916/2759/15 Про визнання нечинним державного акта на право постійного користування земельною ділянкою - 18.04.2017 Прийняття

Дроботової Т.Б. - головуючого Алєєвої І.В. Кравчука Г.А. за участю представників: позивача Чубаров С.В. - керівник (довідка з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій т.1 а.с. 53) відповідачів Ярема І.В. - довіреність від 07.11.2016 р.; Артошин О.С. - довіреність від 17.03.2017 р.; Чернова Г.А.- довіреність від 26.12.2016 р. третіх осіб не з'явилися (про час і місце судового засідання повідомлено належно) розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Місцевої громадської організації "Клуб мисливців та рибалок Дністро" на постанову від 31.01.2017 Одеського апеляційного господарського суду у справі № 916/2759/15 господарського суду Одеської області за позовом Місцевої громадської організації "Клуб мисливців та рибалок Дністро"до - Одеської міської ради; - Товариства з обмеженою відповідальністю "Інфокс" в особі Одеської філії "Інфоксводоканал" за участю третьої особи, не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Біляївської міської ради за участю третьої особи, не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Управління Держгеокадастру у Біляївському районі про визнання нечинним державного акта

У серпні 2015 року Місцева громадська організація "Клуб мисливців та рибалок Дністро" звернулась до господарського суду Одеської області з позовом до Одеської міської ради та ТОВ "Інфокс" в особі Одеської філії "Інфоксводоканал", за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору - Біляївської міської ради та Управління Держгеокадастру у Біляївському районі про визнання нечинним з 04.06.2004 р. Державного акта серії І-ОД № 002989 від 11.07.2003 р. на право постійного користування земельною ділянкою загальною площею 248,72га розташованої на території Біляївської міської ради за межами населеного пункту (кадастровий номер 5121010100:01:003:0001), що виданий КП "Одесводоканал" на підставі розпорядження Біляївської районної державної адміністрації № 152/2002 від 20.03.2002 р. та який зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 1.

Позовні вимоги з посиланням на приписи статей 92, 93, 120, 123, 124, 141 та 202 Земельного кодексу України обґрунтовані тим, що позивач з 04.03.2009 р. є власником нерухомого майна, розташованого на спірній земельній ділянці.

17.06.2013 р. розпорядженням Одеської обласної держадміністрації № 602/А-2013 позивачу надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в довгострокову оренду на 49 років орієнтованою площею 6,00 га із земель водного фонду для обслуговування та експлуатації бази стоянки моторних та веслових човнів, боксів для зберігання приладдя, будинків відпочинку рибалок та мисливців, розташованих за адресою: вул. Генерала Глібова, 2а, м. Біляївка, Біляївського району, Одеської області (за межами населеного пункту).

Проте, 25.03.2014 р. управлінням Держземагентства у Біляївському районі Одеської області позивачу було відмовлено в погодженні проекту землеустрою з підстав відсутності погодження землекористувача на вилучення частини земельної ділянки її користувачем - КП "Одесводоканал", який згідно з даними "Книги реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею", зареєстровано державний акт на право постійного користування серії І-ОД № 002989 від 11.07.2003 р.

Позивач зазначав, згідно з довідкою державної служби статистики головного управління статистики в Одеській області від 29.03.2009 р. № 05-03-19/653 вказане КП "Одесводоканал" 04.06.2004 року ліквідовано, що є підставою для визнання нечинним державного акта на право постійного користування земельною ділянкою.

Біляївська міська рада у поясненнях на позовну заяву вказувала на наявність підстав для її задоволення з огляду на те, що рішенням Біляївської міської ради № 649-18/V від 04.06.2008 р. було припинено КП "Одесводоканал" право користування земельною ділянкою на підставі клопотання Управління з контролю за використанням та охороною земель у Одеській області, яким у відповідності до визначених Законом повноважень було встановлено факт незаконного використання ТОВ "Інфокс" земельної ділянки та факт припинення КП КП "Одесводоканал", а відтак і втрату чинності державним актом на право постійного користування земельною ділянкою.

