911/1867/17 Про скасування розпорядження районної державної адміністрації Про передачу в оренду земельної ділянки та визнання недійсним договору оренди землі - 07.06.2018 Прийняття

за позовом Новопетрівської сільської ради Вишгородського району Київської області до 1) Вишгородської районної державної адміністрації, 2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Моноліт НН", третя особа Головне управління Держгеокадастру у Київській області про скасування розпорядження та визнання недійсним договору,

за участю представників:

від позивача - Кучерявий І.А., представник,

від відповідача-1 - Бондаренко Р.Г., представник,

від відповідача-2 - Шмаров Є.Ю., адвокат,

від третьої особи - не з'явилися,

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

Новопетрівська сільська рада звернулася до Господарського суду Київської області з позовом до Вишгородської районної державної адміністрації (далі Вишгородська РДА) та Товариства з обмеженою відповідальністю "Моноліт НН" (далі - ТОВ "Моноліт НН") про визнання недійсним та скасування розпорядження голови Вишгородської РДА № 335 від 28.08.2002 "Про передачу в оренду земельної ділянки Товариству з обмеженою відповідальністю "Моноліт НН" та визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, укладеного між Вишгородською РДА та ТОВ "Моноліт НН", посвідченого приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу Голуб Л.А. 28.08.2002, зареєстрованого в реєстрі за № 4017, і зобов'язання відповідача -2 привести земельну ділянку у попередній стан, шляхом знесення розміщеного на ній об'єкта незавершеного будівництва.

Позов мотивовано тим, що в зв'язку з набуттям права власника 15.10.2015 та права орендодавця по договору Новопетрівська сільська рада листами від 01.03.2017 № 234 та від 20.03.2017 № 320 звернулася до Державної служби України з питань геодезії та кадастру щодо можливих порушень вимог земельного законодавства при відведені (надані) та використанні земельних ділянок в тому числі щодо спірної земельної ділянки. Листом Департамента контролю за використанням та охороною земель № 18-28-0.19-499/63-17 від 11.05.2017 Новопетрівську сільську раду повідомлено, що на виконання доручення Департаменту контролю за використанням та охороною земель Державної служби України з питань геодезії та кадастру від 17.03.2017 Головним управлінням Держгеокадастру у Київській області листом № 21-10-0.441-6473/2-17 від 24.03.2017 надано відповідну інформацію, де зазначено, що розпорядження голови Вишгородської районної державної адміністрації № 335 від 28.08.2002 видано з порушенням статей 20, 123, 124 Земельного кодексу України (далі - ЗК України (2768-14) ), а договір укладено в порушення статей 14, 15 Закону України "Про оренду землі".

Рішенням Господарського суду Київської області від 21.08.2017 (суддя Мальована Л.Я.) в задоволенні позовних вимог відмовлено у зв'язку зі спливом строку позовної давності. Рішення прийнято на підставі статей 256, 261, 267 Цивільного кодексу України.

Постановою колегії суддів Київського апеляційного господарського суду від 21.02.2018 у складі: Тарасенко .В., Іоннікової І.А., Тищенко О.В. рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова мотивована наявністю підстав для відмови у задоволенні позову по суті, а не з підстав пропуску строку позовної давності. При цьому суд апеляційної інстанції погодився з судом першої інстанції про пропуск позивачем строку позовної давності.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Новопетрівська сільська рада у касаційній скарзі просить рішення та постанову попередніх судових інстанцій скасувати, прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Скарга мотивована неправильним застосуванням та порушенням судами норм чинного законодавства, зокрема, статей 20, 21, 122, 123, 124 ЗК України, статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 43 Закону України "Про місцеві державні адміністрації", статей 14, 15 Закону України "Про оренду землі". Скаржник наголошує на порушенні розпорядженням Вишгородської РДА від 28.02.2002 № 355 його прав та охоронюваних законом інтересів.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ТОВ "Моноліт НН" у відзиві просить рішення та постанову попередніх судових інстанцій залишити без змін, посилаючись на їх законність і обґрунтованість. При цьому, зазначає, що в касаційній скарзі не вказано, з яких саме підстав та норм ГПК України (1798-12) позивач просить задовольнити касаційну скаргу.

Доводи, за якими суд касаційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду першої та апеляційної інстанцій

Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Переглянувши у касаційному порядку на підставі встановлених фактичних обставин справи судові рішення, враховуючи визначені ГПК України (1798-12) межі такого перегляду, суд касаційної інстанції виходить із наступного.

Стаття 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

При цьому частинами 1, 2 статті 1 ГПК України (у відповідній редакції) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Отже, наведені приписи чинного законодавства визначають об'єктом захисту, в тому числі судового, порушене, невизнане або оспорюване право.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду.

Позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і, в залежності від встановленого, вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду.

При цьому з огляду на вимоги частини першої статті 4 ГПК України (в редакції, чинній до 15.12.2017), статті 11 ГПК України (в редакції, яка набрала чинності з 15.12.2017) господарський суд при прийнятті судового рішення повинен керуватися (та відповідно зазначити у ньому) не лише тими законодавчими та/або нормативно-правовими актами, що на них посилалися сторони та інші учасники процесу, а й тими, на які вони не посилалися, але якими регулюються спірні правовідносини у конкретній справі (якщо це не змінює матеріально-правових підстав позову).

