904/11944/16 Про стягнення заборгованості за внесення орендної плати та оплати комунальних платежів - 26.07.2017 Прийняття

В грудні 2016 року Фізична особа-підприємець ОСОБА_5 звернувся до Господарського суду Дніпропетровської області з позовною заявою до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4, в якій просив суд стягнути з відповідача на свою користь 458 416, 09 грн., з яких: 292 800, 00 грн. - основний борг, 94 686, 94 грн. - пеня, 7 467, 03 грн. - 3 % річних, 35 897, 28 грн. - інфляційні втрати та 27 564, 84 грн. - комунальних платежів.

Позовні вимоги обґрунтовано неналежним виконанням відповідачем зобов'язань за договором оренди № 5 від 01.04.2015 в частині повного та своєчасного внесення орендної плати та оплати комунальних платежів за період з квітня 2015 року по листопад 2016 року.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 17.01.2017 (суддя Петренко І.В.), залишеним без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 22.03.2017 (у складі головуючого Антонік С.Г., суддів: Вечірко І.О., Березкіна О.В.) у даній справі позов задоволено частково. Стягнуто з відповідача на користь позивача основний борг у сумі 292 800, 00 грн., пеню у сумі 52 232, 66 грн., 3 % річних у сумі 7 439, 42 грн., інфляційні втрати у сумі 28 196, 92 грн., комунальні платежі у сумі 27 564, 84 грн. та судовий збір у сумі 6 123, 29 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись із судовими рішеннями, Фізична особа-підприємець ОСОБА_4 звернулась до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким у позові відмовити.

У відзиві на касаційну скаргу Фізична особа-підприємець ОСОБА_5 не погоджується з доводами скаржника і просить суд залишити оскаржувані судові рішення без змін, а скаргу - без задоволення.

Учасники судового процесу брали участь у судовому засіданні 26.07.2017 в режимі відеоконференції.

Перевіривши доводи касаційної скарги, юридичну оцінку встановлених фактичних обставин, проаналізувавши правильність застосування господарськими судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

У справі, яка переглядається, господарські суди встановили, що 01.04.2015 між Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_5, як орендодавцем, та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4, як орендарем, укладено договір оренди №5, за умовами якого, орендодавець передає, а орендар приймає в оренду частину приміщення за адресою: АДРЕСА_1, площею 114,20 кв.м. та ганок будинку площею 7,80 кв.м. Загальна площа орендованого об'єкту - 122,00 кв.м.

Приміщення надається в оренду для здійснення господарської діяльності (пункт 2.1. договору).

Відповідно до пунктів 3.1., 3.2. договору, термін оренди за цим договором починається з моменту прийняття приміщення, що орендується, за актом приймання-передачі, що укладається в письмовій формі та підписується сторонами та діє до 31.12.2015. У випадку відсутності письмово звернення від будь-якої сторони за 1 (один) місяць до закінчення терміну оренди, договір оренди вважається пролонгованим до 31.12.2016.

Орендна плата встановлюється в розмірі 14 640, 00 грн. без ПДВ за місяць. Орендна плата та інші платежі за місяць, передбачені даними договором, сплачуються у гривні, в готівковій або безготівковій формі не пізніше 10-го числа поточного місяця. У перший місяць оренди орендар сплачує орендну плату за перший та авансом за останній місяць оренди (пункти 4.1. - 4.3. договору).

У пункті 4.5. договору сторонами погоджено, що крім орендної плати орендар щомісячно сплачує за спожиту електроенергію, воду та опалення згідно з показами лічильника, а також компенсує вартість обслуговування пожежної сигналізації.

Також судами встановлено, що 01.04.2015 сторонами підписано акт приймання-передачі нежилого приміщення в оренду, за яким орендодавець передав, а орендар прийняв технічно справне, придатне для використання за цільовим призначенням нежитлове приміщення, що є предметом договору.

08.11.2016 позивач направив відповідачу вимогу щодо погашення заборгованості за договором, яка була залишена відповідачем без реагування та задоволення.

Як вбачається з матеріалів справи, спір виник у зв'язку з тим, що відповідач не виконав свої зобов'язання за договором щодо своєчасної та повної сплати орендної плати за договором та комунальних платежів.

Колегія суддів вважає висновки судів попередніх інстанцій про часткове задоволення позову достатньо обґрунтованими, враховуючи наступне.

Згідно з ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України (далі по тексту - ЦК України (435-15) ) договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Укладений між сторонами договір за своїм змістом та правовою природою є договором оренди, який підпадає під правове регулювання норм глави 58 ЦК України (435-15) та § 5 глави 30 ГК України (436-15) .

Статтею 283 ГК України, що кореспондується із ст. 759 ЦК України встановлено, що за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. У користування за договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживна річ).

За користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму, плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором (абз. 1 ч. 1, ч. 5 ст. 762 ЦК України).

