420/5266/18 Про визнання неправомірним та скасування наказу Головного управління Державної міграційної служби України про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та зобов`язання вчинити певні дії - 15.10.2019 Прийняття

У жовтні 2018 року ОСОБА_1 (надалі - позивач) звернувся до суду з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (надалі - відповідач; ГУ ДМС України в Одеській області) про визнання неправомірним та скасування наказу відповідача № 117 від 21 червня 2018 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язання ГУ ДМС України в Одеській області розглянути заяву ОСОБА_1 щодо вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що оскаржуване рішення відповідача є неправомірним та не обґрунтованим, позивач не може повернутися до країни походження у зв`язку із ймовірною небезпекою для його життя з боку офіційної влади через його політичну діяльність.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 17 січня 2019 року у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 відмовлено повністю.

Відмовляючи у задоволенні позову суд виходив з того, що враховуючи розбіжності у поясненнях позивача, відсутність прикладів і доказів, які б свідчили про загрозу життю та здоров`ю позивача в країні походження, безпечне проживання родичів позивача в країні походження, безперешкодний виїзд позивача з країни походження та його перебування на території України більше двох років до моменту звернення за захистом, заява позивача є очевидно необґрунтованою, що у відповідності до пункту 6 статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" є підставою для прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 23 квітня 2019 року рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17 січня 2019 року у справі № 420/5266/18 залишено без змін.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції виходив з того, що висновки суду першої інстанції є правильними і такими, що відповідають вимогам статей 2, 6- 14, 73, 74, 77, 78 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС України (2747-15) ), п.п.1, 13 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", якими регулюються правовідносини між сторонами.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги та її рух у касаційній інстанції

20 травня 2019 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17 січня 2019 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 23 квітня 2019 року, в якій скаржник просив скасувати оскаржувані судові рішення та прийняти нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Касаційна скарга обґрунтована з посиланням на Директиву Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту" 2011/95/ЕС від 13 грудня 2011 року (п.5 ст. 4) передбачає, що аспекти заяви заявника, які не підтверджуються документальними доказами, не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих елементів, що є у розпорядженні заявника та мають відношення до справи, та обґрунтування неможливості надання інших таких елементів; послідовність, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника загальній та конкретній інформації, що відноситься до випадку заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як тільки це стало можливим; встановлено, що заявник заслуговує на довіру". На думку скаржника, суди повинні мати власне судження про ситуацію в країні походження біженця. Ситуація у країні походження при визначенні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням в країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Ухвалою Верховного Суду від 28 травня 2018 року відкрито касаційне провадження за скаргою ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17 січня 2019 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 23 квітня 2019 року у справі №420/5266/18.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного адміністративного суду Єресько Л.О. від 11 жовтня 2019 року закінчено підготовчі дії та призначено справу до розгляду у попередньому судовому засіданні у відповідності до вимог частини 3 статті 340 КАС України.

Позиція інших учасників справи

19 червня 2019 року на адресу Верховного Суду надійшов від Головного управління державної міграційної служби в Одеській області відзив на касаційну скаргу, де відповідач зазначив, що позивач не підпадає під критерії, визначені пунктами 1, 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", історія переслідування позивача не є обґрунтованою, позивач систематично надає різну суперечливу інформацію, родичі позивача проживають в країні походження та не зазнають будь-яких переслідувань, тощо. Мотивом звернення позивача за захистом в Україні є бажання легалізації, а не побоювання стати жертвою переслідування у країні походження, а тому оскаржуване рішення є правомірним та скасуванню не підлягає.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