Одночасно процесуальним законодавством визначаються вимоги, якими повинен керуватися суд, вирішуючи спір по суті та приймаючи у зв'язку з цим відповідне судове рішення.

Так, зі змісту статті 84 ГПК України (в редакції станом на дату прийняття рішення судом першої інстанції), а також пункту 2 частини 1 статті 282 ГПК України (в редакції, чинній на момент прийняття постанови апеляційної інстанції) вбачається, що вирішуючи спір по суті, господарські суди повинні зазначити, зокрема, докази, на підставі яких прийнято рішення; доводи, за якими господарський суд відхилив докази сторін, законодавство, яким господарський суд керувався, приймаючи судове рішення, мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи щодо суті спору, чи були і ким порушені, невизнані або оспорені права чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду та висновки за результатами розгляду позовної заяви, апеляційної скарги з посиланням на норми права, якими керувався суд, приймаючи відповідне судове рішення.

Таким чином, із зазначеного вбачається, що судове рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

При цьому рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Крім того, викладене вище узгоджується зі змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17.07.1997, та з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яку відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" українські суди повинні застосовувати при розгляді справ.

Так, відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17.07.1997, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У справах Руїс Торіха проти Іспанії, Суомінен проти Фінляндії, Гірвісаарі проти Фінляндії Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), № 37801/97 від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), № 49684/99 від 27 вересня 2001 року).

Як вбачається з позовної заяви, позивач звернувся до суду з позовом про визнання недійсним та скасування розпорядження голови Вишгородської РДА № 335 від 28.08.2002, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, укладеного між Вишгородською РДА та ТОВ "Моноліт НН" і зобов'язання відповідача -2 привести земельну ділянку у попередній стан шляхом знесення розміщеного на ній об'єкта незавершеного будівництва, посилаючись на набуття Новопетрівською сільською радою права комунальної власності на спірну земельну ділянку.

Відповідно до статті 152 Земельного кодексу України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

При цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Однак, суд першої інстанції як і суд апеляційної інстанції не з'ясували змісту права, за захистом якого звернувся позивач та, відповідно, наявності чи відсутності його порушення, як того вимагають приписи чинного процесуального законодавства.

Крім того, в даному випадку важливим є питання часу набуття позивачем права власності з огляду на обґрунтування позовних вимог саме наявністю у останнього права власності на спірну земельну ділянку та враховуючи перебування вказаної земельної ділянки у користуванні відповідача-2 протягом тривалого часу, починаючи з 2002 року. Проте місцевий та апеляційний господарські суди вказану обставину не з'ясували, що свідчить про залишення ними без дослідження підстав позову.

Суд першої інстанції, не дослідивши наведені обставини, відмовив у позові з мотиву пропуску позивачем строку позовної давності, не врахувавши при цьому, що наслідки спливу строку позовної давності застосовуються лише за наявності порушення права особи і лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла.

В свою чергу суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про пропуск позивачем строку позовної давності при зверненні з позовом (застосування наслідків спливу якого передбачає наявність порушеного права) одночасно дійшов висновку про відсутність порушеного права та охоронюваного законом інтересу позивача. При цьому апеляційний господарський суд не з'ясував моменту виникнення права позивача на спірну земельну ділянку, не навів обставин та не дослідив доказів, які б це підтверджували.

До того ж, в порушення вимог процесуального законодавства апеляційний суд не зазначив норми права, якими він керувався при прийнятті постанови з огляду на висновки суду про відсутність порушення прав позивача та не дав оцінки жодному аргументу апеляційної скарги.

Таким чином, розглядаючи дану справу, господарські суди попередніх інстанцій в порушення вимог процесуального законодавства не з'ясували та не дослідили обставини справи, які мають значення для правильного вирішення спору по суті, обмежившись лише дослідженням початку перебігу строку позовної давності без встановлення змісту та наявності чи відсутності порушеного права у позивача, за захистом якого він звернувся до суду.

Європейський Суд з прав людини у справі "Устименко проти України" констатував, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 ст. 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

Європейський Суд з прав людини у рішенні у справі "Сокуренко і Стригун проти України" від 20.07.2006р. вказав, що фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.

Отже, процедура розгляду справи судами повинна відповідати вимогам ст. 6 Конвенції та положенням законодавства України та має бути збалансована з реальністю правового захисту та ефективністю рішень судів усіх інстанцій, як найважливіших аспектів реалізації принципу верховенства права. Ігноруючи конкретний, доречний і важливий аргумент заявника, національні суди не виконують своїх зобов'язань за пунктом 1 статті 6 Конвенції (рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Нечипорук і Йонкало проти України").

Згідно з положеннями статті 300 Господарського процесуального кодексу України:

"1. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

2. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

3. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

4. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права."

Зважаючи на викладене, постановлені у цій справі судові рішення підлягають скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи місцевому господарському суду необхідно врахувати викладене, всебічно, повно з'ясувати і перевірити всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінити докази, що мають юридичне значення для її розгляду, прийняти обґрунтоване і законне судове рішення керуючись нормами чинного законодавства.

Судові витрати.

У зв'язку зі скасуванням попередніх судових рішень і передачею справи на новий розгляд розподіл судового збору у справі, в тому числі й сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги або заяви про перегляд рішення за нововиявленими обставинами, здійснює господарський суд, який приймає рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.