києва матеріали справи №910/14800/17 за позовом Державної іпотечної установи до Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: 1.Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, 2.Національний банк України про визнання договору недійним. Призначено розгляд касаційної скарги Державної іпотечної установи на 12 червня 2018 року.

У відзиві на касаційну скаргу третя особа 1 просить рішення Господарського суду міста Києва від 21.11.2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 19.03.2018 року у справі №910/14800/17 залишити без змін, а касаційну скаргу Державної іпотечної установи без задоволення.

У відзиві на касаційну скаргу відповідач просить рішення Господарського суду міста Києва від 21.11.2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 19.03.2018 року у справі №910/14800/17 залишити без змін, а касаційну скаргу Державної іпотечної установи без задоволення.

Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Як було встановлено господарськими судами, 09.09.2014 року позивач як емітент та відповідач як покупець уклали договір купівлі-продажу цінних паперів №ДД-759/2014 в п. 1.1 якого погодили, що в порядку та на умовах, визначених цим Договором, позивач зобов'язується передати у власність відповідача, а відповідач зобов'язується прийняти та оплатити наступні цінні папери (далі - ЦП):

- емітент ЦП: позивач;

- код ЄДРПОУ емітента ЦП: 33304730;

- код ЦП (ISIN): UA4000178453;

- дата погашення ЦП: 15.12.2020;

- вид ЦП: Облігації підприємств, іменні відсоткові з додатковим забезпеченням;

- форма існування ЦП: Бездокументарна;

- серія ЦП: С3;

- номінальна вартість одного ЦП: 100 000,00 (сто тисяч) гривень;

- кількість ЦП: 2700 (дві тисячі сімсот) штук;

- ціна одного ЦП: 101847,95 (сто одна тисяча вісімсот сорок сім гривень 95 копійок) грн.;

- загальна вартість ЦП (сума Договору): 274989465,00 гривень (двісті сімдесят чотири мільйони дев'ятсот вісімдесят дев'ять тисяч чотириста шістдесят п'ять гривень 00 копійок).

У пункті 2.1 Договору встановлено, що загальна вартість цінних паперів за Договором (сума Договору) становить 274989465 грн., без ПДВ.

Згідно з п. 2.4 Договору відповідач зобов'язується оплатити загальну вартість цінних паперів, що передаються за Договором у власність відповідачу, у сумі, зазначеній у п. 1.1 Договору, в безготівковій формі не пізніше 09.09.2014 року шляхом перерахування грошових коштів на рахунок позивача №26502000000995 в АТ "Дельта Банк", код установи банку 380236, код за ЄДРПОУ 33304730 до кінця операційного дня.

Пунктом 2.2 Договору визначено, що позивач, за умови виконання відповідачем п.2.4, зобов'язаний забезпечити надання розпорядження про списання цінних паперів, що зазначені у п. 1.1 Договору, з емітентського рахунку у цінних паперах № 100024-UA70000001 у Національному депозитарії України на рахунок у цінних паперах відповідача № 301465-UA30001231 у депозитарній установі АТ "Дельта Банк", код МДО 301465, не пізніше 27.03.2014 року з дотриманням вимог чинного законодавства України.

Згідно з п. 2.3 Договору відповідач зобов'язаний надати розпорядження про зарахування цінних паперів, що зазначені у п. 1.1 Договору, на користь відповідача на рахунок у цінних паперах покупця №301465-UA30001231 у депозитарній установі №301465-UA30001231, код МДО 301465 не пізніше 09.09.2014 року.

Право власності на продані за Договором цінні папери переходить до відповідача з моменту зарахування цінних паперів на рахунок у цінних паперах відповідача №301465- UA30001231 у депозитарній установі АТ "Дельта Банк", код МДО 301465 (п.2.5 Договору).

Згідно з п. 7.1 Договору Договір набирає чинності з моменту його підписання уповноваженими представниками сторін та скріплення їх підписів відбитками печаток сторін і діє до повного виконання сторонами своїх зобов'язань за цим Договором.

На виконання умов Договору, 09.09.2014 року відповідач надав розпорядження депозитарній установі відповідача на виконання облікової операції вих.№737/2014 щодо зарахування цінних паперів та сплатив позивачу грошові кошти у розмірі 274989465 грн., що підтверджується належним чином засвідченими копіями меморіального ордеру №74238767 від 09.09.2014 року та виписки по особовим рахункам позивача з 01.03.2014 року по 02.03.2015 року.