ОСОБА_1 є громадянином Гвінеї, уродженцем м. Камсар, місце постійного проживання: Гвінея, АДРЕСА_2 службова квартира, за національністю-гвінеєць, за віросповіданням - християнин (католик), канонів релігії дотримується частково. Рідна мова тома, також вільно володіє мовами сусу, пулар, герзі та французькою мовою, англійською на рівні побутового спілкування. За сімейним станом неодружений, дітей не має. Невійськовозобов`язаний, військову службу не проходив. Освіта вища, закінчив кафедру управління бізнесом. В період з 1996-2010 років здобув повну середню освіту, протягом 2010-2013 років навчався в університеті ім. Генерала Лансала Конте на факультеті економіки, кафедра управління бізнесом. З листопада 2015 року по серпень 2016 року навчався на підготовчому факультеті Харківського національного автомобільно-дорожнього університету, навчання не продовжив через відсутність фінансів. Трудовою діяльністю на Батьківщині позивач не займався. На території України позивач працює на промтоварному ринку "7 кілометр" (Одеська область), в якості вантажника. Зі слів позивача, на Батьківщині він був членом політичної партії "ПРОБ" (Союз демократичних сил в Гвінеї), був членом комітету в районі Ратума в м. Конакрі від цієї партії та займався агітаційною діяльністю щодо вступу молоді до рядів їхньої політичної сили шляхом організації футбольних турнірів. Під час проживання в країні громадянської належності позивач не притягувався до адміністративної або кримінальної відповідальності, фізичного насилля не зазнавав.

В країні громадянської належності позивача залишилися проживати його матір, ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, проживає у м. Сангаріді (Гвінея), працює контролером в Гвінейській Боксітній компанії (СВО), батько ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, проживає в м. Зенекурі ( Гвінея ), працює директором школи "Фелікс", брат ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_3, проживає в м. Конакрі (Гвінея ), працює в телефонній компанії "Оранж" в якості робітника, сестра - ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_4, проживає в м. Конакрі ( Гвінея ), працює медсестрою в госпіталі " Донка ", сестра ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_7, проживає в м. Сангаріді, безробітна, брат - ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_8, проживає в м. Сангаріді, навчається в школі. В країні походження близькі родичі позивача не зазнають переслідувань, погроз, утисків, фізичного насилля з боку офіційної влади.

21 серпня 2015 року ОСОБА_1 залишив країну громадянської належності авіарейсом Сангаріді ( Гвінея) - Мадьяна (Сенегал ). З Сенегалу вибув 10 листопада 2015 року на підставі паспортного документу Серії 00037652 та української візи. На територію України потрапив легально, 11 листопада 2015 року на підставі паспортного документу Серії 0003765 та української візи на навчання, з метою здобуття вищої освіти. Місце перетину кордону - міжнародний аеропорт "Бориспіль". Після потрапляння в Україну позивач вступив на підготовчий факультет ХНАДУ, навчання не закінчив через відмову його матері в подальшому фінансувати його навчання.

ОСОБА_1 14 червня 2018 року звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою №88 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 66-68).

За результатами розгляду особової справи громадянина Гвінеї ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_9, 21 червня 2018 року Г ДМС України в Одеській області, відповідно до пункту 6 статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", складений висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 127-134).

Наказом № 117 від 21 червня 2018 року ГУ ДМС України в Одеській області відмовлено позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 126).

ОСОБА_1 03 липня 2018 року отримав повідомлення №5/1-554 від 21 червня 2018 року про відмову в оформленні йому документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 11-13).

Позиція Верховного Суду

Релевантні джерела права й акти їх застосування

Приписами частини 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" № 3671-VI від 08 липня 2011 року (3671-17) (надалі - Закон № 3671-VI (3671-17) ).

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до частини другої статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Статтею 6 Закону № 3671-VI визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з частиною 6 статті 8 Закону № 3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи.

Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить із такого.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають застосуванню правила статті 341 КАС України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої та апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. При цьому, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Згідно частини 4 статті 328 КАС України (в редакції чинній після 15.12.2017) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних рішень визначаються статтею 242 КАС України (в редакції чинній після 15.12.2017), відповідно до якої рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Тож, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.

Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (пункти 45, 66).

Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до пункту 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Крім того, пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.

Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців "Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців" (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв`язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов`язок встановлювати чи оцінювати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об`єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Разом з тим, побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

Під час розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби встановив, що ані позивач особисто, ані члени його сім`ї за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувались, побоювання переслідування достовірними доказами не підтверджуються.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що пояснення позивача носили суперечливий характер, ним не наведено жодного прикладу, який би свідчив про реальність загрози його життю та здоров`ю.

За встановленими судами обставинами позивач залишив країну громадянської належності 21 серпня 2015 року авіарейсом Сангаріді ( Гвінея ) - Мадьяна (Сенегал ). З Сенегалу вибув 10 листопада 2015 року на підставі паспортного документу та української візи на навчання.

Отже, на територію України позивач потрапив легально з метою здобуття вищої освіти та без будь-яких перешкод з боку державних органів країни громадянської належності.

В Україні позивач був документований посвідкою на тимчасове проживання від 10 листопада 2015 року Серії ТР142138, строком дії до 01 жовтня 2016 року (аркуш справи 73), тобто термін легального перебування позивача на території України закінчився 01 жовтня 2016 року та з вказаного періоду до моменту звернення за міжнародним захистом (14 червня 2018 року) позивач перебував на території України у категорії нелегального мігранта, чим порушив положення частини 5 статті 5 Закону № 3671-VI.

Позивач звернувся за міжнародним захистом лише в червні 2018 року при тому, що прибув на територію України ще в листопаді 2015 року.

При цьому, як в ході розгляду органом міграційної служби заяви позивача, так і під час судового розгляду справи, позивачем не зазначено, що йому перешкоджало раніше звернутись до міграційної служби із заявою про надання йому статусу біженця або визнання його особою, яка потребує додаткового захисту.

Судами попередніх інстанцій правильно зазначено, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Позивач а ні в своїй заяві, а ні в своїх поясненнях органу міграційної служби чи суду не посилався на обставини загрозливої ситуації в країні його походження, а за офіційними джерелами в країні не існує міжнародного чи внутрішнього конфлікту, через який існувала б загроза загальнопоширеного насильства чи систематичного порушення прав людини.

Верховний Суд погоджується із висновком судів попередніх інстанцій про те, що сама по собі ситуація у країні походження, на що посилається позивач, жодним чином не свідчить про можливість зазнати ним переслідувань у країні походження. Вказані обставини не підпадають під ознаки, визначені пунктами 1, 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI, тобто не є такою, що надає безумовних підстав для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

З огляду на вищевикладене, суди попередніх інстанцій, враховуючи розбіжності у поясненнях позивача, відсутність прикладів і доказів, які б свідчили про загрозу життю та здоров`ю позивача в країні походження, безпечне проживання родичів позивача в країні походження, безперешкодний виїзд позивача з країни походження та його перебування на території України більше двох років до моменту звернення за захистом, дійшли обґрунтованого висновку про те, що дійсною метою звернення позивача до міграційного органу є легалізація свого знаходження на території України, а не через наявність у позивача об`єктивних побоювань стати жертвою переслідувань на території країни походження.

Отже, на підставі частини 6 статті 8 Закону № 3671-VI міграційним органом прийнято обґрунтоване рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки заява позивача є очевидно необґрунтованою, тобто якщо у заявника відсутні умови. Зазначені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону.

Доводи касаційної скарги таких висновків не спростовують і зводяться до переоцінки встановлених судами обставин справи.

Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що перегляд судових рішень здійснюється в межах доводів та вимог касаційної скарги, перевірка правильності застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права - на підставі встановлених фактичних обставин справи (частина 1 статті 341 КАС України).

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина 2 статті 341 КАС України).

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення першої та (або) апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно з частиною 1 статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

На підставі викладеного, Верховний Суд констатує, що оскаржувані судові рішення ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка із правильним застосуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суди під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, відповідно відсутні підстави для скасування чи зміни оскаржених рішень.