922/1537/17 Про розірвання договору поставки продукції та стягнення заборгованості - 27.02.2018 Прийняття

У травні 2017 року Іноземне підприємство "Омбілік Інвестментс" (далі по тексту - ІП "Омбілік Інвестментс") звернулось до Господарського суду Харківської області з позовом до Публічного акціонерного товариства "Турбогаз" (далі по тексту - ПАТ "Турбогаз") про розірвання договору №75/02/11 поставки продукції від 09.02.2011, укладеного між Man Oil Group AG та ПАТ "Турбогаз" та стягнення з ПАТ "Турбогаз" на користь Іноземного підприємства "Омбілік Інвестментс" суму попередньої оплати (авансу) у розмірі 29 049 478,50 грн., що еквівалента 1 073 771,00 доларів США.

Позов обґрунтовано тим, що 12.08.2016 між Man Oil Group AG та ІП "Омбілік Інвестментс" був укладений договір факторингу, за умовами якого Man Oil Group AG відступило ІП "Омбілік Інвестментс" своє право грошової вимоги до ПАТ "Турбогаз" за договором № 75/02/11 поставки продукції від 09.02.2011, що був укладений між Man Oil Group AG, як покупцем, та ПАТ "Турбогаз", як постачальником, у повному обсязі, у тому числі, але не виключно, погашення заборгованості за основним зобов'язанням, що складає 1 073 771,00 доларів США, штрафних санкцій та збитків за прострочення виконання зобов'язань за вказаним договором, а також відшкодування судових та інших витрат по одержанню заборгованості у повному обсязі, а також будь-які інші сплати, або передачу майна (товару) в натурі, які повинен здійснити ПАТ "Турбогаз" на виконання або у зв'язку із виконанням вищевказаного договору. ІП "Омбілік Інвестментс" вказує на те, що сторонами за договором поставки не були остаточно узгоджені комплектність товару, договірна ціна на товар та не були узгоджені строки поставки товару. У зв'язку з цим, ІП "Омбілік Інвестментс" відмовляється від договору поставки, оскільки не має інтересу до отримання товару та вважає неможливим підписувати будь-які додаткові угоди, що стосуються погодження сторонами істотних умов договору №75/02/11 поставки продукції від 09.02.2011.

Позов обґрунтовано посиланням на статті 516, 1077, 1078 Цивільного кодексу України, статті 170, 179 Господарського кодексу України.

Ухвалою Господарського суду Харківської області від 18.05.2017 позовну заяву прийнято до розгляду та порушено провадження у справі.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 03.07.2017 у задоволенні позову відмовлено повністю з підстав його необґрунтованості.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 04.09.2017 апеляційну скаргу ІП "Омбілік Інвестментс" залишено без задоволення, а рішення Господарського суду Харківської області від 03.07.2017 - без змін.

При розгляді справи судами попередніх інстанцій було встановлено, що:

- 09.02.2011 між Man Oil Group AG, як покупцем, та ПАТ "Турбогаз", як постачальником, був укладений договір поставки продукції №75/02/11. Відповідно до умов вказаного договору, постачальник прийняв на себе зобов'язання виготовити та поставити товар, а покупець - прийняти та оплатити поставлений товар на умовах договору.

- 12.08.2016 між Man Oil Group AG та ІП "Омбілік Інвестментс" був укладений договір факторингу, за умовами якого, клієнт (Man Oil Group AG) відступає факторові (ІП "Омбілік Інвестментс") своє право грошової вимоги до ПАТ "Турбогаз" за договором поставки продукції від 09.02.2011 №75/02/11, що був укладений між клієнтом, як покупцем, та ПАТ "Турбогаз", як постачальником, у повному обсязі, у тому числі, але не виключно, погашення заборгованості за основним зобов'язанням, що складає 1073771,00 доларів США, штрафних санкцій та збитків за прострочення виконання зобов'язань за вказаним договором поставки, а також відшкодування судових та інших витрат по одержанню заборгованості у повному обсязі, а також будь-які інші сплати, або передачу майна (товару) в натурі, які повинен здійснити ПАТ "Турбогаз" на виконання або у зв'язку із виконанням вищевказаного договору поставки, у подальшому іменується по тексту цього договору "право грошової вимоги", а фактор передає за плату в розпорядження клієнта у передбачений цим договором спосіб грошові кошти.

- предметом позову у даній справі є вимоги ІП "Омбілік Інвестментс" про розірвання договору поставки №75/02/11 від 09.02.2011, укладеного між Man Oil Group AG та ПАТ "Турбогаз" та стягнення з останнього на користь ІП "Омбілік Інвестментс" суми попередньої оплати за вказаним договором.