У поясненнях Біляївська міська рада зазначала, що Одеською обласною радою зазначений об'єкт було передано Одеській міській раді, якою на базі об'єкту було створене КП "Одесводоканал", а у 2003 році Одеською міською радою укладено договір оренди цілісного майнового комплексу з ТОВ "Інфокс" на 49 років, а КП "Одесводоканал" ліквідовано. Відповідач вважає, що з огляду на приписи статей 59 Господарського кодексу України та статті 141 Земельного кодексу України у зв'язку із припиненням суб'єкта господарювання - КП "Одесаводоканал". Державний акт на право постійного користування земельною ділянкою втратив свою чинність.

ТОВ "Інфокс" в особі Одеської філії "Інфоксводоканал" у відзиві на позовну заяву просило відмовити у її задоволенні вказуючи, що згідно з рішенням Одеської міської ради КП "Одесводоканал" від 17.12.2003 р. № 2038-ХХІV та договору оренди цілісного майнового комплексу КП "Одесводоканал" від 17.12.2003 р., Одеська міська рада є орендодавцем і власником переданого в оренду цілісного майнового комплексу, а відповідно до пункту 1.1 статуту ТОВ "Інфокс" товариство є правонаступником всіх прав та зобов'язань КП "Одесводоканал", про що внесено відомості до ЄДРПОУ. Обставини правонаступництва підтверджені також рішенням у адміністративній справі № 815/2601/14. Вказане свідчить про безпідставність позовних вимог та відсутність підставі для застосування пункту в) частини 1 статті 141 Земельного кодексу України.

Рішенням господарського суду Одеської області від 26.09.2016 р. (судді: Волков Р.В., Смелянець Г.Є., Никифорчук М.І.) у задоволенні позову відмовлено.

Мотивуючи рішення суд першої інстанції дійшов висновку, що в даному випадку позивач фактично намагається отримати рішення суду про те, що у вказану дату відбулись певні юридичні факти які мають правові наслідки, що на думку суду, не є належним засобом захисту права, оскільки встановлення фактів не може бути самостійною вимогою в господарському процесі та в даному випадку не призведе до захисту або поновлення права позивача. Крім того, як зазначено судом, з матеріалів справи не вбачається, що спір виник з вини чи внаслідок неправомірних дій будь-кого з відповідачів.

За апеляційною скаргою Місцевої громадської організації "Клуб мисливців та рибалок Дністро" Одеський апеляційний господарський суд (судді: Лисенко В.А., Савицький Я.Ф., Ярош А.І.), переглянувши рішення господарського суду Одеської області від 26.09.2016 р. в апеляційному порядку, постановою від 31.01.2017 р. залишив його без змін з тих же підстав.

Місцева громадська організація "Клуб мисливців та рибалок Дністро" подала до Вищого господарського суду України касаційну скаргу, в якій просить судові рішення у даній справі скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі, обґрунтовуючи доводи касаційної скарги порушенням судами норм матеріального та процесуального права, а також залишенням поза увагою правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постановах від 11.02.2015 р. № 6-2цс15, від 12.10.2016 р. № 6-2225цс15 щодо застосування приписів статей 120, 125 Земельного кодексу України та статті 377 Цивільного кодексу України.

Скаржник зазначає, що при застосуванні положень 120 Земельного кодексу України (2768-14) у поєднанні з нормою статті 125 вказаного Кодексу, у випадку переходу права власності на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об'єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстровано одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об'єкта права власності. Крім того, пунктом "е" частини 1 статті 141 Земельного кодексу України передбачено, що підставою припинення права користування земельною ділянкою є набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці.

Таким чином, як вважає заявник касаційної скарги, за загальним правилом, закріпленим у частині 1 статті 120 Земельного кодексу України, особа, яка набула права власності на будівлю чи споруду стає власником земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

У відзиві на касаційну скаргу ТОВ "Інфокс" в особі філії "Інфоксводоканал" просить залишити її без задоволення, а судові рішення у справі залишити без змін вказуючи на правомірність висновків судів щодо відмови у задоволенні позову у зв'язку із недоведеністю позивачем своїх вимог та порушеного права.

Заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення присутніх у судовому засіданні представників сторін, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами під час розгляду справи, розпорядженням Біляївської районної державної адміністрації № 152/2002 від 20.03.2002 р. КП "Одесводоканал" був виданий державний акт серії І-ОД № 002989 від 11.07.2003 р. на право постійного користування земельною ділянкою загальною площею 248,72га в межах згідно з планом землекористування, із призначенням земельної ділянки "для водозабезпечення".