Статтею 629 ЦК України передбачено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до статей 525, 526 ЦК України, які кореспондуються з положеннями статті 193 Господарського кодексу України (далі по тексту - ГК України (436-15) ), зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від виконання зобов'язання і одностороння зміна умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили з того, що відповідач, після прийняття 01.04.2015 об'єкта оренди за актом приймання-передачі, користувався орендованим майном за цільовим призначенням і доказів, які б доводили протилежне, матеріали справи не містять.

Водночас своїх зобов'язань за договором оренди, в частині сплати у визначений договором строк орендної плати та комунальних платежів за спірний період з квітня 2015 року по листопад 2016 року, відповідач не виконав.

При цьому, судами встановлено, що заборгованість відповідача з оплати за опалення орендованої площі у період з 01.04.2015 до 30.11.2016 складає 18 570, 69 грн., а електроенергії за цей же період - 8 994, 15 грн., що підтверджується квитанціями про оплату, яку позивач здійснював на підставі договорів, укладених з постачальниками послуг.

Посилання відповідача у касаційній скарзі на неотримання від позивача рахунків за комунальні платежі, визнається колегією суддів необґрунтованим, оскільки не звільняє відповідача від виконання зобов'язань за договором в частині оплати таких платежів, у т.ч. і після звернення позивача з відповідною вимогою.

За таких встановлених обставин, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог в частині стягнення з відповідача за спірний період заборгованості з орендної плати в розмірі 292 800, 00 грн. та комунальних платежів у розмірі 27 564, 84 грн.

Крім суми основного боргу, позивач просив стягнути з відповідача також 94 686, 94 грн. пені, 7 467, 03 грн. 3 % річних та 35 897, 28 грн. інфляційних втрат.

Згідно з ч. 1 ст. 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

У пункті 6.1. договору сторони погодили, що за несвоєчасну сплату орендної плати орендар сплачує пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожен день прострочення.

Статтями 546, 548, 549 ЦК України визначено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися відповідно до закону або умов договору неустойкою, яку боржник повинен сплатити у разі порушення зобов'язання.

Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання (ч. 1 ст. 549 ЦК України).

Для пені, як різновиду неустойки, характерним є те, що вона обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення зобов'язання (ч. 3 ст. 549 ЦК України).

У відповідності до ст. 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Згідно зі ст. 3 вищезазначеного Закону України, розмір пені, передбачений статтею 1, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується.

Згідно з ч. 6 ст. 232 ГК України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

За приписами ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення.

Перевіривши відповідний розрахунок позивача, суди попередніх інстанцій встановили, що позивачем при нарахуванні пені не було враховано обмеження, визначені ч. 6 ст. 232 ГК України.

Судами встановлено, що розрахунок позивача в частині заявлених вимог про стягнення 3% річних та інфляційних втрат також містить помилки.

Таким чином, за здійсненим судом першої інстанції перерахунком, з яким погодився суд апеляційної інстанції, належний до стягнення розмір пені складає 52 232, 66 грн., 3 % річних у сумі 7 439, 42 грн. та інфляційні втрати у сумі 28 196, 92 грн.

Довід скаржника про те, що зі сторони відповідача договір оренди був укладений до моменту державної реєстрації відповідача, як фізичної особи - підприємця, не може бути підставою для скасування судових актів у даній справі, оскільки цьому доводу надавалась оцінка судом апеляційної інстанції та він був мотивовано відхилений ним.

Згідно зі ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Укладений між сторонами договір оренди недійсним судом не визнаний і його недійсність прямо законом не встановлена.

Положеннями ст. 50 ЦК України передбачено право фізичної особи на здійснення підприємницької діяльності за умови її державної реєстрації.

При цьому, відповідно до приписів ч. 3 ст. 50 ЦК України якщо особа розпочала підприємницьку діяльність без державної реєстрації, уклавши відповідні договори, вона не має права оспорювати ці договори на тій підставі, що вона не є підприємцем.

Таким чином, здійснення фізичною особою підприємницької діяльності не позбавляє суб'єкта підприємницької діяльності на захист своїх майнових прав в господарському суді.

Відповідно до приписів статті - 111-7 ГПК касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти їх. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Колегія вважає, що судами попередніх інстанцій дана належна правова оцінка усім обставинам справи, норми матеріального та процесуального права застосовані вірно і передбачені законом підстави для зміни або скасування судових рішень, відсутні.

В своїй касаційній скарзі скаржник фактично просить вирішити питання про достовірність поданих ним доказів, які на його думку, в зв'язку з вибірковим підходом до їх оцінки були безпідставно відхилені судами попередніх інстанцій, про перевагу одних доказів над іншими і фактично зводяться до необхідності надання нової оцінки доказів по справі, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Інші доводи викладені в касаційній скарзі також не можуть бути підставою для скасування постанови у справі, оскільки не спростовують установленого судами.