Відмовляючи у задоволенні позову в частині розірвання договору №75/02/11 поставки продукції від 09.02.2011, укладеного між Man Oil Group AG та ПАТ "Турбогаз", суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з того, що право вимоги розірвання договору поставки, право відмови від договору поставки до фінансових активів не належить, а тому предметом фінансової послуги, в. т.ч. факторингу, бути не може. Відповідно таке право не може бути передане на підставі договору факторингу. Відмовляючи у поверненні коштів, сплачених на підставі договору поставки, місцевий суд виходив з того, що зі змісту позовної заяви та пояснень ІП "Омбілік Інвестментс", єдиною підставою для попередньої оплати є розірвання договору поставки.

Під час апеляційного розгляду справи ІП "Омбілік Інвестментс" обґрунтовувало позовну вимогу про стягнення авансу тим, що сторонами за договором поставки не були остаточно узгоджені комплектність товару, договірна ціна на товар та не були узгоджені строки поставки товару та не було укладено основний договір на поставку комплексів №№ 2, 3, у зв'язку з чим, перерахований відповідачу - ПАТ "Турбогаз" аванс на підставі договору поставки утримується останнім без належних правових підстав. Постанова суду апеляційної інстанції в цій частині позовних вимог мотивована відсутністю підстав для повернення авансу постачальником у зв'язку з тим, що визначення договору як неукладеного може мати місце на стадії укладення договору у разі, якщо сторони не досягли згоди з усіх його істотних умов, а не за наслідками виконання договору сторонами.

Не погоджуючись із рішенням Господарського суду Харківської області від 03.07.2017 та постановою Харківського апеляційного господарського суду від 04.09.2017, ІП "Омбілік Інвестментс" подало до Вищого господарського суду України касаційну скаргу, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позову у повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували право ІП "Омбілік Інвестментс", як нового кредитора у зобов'язанні, вимагати розірвання договору №75/02/11 поставки продукції від 09.02.2011 та повернення боржником - ПАТ "Турбогаз" грошових коштів (авансу), які останній утримує без достатніх правових підстав, оскільки додаткова угода № 4 до вказаного договору поставки, яка є попереднім договором, не містить усіх істотних умов поставки (предмет, ціну, строки), а основний договір сторонами укладено так і не було.

У відзиві на касаційну скаргу ПАТ "Турбогаз" заперечує проти її доводів, посилаючись на те, що до позивача у справі - ІП "Омбілік Інвестментс" на підставі договору факторингу перейшло виключно право грошової вимоги, а не право вимоги щодо поставки продукції та право на розірвання договору поставки. ПАТ "Турбогаз" виконав взяті на себе зобов'язання щодо розробки конструкції (узгодив комплектність товару) та передав весь пакет документів Man Oil Group AG, яка в свою чергу використовувала цю документацію в своїй господарській діяльності. Відповідно до цієї документації ПАТ "Турбогаз" виготовило та поставило комплекс №1. Договір поставки містить усі істотні умови договору, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 12.12.2017 касаційну скаргу прийнято до касаційного провадження та призначено її до розгляду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України (1798-12) в редакції Закону України від 03.10.2017 № 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у господарських справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного господарського суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

На розгляд Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Студенця В.І. (головуючий), Баранця О.М., Вронської Г.О. 17.01.2018 передано касаційну скаргу ІП "Омбілік Інвестментс" на рішення Господарського суду Харківської області від 03.07.2017 та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 04.09.2017 у справі №922/1537/17.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Студенця В.І. - головуючого, Баранця О.М., Вронської Г.О. від 29.01.2018 касаційну скаргу прийнято до провадження та призначено її до розгляду на 27.02.2018.

Касаційний господарський суд, переглядаючи у касаційному порядку оскаржувані судові рішення, в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, враховуючи наступне.

Відповідно до частини 1 статті 1077 Цивільного кодексу України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

За змістом статті 1079 Цивільного кодексу України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності.

Водночас щодо суб'єктного складу таких правовідносин у частині третій статті 1079 Цивільного кодексу України зазначено, що фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

За змістом пункту 11 частини першої статті 4 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" факторинг є фінансовою послугою. Фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів (пункт 5 частини першої статті 1 вказаного Закону).

Разом з тим, законодавець визначив факторинг, як кредитну операцію, про що зазначено у статті 49 Закону України "Про банки та банківську діяльність".

Виходячи із системного аналізу зазначених норм матеріального законодавства договір факторингу, як договір фінансової послуги, спрямований на фінансування однією стороною іншої сторони шляхом передачі в її розпорядження певної суми грошових коштів. Зазначена послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором.

Відмежування вказаного договору від інших подібних договорів, визначає необхідність застосування спеціальних вимог законодавства, в тому числі відносно осіб, які можуть виступати фактором.

Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає. Сам же договір факторингу у статті 1077 Цивільного кодексу України визначений як фінансування під відступлення права грошової вимоги та вже передбачає, що відступлення права вимоги є наслідком та лише складовою частиною цієї господарської операції, що полягає в забезпеченні виконання зобов'язання під фінансування.

Суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили з того, що на підставі договору факторингу від 12.08.2016 клієнт Man Oil Group AG відступив факторові ІП "Омбілік Інвестментс" виключно право грошової вимоги до ПАТ "Турбогаз", що випливає з договору поставки продукції від 09.02.2011 №75/02/11. Інших прав сторони по договору, в т.ч. прав вимагати розірвання договору, Man Oil Group AG позивачу - ІП "Омбілік Інвестментс" не відступав.

В силу статті 6 Цивільного кодексу України (сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами) Man Oil Group AG і не міг відступити ІП "Омбілік Інвестментс" право вимагати розірвання договору на підставі договору факторингу. Згідно чинного законодавства України, що регулює фінансові (в т.ч. факторингові) послуги таке право не може бути предметом договору факторингу взагалі.

Фінансова послуга згідно пунктом 5 частини 1 статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" це операція предметом якої виступають виключно фінансові активи - кошти, цінні папери, боргові зобов'язання та право вимоги боргу, що не віднесені до цінних паперів.

Таким чином, суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили з того, що право вимоги розірвання договору поставки, право відмови від договору поставки до фінансових активів не належить, а тому предметом фінансової послуги, в. т.ч. факторингу, бути не може. Відповідно таке право не може бути передане на підставі договору факторингу.

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги ІП "Омбілік Інвестментс" посилалось на положення статті 7 Конвенції УНІДРУА про міжнародний факторинг (Оттава, 28 травня 1988 року), до якої Україна приєдналася в 2006 році.

Однак, положення статті 7 Конвенції стосуються передання прав постачальника, а у даному спорі первісний кредитор прав постачальника не мав. Більше того, тлумачення ІП "Омбілік Інвестментс" суперечить положенням частини 2 статті 1 Конвенції, де зазначено, що:

" 2. Для цілей цієї Конвенції "договір факторингу" означає договір, укладений між однією стороною (постачальником) та іншою стороною (фактором), відповідно до якого:

(a) постачальник відступає або може відступати фактору право грошової вимоги, яке випливає з договорів купівлі-продажу товарів, укладених між постачальником та його покупцями (боржниками), крім договорів купівлі-продажу товарів, придбаних в першу чергу для їхнього особистого, сімейного або домашнього використання;

(b) фактор має виконувати принаймні дві з таких функцій:

- фінансування постачальника, включаючи надання позики та здійснення авансових платежів;

- ведення обліку (головної бухгалтерської книги) щодо дебіторської заборгованості;

- пред'явлення до сплати грошових вимог;

- захист від несплат боржників;

(с) боржники повинні бути повідомлені про відступлення права грошової вимоги".

Отже, положення Конвенції передбачають, що переданню фактору підлягає виключно право грошової вимоги.

Крім того, відповідно до частини 1, 2 статті 651 Цивільного кодексу України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Статтею 206 Господарського кодексу України передбачено, що господарське зобов'язання може бути розірвано сторонами відповідно до правил, встановлених статтею 188 цього Кодексу, якими, серед іншого, встановлено, що сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

Таким чином, враховуючи фактичні обставини справи та наведені норми законодавства, суди попередніх інстанцій дійшли правомірного висновку, що у позивача - ІП "Омбілік Інвестментс" відсутнє право звернення з вимогою про розірвання договору поставки, стороною якого він не є.

Як вбачається зі змісту позовної заяви, саме розірвання договору поставки продукції від 09.02.2011 №75/02/11 було підставою позовних вимог для стягнення грошових коштів, сплачених відповідачеві - ПАТ "Турбогаз" в порядку попередньої оплати за цим договором.

В той же час, під час апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції, ІП "Омбілік Інвестментс" були подані додаткові пояснення від 04.09.2017, в яких підприємство зазначило, що вимога про розірвання договору та вимога про стягнення грошових коштів є "відокремленими вимогами", тобто є незалежними одна від одної. При цьому, вимога про стягнення коштів ґрунтується на тому, що додаткова угода №4 є попереднім договором, а основний договір не укладений, в силу чого грошові кошти утримуються відповідачем без належних правових підстав (статті 1212, 1214 Цивільного кодексу України).

В цьому аспекті апеляційний суд вірно зазначив, що висловлені представником позивача правові позиції носять непослідовний і суперечливий характер.

Так, відповідно до приписів статті 635 Цивільного кодексу України та статті 182 Господарського кодексу України попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються про тягом певного строку (у певний термін) укласти договір у майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Термін "попередній" щодо договору не означає незавершеності вияву волі сторін, а лише вказує на те, що за договором, який відбувся, має слідувати інший - основний договір. Таким чином, предметом попереднього договору є обов'язок укласти договір у майбутньому основний договір, яким сторони мають встановити основне господарське правовідношення. Такий договір повинен привести до господарської мети, заради якої встановлюються юридичні відносини між сторонами.