Згідно із записом від 04.06.2004 р. у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань № 15561120003053841 КП "Одесводоканал" припинено.

Відповідно до рішення сесії Одеської міської ради від 17.12.2003 р. № 2038-XXIV та договору оренди цілісного майнового комплексу від 17.12.2003 р. ТОВ "Інфокс" є правонаступником всіх прав і зобов'язань КП "Одесаводоканал" (пункт 1.5 договору том 1 а.с. 111).

Відповідно до пункту 1.1 статуту ТОВ "Інфокс", дана юридична особа є правонаступником КП "Одесводоканал".

Посилаючись на приписи статті 35 Господарського процесуального кодексу України, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що суд позбавлений можливості в межах цієї справи спростовувати преюдиційні факти, встановлені судовими рішеннями адміністративних судів, які набули законної сили, та не може приймати до уваги посилання позивача на будь-які докази з цих питань, посилаючись на судові рішення у адміністративній справі № 815/2601/14.

Як вбачається з матеріалів справи, предметом спору у даній справі є вимога Місцевої громадської організації "Клуб мисливців та рибалок Дністро" про визнання нечинним з 04.06.2004 р. Державного акта серії І-ОД № 002989 від 11.07.2003 р. на право постійного користування земельною ділянкою загальною площею 248,72га розташованої на території Біляївської міської ради за межами населеного пункту (кадастровий номер 5121010100:01:003:0001), що виданий КП "Одесводоканал", посилаючись, зокрема, на наявність у позивача права власності на будівлі та споруди, розташовані на спірній земельній ділянці та вказуючи на ліквідацію КП "Одесводоканал".

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог судами першої та апеляційної інстанції було зазначено, що матеріали справи не містять доказів того, що відповідною радою народних депутатів було прийнято рішення відносно ТОВ "Інфокс" про припинення права користування спірною земельною ділянкою у зв'язку з припиненням діяльності підприємства КП "Одесводоканал", а відтак ТОВ "Інфокс", як правонаступник КП "Одесводоканал", має право на користування земельною ділянкою, що визначена в державному акті серії І-ОД № 002989 від 11.07.2003 р.

Проте, колегія суддів вважає такий висновок судів передчасним з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами на підставі розпорядження Біляївської районної державної адміністрації № 152/2002 від 20.03.2002 р. КП "Одесводоканал" був виданий державний акт серії І-ОД № 002989 від 11.07.2003 р. на право постійного користування земельною ділянкою загальною площею 248,72га в межах згідно з планом землекористування, а відповідно до рішення Одеської міської ради від 17.12.2003 р. № 2038-XXIV та договору оренди цілісного майнового комплексу від 17.12.2003 р. ТОВ "Інфокс" є правонаступником всіх прав і зобов'язань КП "Одесводоканал".

Запис про припинення КП "Одесводоканал" внесено до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань 04.06.2004 р.

Статтею 104 Цивільного кодексу України передбачено, що юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов'язки переходять до правонаступників. Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Згідно з частиною 3 статті 24 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент припинення КП "Одесводоканал") у разі ліквідації державного чи комунального підприємства, установи, організації землі, які перебувають у їх постійному користуванні, за рішенням відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування переводяться до земель запасу або надаються іншим громадянам та юридичним особам для використання за їх цільовим призначенням, а договори оренди земельних ділянок припиняються.

За змістом статті 92 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент припинення КП "Одесводоканал") право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають, зокрема, підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності.

За приписами пункту в) статті 141 Земельного кодексу України припинення діяльності державних чи комунальних підприємств, установ та організацій є підставою припинення права користування земельною ділянкою.

