914/3092/16 Про стягнення безпідставно набутих коштів - 03.10.2017 Прийняття

Рішенням господарського суду Львівської області від 07.02.2017, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 15.05.2017 у справі № 914/3092/16, відмовлено у задоволенні позовних вимог.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Поліал-Інжиніринг" з прийнятими судовими актами попередніх інстанцій не погодилось та звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Обґрунтовуючи підстави звернення до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, скаржник посилається на порушення господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 11.09.2017 зазначена касаційна скарга прийнята до провадження та призначена до розгляду.

Ухвалою від 19.09.2017 Вищий господарський суд України відклав розгляд касаційної скарги.

Розпорядженням керівника апарату Вищого господарського суду України від 02.10.2017 № 08.03-04/4514, у зв'язку з відпусткою судді Мачульського Г.М.., призначено проведення повторного автоматизованого розподілу судової справи № 914/3092/16, відповідно до якого визначено склад колегії суддів: головуючий суддя - Алєєва І.В. (доповідач), судді - Данилова М.В., Коробенко Г.П.

В призначеному судовому засіданні касаційної інстанції 03.10.2017 представник позивача підтримав вимоги касаційної скарги, представник відповідача - заперечував проти її задоволення.

Перевіривши правильність застосування господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, проаналізувавши доводи касаційної скарги, Вищий господарський суд України дійшов висновку, що касаційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю "Поліал-Інжиніринг" підлягає частковому задоволенню.

Як було встановлено господарськими судами попередніх інстанцій, відповідачем було виставлено позивачу рахунок-фактуру № СФ-0000609 від 02.09.2016 на суму 389 529,84 грн.

Позивач перерахував на рахунок відповідача грошові кошти в загальній сумі 389529,84 грн., згідно платіжного доручення від 05.09.2016 № 1497 на суму 194764,92 грн. та платіжного доручення від 28.09.2016 № 1608 на суму 194764,92 грн. з призначенням платежу - оплата товарів згідно рахунку № 609 від 02.09.2016.

Предметом спору у даній справі є вимога позивача про стягнення з відповідача 389529,84 грн. безпідставно набутих коштів на підставі ст. 1212 ЦК України у зв'язку із помилковим перерахуванням коштів з огляду на відсутність належним чином оформлених договірних відносин.

Стаття 1212 ЦК України регулює випадки набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав.

Предметом регулювання інституту безпідставного набуття чи збереження майна є відносини, які вникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Зобов'язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).

Об'єктивними умовами виникнення зобов'язань з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виступають: 1) набуття або збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) шкода у вигляді зменшення або незбільшення майна в іншої особи (потерпілого); 3) обумовленість збільшення або збереження майна з боку набувача шляхом зменшення або відсутності збільшення на стороні потерпілого; 4) відсутність правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб.

За змістом ст. 1212 ЦК України безпідставно набутим є майно, набуте особою або збережене нею в себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.

Відповідно до ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 11, ч.ч. 1, 2 ст. 509 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені цими актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. До підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, належать договори та інші правочини. Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, установлених статтею 11 цього Кодексу.

Зобов'язання повинне належно виконуватись відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що зазвичай ставляться.

Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Частиною 1 ст. 202 ЦК України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків

Приписами ч. 1 ст. 207 ЦК України визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

За приписами ч.ч. 1, 2 ст. 184 ГК України при укладенні господарського договору на основі вільного волевиявлення сторін проект договору може бути розроблений за ініціативою будь-якої із сторін у строки, погоджені самими сторонами. Укладення договору на основі вільного волевиявлення сторін може відбуватися у спрощений спосіб або у формі єдиного документа, з додержанням загального порядку укладення договорів, встановленого статтею 181 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 206 цього Кодексу усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що між сторонами не було досягнуто згоди щодо укладення договору № 79 від 02.09.2016 у формі єдиного письмового документу, та підписання специфікації № 1 від 02.09.2016 до договору № 79 від 02.09.2016.

Разом з цим, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, місцевий господарський суд, з яким погодилась апеляційна інстанція, виходив з того, що правовою підставою перерахування коштів позивачем відповідачу у даному випадку був рахунок-фактура № СФ-000609 від 02.09.2016 та те, що між сторонами наявна домовленість щодо виготовлення певного виду товару, посилаючись при цьому на електронне листування між сторонами.

Переглядаючи справу в повному обсязі за приписами ст. 101 ГПК України апеляційний господарський суд вірно зазначив, що сам рахунок-фактура не може бути правовою підставою перерахування коштів як оплати за товар та відхилив електронне листування, оскільки чітко не ідентифіковано представника сторони позивача та не доведено, що вказані в електронних документах реквізити сторін є дійсними та відповідають офіційним реквізитам сторін.

Залишаючи без змін судове рішення, апеляційна інстанція посилалась на копії креслень, на копію товаро-транспортної накладної № 3143 від 04.10.2016 та те, що номенклатура (асортимент) співпадає з кількістю, переліком та вартістю товару зазначеного в рахунку-фактурі № СФ-000609 від 02.09.2016.

Між тим, заявник касаційної скарги наголошує, що креслення складені в односторонньому порядку відповідачем, позивачу не надавались та не надсилались.

Щодо рахунку-фактури № СФ-000609 від 02.09.2016 скаржник звертає увагу, що в ньому міститься посилання на специфікацію № 1 від 02.09.2016 та договір № 79 від 02.09.2016. Проте як вже зазначалось вище та було встановлено господарськими судами попередніх інстанцій, між сторонами не було досягнуто згоди щодо укладення зазначеного договору та підписання специфікації.

Крім того, слід зазначити, що в даному судовому спорі підлягає з'ясуванню факт укладання договору, а не тільки фактичне дослідження доводів/доказів належної/неналежної поставки (передачі) відповідачем товару. При цьому, повинні бути враховані підстави позовних вимог за позовом.

Отже, в даному випадку під час вирішення даної справи господарськими судами не з'ясовано всі обставини справи, які входять до предмета доказування; не досліджено дійсні правовідносини сторін, зокрема щодо підстав сплати позивачем оспорюваної суми - на підставі умов договору чи поза межами договірних відносин.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 32- 34, 43, 82, 84 ГПК України, визначено обов'язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

Не в повному обсязі встановлені судами обставини не дають можливості дійти однозначного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог, тобто, спір вирішено при недостатньому дослідженні фактичних обставин справи, які мають суттєве значення для вирішення спору, та ненаданні цим обставинам відповідної правової оцінки.

В силу приписів ст. - 111-7 ГПК України, касаційна інстанція не має права сама встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові місцевого чи апеляційного господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Відповідно до п. 3 ст. - 111-9 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції і передати справу на новий розгляд.

За таких обставин, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а судові акти попередніх інстанцій - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до місцевого господарського суду.

При новому розгляді справи суду необхідно врахувати викладене, вжити всі передбачені законом засоби для всебічного, повного і об'єктивного встановлення обставин справи, перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, дати їм належну юридичну оцінку, і в залежності від встановлених обставин вирішити спір у відповідності з нормами чинного законодавства, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, з ухваленням законного й обґрунтованого судового рішення.

Керуючись ст.ст. - 111-5, - 111-7, - 111-9 - 111-12 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Поліал-Інжиніринг" - частково задовольнити.

Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 15.05.2017 та рішення господарського суду Львівської області від 07.02.2017 у справі №914/3092/16 - скасувати, а справу передати на новий розгляд до господарського суду Львівської області.