Між тим, як встановлено судами попередніх інстанцій у даному спорі вже укладений основний договір - договір поставки продукції від 09.02.2011 №75/02/11.

Існування основного зобов'язання підтверджується підставою позову і доказами, наданими самим позивачем - ІП "Омбілік Інвестментс", адже останній, протягом вирішення спору, наполягає на тому, що отримав право вимоги за цим договором від Man Oil Group AG (Швейцарія).

Укладання попереднього договору після укладання основного зобов'язання неможливо в силу самої правової сутності попереднього договору.

Таким чином, суд апеляційної інстанції вірно зазначив, що доводи ІП "Омбілік Інвестментс" про те, що додаткова угода №4 є попереднім договором, є помилковими і такими, що суперечать чинному законодавству.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, договір поставки продукції від 09.02.2011 №75/02/11 виконувався сторонами, зокрема, шляхом перерахування постачальнику - ПАТ "Турбогаз" попередньої оплати.

Згідно висновку Верховного Суду України, який викладено у його постанові від 25 червня 2011 року у справі № 7/221-09, визначення договору як неукладеного може мати місце на стадії укладення договору в разі, якщо сторони не досягли згоди з усіх його істотних умов, а не за наслідками виконання договору сторонами.

Відповідно, якщо буде доведено, що спірний договір його сторонами виконується, це виключає кваліфікацію договору як неукладеного. Зазначена обставина також виключає можливість застосування до спірних правовідносин частини 8 статті 181 Господарського кодексу України, відповідно до приписів якої визначення договору як неукладеного (такого, що не відбувся) може бути на стадії укладання господарського договору, у разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних його умов, а не за наслідками виконання договору сторонами.

Колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, що за таких умов, кваліфікація ІП "Омбілік Інвестментс" правочину поставки як неукладеного є помилковою.

За змістом положень статті 1212 Цивільного кодексу України про зобов'язання у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави цей вид зобов'язань породжується наявністю таких юридичних фактів: 1) особа набула або зберегла у себе майно за рахунок іншої особи; 2) правові підстави для такого набуття (збереження) відсутні або згодом відпали. А отже, кошти, отримані як оплата за договором і набуті за наявності правових підстав для цього, не можуть бути витребувані згідно зі статті 1212 Цивільного кодексу України як безпідставне збагачення (правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 22.01.2013 у справі N 5006/18/13/2012, від 14.10.2014 у справі № 922/1136/13).

У даному випадку, спірні кошти були отримані постачальником (ПАТ "Турбогаз") від покупця (Man Oil Group AG) як оплата за договором поставки і набуті за наявності правових підстав, відтак положення статті 1212 Цивільного кодексу України до спірних правових відносин не застосовується.

З урахуванням наведених правових норм та беручи до уваги чинність договору поставки продукції від 09.02.2011 №75/02/11 колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог про повернення коштів, сплачених за вказаним договором поставки.

Окрім того, колегія суддів вважає обґрунтованими висновки судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні заяви ПАТ "Турбогаз" про застосування позовної давності, виходячи з наступного.

Позовна давність, за визначенням статті 256 Цивільного кодексу України це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно з частиною 4 статті 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності є підставою для відмови у позові.

За змістом частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права або охоронюваного законом інтересу особи.

У пункті 2.2. постанови пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29.05.2013 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" (v0010600-13) зазначено, що перш ніж застосовувати наслідки спливу позовної давності, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення. Тобто, правила про позовну давність мають застосовуватись лише тоді, коли доведено існування самого суб'єктивного права, а відтак і обґрунтованості позовних вимог.

В даному випадку, суди попередніх інстанцій відмовили у задоволенні позову з підставі його необґрунтованості, що виключає можливість застосування позовної давності.

Відповідно до частини 1, 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України (в редакції Закону України № 2147-VIII від 03.10.2017) переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Доводи ІП "Омбілік Інвестментс" про те, що суди попередніх інстанцій не врахували його право, як нового кредитора у зобов'язанні, вимагати розірвання договору поставки та повернення постачальником грошових коштів (авансу), які останній утримує без достатніх правових підстав, оскільки додаткова угода № 4 до вказаного договору поставки, яка є попереднім договором, не містить усіх істотних умов поставки (предмет, ціну, строки), а основний договір сторонами укладено так і не було, колегія суддів відхиляє, оскільки ці доводи фактично зводяться до необхідності переоцінки доказів, що відповідно до приписів статті 300 Господарського процесуального кодексу України не відноситься до повноважень суду касаційної інстанції.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до частини першої статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.