В свою чергу, позивач надав розпорядження про списання цінних паперів з емітентського рахунку у цінних паперах №100024-UA70000001 у Національному депозитарії України на рахунок у цінних паперах відповідача №301465-UA30001231 у депозитарній установі АТ "Дельта Банк", код МДО301465.

Як вбачається з матеріалів справи, вказані обставини сторонами не заперечувалися.

Статтею 193 ГК України встановлено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК України (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Згідно п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Статтею 526 ЦК України встановлено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Укладений між сторонами спору договір за своєю правовою природою є договором купівлі-продажу.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (ст. 655 ЦК України).

Позивач вказував на те, що ПАТ "Дельта Банк", на виконання п. 5.3.1. Генерального договору про фінансування та обслуговування іпотечних кредитів №103 від 10.01.2011 року з метою введення позивача в оману, надавав останньому недостовірну інформацію та звітність щодо відповідності фінансових показників ПАТ "Дельта Банк" вимогам Стандарту Державної іпотечної установи.

Укладений між сторонами 10.01.2011 року генеральний договір про рефінансування та обслуговування іпотечних кредитів № 103 (далі Генеральний договір) в п.п. 5.3.1, 5.3.3 якого встановлено, що відповідач зобов'язаний надавати позивачу звітність та інформацію щодо виконання позивачем вимог Стандартів Державної іпотечної установи щодо дотримання ним нормативів своєї діяльності, фінансового стану, наявності заходів впливу контролюючих державних органів та іншу інформацію та звітність на вимогу позивача у відповідності до Стандартів Державної іпотечної установи та для забезпечення виконання сторонами умов договору, регулює іншу сферу діяльності та жодним чином не стосується правовідносин сторін щодо Договору, оскільки згідно з п.п. 1.1 Генерального договору його предметом визначено здійснення співпраці на ринку іпотечного кредитування відповідно до умов і вимог Стандартів Державної іпотечної установи, з метою розвитку і вдосконалення системи довгострокового іпотечного (кредитування, зокрема: впровадження надійних процедур надання та обслуговування іпотечних кредитів; залучення довгострокових фінансових ресурсів в житлову сферу через механізм вторинного ринку іпотечного кредитування, в той час як предметом Договору є передача емітентом (позивачем) у власність покупця (відповідача) цінних паперів та прийняття і оплата цих цінних паперів покупцем.

Статтею 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) встановлено вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Так, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

В силу припису статті 204 ЦК України правомірність правочину презюмується. Отже, обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.

Положеннями статті 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину сторонами вимог, які встановлені частинами 1, 2, 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу

Статтею 230 ЦК України передбачено, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.

Згідно з частиною 1 статті 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до частини 1 статті 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Положеннями статей 203, 215, 229, 230 Цивільного кодексу України передбачена недійсність правочинів з вадами волі, коли волевиявлення учасника правочину не відповідає його внутрішній волі, у тому числі якщо внутрішня воля сторони сформувалась невірно під впливом обману. Суд враховує, що обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Як вбачається з матеріалів справи, станом на день укладення Договору (09.09.2014 року) сторони не знали і не могли знати про те, що 02.03.2015 року Правлінням НБУ буде прийнята Постанова №150 "Про віднесення ПАТ "Дельта Банк" до категорії неплатоспроможних", а виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб 02.03.2015 року буде прийнято рішення №51 щодо запровадження тимчасової адміністрації та призначення уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію в ПАТ "Дельта Банк" з 03.03.2015 року.

Станом на день укладення Договору (09.09.2014 року) не було жодних підстав, які б вказували на проблеми з ліквідністю чи платоспроможністю відповідача, зокрема, Національним банком України не було вжито заходів, передбачених ст. 66, ч. 1 ст. 67, ч. 1 ст. 75 Закону України "Про банки і банківську діяльність", "Положенням про застосування Національним банком України заходів впливу", затвердженим постановою Правління НБУ від 17 серпня 2012 року за № 346 (z1590-12) .

Сторони, будучи вільними в укладенні договору, погодили пункт 2.4 оспорюваного Договору, відповідно до якого здійснення відповідачем оплати за облігаціями відбувалося шляхом перерахування грошових коштів на рахунок позивача, відкритий саме у відповідача;

Відповідач перерахував позивачу визначені Договором грошові кошти у повному обсязі у встановлений Договором строк, тобто належним чином виконав умови Договору;

На даний час кошти, які були переховані відповідачем позивачу за Договором, включені до Реєстру вимог кредиторів відповідача та будуть погашатися в порядку, визначеному статтею 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб";

Саме позивач в 2013 році включив відповідача до Проспекту емісій облігацій як особу, в якій емітент (позивач) має намір розмістити облігації.