Проте, здійснюючи судовий розгляд справи та дійшовши висновку, що ТОВ "Інфокс" в особі філії "Інфоксводоканал", як правонаступник КП "Одесводоканал", має право на користування земельною ділянкою, що визначена в державному акті серії І-ОД № 002989 від 11.07.2003 р., судами залишено поза увагою наявність в матеріалах справи рішення Біляївської міської ради № 649-18/V від 04.06.2008 р. про припинення КП "Одесводоканал" право постійного користування на земельну ділянку площею 248,72 га, яка розташована на території Біляївської міської ради (том 1 а.с. 130), а також те, що рішенням Біляївської міської ради № 823-25-Y від 16.01.2009 р. надано ТОВ "Інфокс" згоду на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки загальною площею 136,6 га у довгострокову оренду на 45 років для експлуатації нежитлових будівель на території Біляївської міської ради (том 1 а.с. 145).

Крім того, як вбачається з матеріалів справи згідно з договорами купівлі - продажу земельних ділянок від 01.02.2008 р., укладених між Біляївською міською радою та ТОВ "Інфокс", останнім придбані земельні ділянки несільськогосподарського призначення загальною площею 0,1829 га та 0,5116 га у м. Біляївка, Одеської області, вул. Леніна, 404 для експлуатації будівель та споруд підстанції ПС110/35/6кВ "Біляївка" (том 1 а.с.157-163).

З матеріалів справи також вбачається, що згідно з витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 04.03.2009 р. Місцева громадська організація "Клуб мисливців та рибалок Дністро" є власником нежитлової будівлі за адресою: Одеська область, Біляївський район, м. Біляївка, сул. Генерала Глібова, 2-а згідно із судовим рішенням господарського суду Одеської області у справі № 15/06-09-204 від 06.02.2009 р. (том 1 а.с. 45).

Проте, в порушення приписів статті 43 Господарського процесуального кодексу України, вказане не було об'єктом дослідження під час розгляду справи, відповідні обставини на підставі досліджених наявних у матеріалах справи доказів не встановлювались.

Крім того, судова колегія вважає за необхідне зазначити, що за приписами статті 120 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент винесення судового рішення та видачі позивачу витягу про реєстрацію права власності) до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначено, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка необхідна для їх обслуговування. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то в разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

Аналогічні приписи закріплені у статті 377 Цивільного кодексу України (у відповідній редакції).

Зазначена норма закріплює загальний принцип цілісності об'єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований. За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.

При цьому при застосуванні положень статті 120 Земельного кодексу України у поєднанні з нормою статті 125 цього Кодексу слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об'єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об'єкта права власності.

Окрім того, пунктом "е" частини 1 статті 141 Земельного кодексу України передбачено, що підставою припинення права користування земельною ділянкою є набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці.

Таким чином, за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на будівлю чи споруду стає власником земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

Вказана правова позиція, на яку посилався позивач у даній справі, міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 12.10.2016 р. № 6-2225цс, що залишено поза увагою судом апеляційної інстанції.

Крім того, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що відповідно до частини 1 статті 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Відповідно до приписів 15 Цивільного кодексу України (435-15) кожна сторона має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилось або зникло як таке, порушення права пов'язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

За приписами процесуального законодавства захисту в господарському суді підлягає не лише порушене суб'єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес.

Як роз'яснив Конституційний Суд України своїм рішенням від 01.12.2004 р. № 18-рп/2004 (v018p710-04) у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес), поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається у частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Поняття "охоронюваний законом інтерес" у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" має один і той же зміст.

У вказаному рішенні Конституційного Суду України дано офіційне тлумачення поняття "охоронюваний законом інтерес", як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Тобто інтерес позивача має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам та відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого дано в резолютивній частині вказаного Рішення Конституційного Суду України.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмету і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, який являє собою одночасно спосіб захисту порушеного права, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому, позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Така позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав; під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

Проте, здійснюючи судовий розгляд справи судами першої та апеляційної інстанції спір, у відповідності до визначених позивачем правових підстав для звернення до суду з позовом, на підставі дослідження всіх доказів у справі та надання оцінки всім доводам сторін та документам, виходячи з норм законодавства, розглянутий не був.

Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, господарські суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог статті 4-2 Господарського процесуального кодексу України щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Статтею 43 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим.

Оскільки в силу статті 111-7 Господарського процесуального кодексу України, касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, судові рішення у даній справі підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до господарського суду Одеської області.

При новому розгляді справи судам необхідно врахувати викладене, всебічно і повно перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, і в залежності від встановлених обставин вирішити спір у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.