Для визнання недійсним правочину як укладеного під впливом обману необхідно, щоб сторона була введена в оману саме щодо обставин, які мають істотне значення. До таких обставин віднесено відомості щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Тобто особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману та наявність умислу в діях її контрагента, а й та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману.

Разом з тим суди попередніх інстанцій під час розгляду даної справи встановили, що обставини, стосовно яких, за доводами позивача, його введено в оману, не мають істотного значення для укладення оспорюваного договору.

При цьому колегія суддів погоджується з наведеним висновком судів попередніх інстанцій з огляду на те, що подання інформації стосовно фінансових показників відповідача не передбачено умовами договору, і в самому договорі відсутні посилання на Генеральний договір. Водночас, оскільки Генеральний договір регулює іншу сферу діяльності та не стосується спірних правовідносин, суди обґрунтовано відхилили аргументи Державної іпотечної установи про надання ПАТ "Дельта Банк" недостовірної інформації на підставі Генерального договору саме з метою введення Державної іпотечної установи в оману щодо обставин, істотних для укладення оспорюваного договору.

Посилання Державної іпотечної установи на положення Стандартів Державної іпотечної установи колегією суддів відхиляються як такі, що не відносяться до спірних у справі правовідносин, адже ПАТ "Дельта Банк" у зазначених правовідносинах виступало покупцем цінних паперів, а не в якості банку, який мав бути рефінансований Державної іпотечною установою. При цьому Державна іпотечна установа не довела, що при укладанні оспорюваного договору визначним при виборі контрагента з боку Державної іпотечної установи як емітента був саме фінансовий стан (ліквідність) покупця та нею витребовувались відповідні дані від ПАТ "Дельта Банк".

Оскільки Державна іпотечна установа під час розгляду справи належними доказами не довела те, що інформація стосовно стану ліквідності та загального фінансового стану банку дійсно має істотне значення для укладення оспорюваного договору, а також наявність у діях ПАТ "Дельта Банк" умислу щодо введення позивача в оману з метою укладення договору, колегія суддів погоджується з висновком господарських судів про відсутність правових підстав для визнання недійсним оспорюваного договору на підставі положень статті 229 ЦК України.

Також колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій обґрунтовано відхилили доводи Державної іпотечної установи про відсутність у ПАТ "Дельта Банк" господарської компетенції на укладення договору. Адже згідно з встановленими судами обставинами цінні папери, які були предметом купівлі-продажу за договором, є облігаціями позивача з додатковим забезпеченням, на операції з придбання яких не поширюються обмеження банку в період користування кредитом для збереження ліквідності.

Звертаючись з касаційною скаргою, Державна іпотечна установа не спростувала наведені висновки судів та не навела конкретні норми законодавства, чинні на момент укладення договору, які б обмежували господарську компетенцію ПАТ "Дельта Банк" саме щодо укладення договору та придбання цінних паперів.

Відповідно до положень статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

З огляду на наведені процесуальні норми, колегією суддів відхиляються доводи Державної іпотечної установи про те, що діями ПАТ "Дельта Банк" порушено її право на здійснення статутної діяльності, право на інформацію та право на ділову репутацію, оскільки під час розгляду справи судами попередніх інстанції позивач не довів належними доказами, що наведені ним обставини склались саме внаслідок укладення договору, а не інших обставин. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними зазначені обставини.

З урахуванням меж перегляду справи в касаційній інстанції, колегія суддів вважає, що постанова суду апеляційної інстанції та рішення першої інстанції прийняті з додержанням вимог матеріального та процесуального права, підстав для їх зміни чи скасування немає.

Колегія суддів зазначає, що враховуючи положення ч. 1 ст. 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 року №475/97-ВР (475/97-ВР) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7, 11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 року №3477-IV (3477-15) (3477-15) "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.

У рішенні Суду у справі Трофимчук проти України no. 4241/03 від 28.10.2010 року Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод сторін.

У відповідності з ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Матеріали справи свідчать про те, що суд першої інстанції та апеляційний господарський суд всебічно, повно і об'єктивно дослідили матеріали справи в їх сукупності, дали вірну юридичну оцінку обставинам справи та правильно, з дотриманням норм процесуального права та правильним застосуванням норм матеріального права вирішили спір у справі.