910/6186/17 Про зобов'язання звільнити самовільно зайняту земельну ділянку та повернути її привівши у придатний для використання стан шляхом знесення самочинного будівництва - 14.02.2018 Прийняття

Київська міська рада (далі - Позивач) звернулась з позовом до Фізичної особи - підприємця Решетняка Віктора Миколайовича (далі - Відповідач) (з урахуванням уточнення позовних вимог) про зобов'язання звільнити самовільно зайняту земельну ділянку орієнтовною площею 0,0140 га на Львівській площі у Шевченківському районі міста Києва (обліковий код 91:008:001) та повернути її Позивачу привівши її у придатний для використання стан шляхом знесення самочинного будівництва.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що в ході обстеження земельної ділянки на Львівській площі у Шевченківському районі міста Києва (обліковий код 91:008:001), Департаментом земельних ресурсів виявлено, що на зазначеній ділянці знаходиться кафе, на яке оформлено право власності, проте за даними земельного кадастру, спірна земельна ділянка обліковується, як землі не надані у власність чи користування, а тому наявні підстави для звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки, її повернення Позивачу з приведенням у придатний для використання стан шляхом знесення самочинного будівництва.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.06.2017 здійснено заміну Відповідача у справі на Товариство з обмеженою відповідальністю "АГА ТРЕЙД" (далі - Відповідач-1) та залучено до участі у справі як іншого відповідача - Приватне підприємство "АРАБІКА" (далі - Відповідач-2).

Рішенням Господарського суду міста Києва від 27.09.2017 у задоволенні позову відмовлено повністю. Рішення суду мотивоване тим, що оскільки Відповідач-2 як Орендар використовує нежитлове приміщення, яке знаходиться за адресою: м.Київ, площа Львівська, 4В, яке йому передано в оренду Відповідачем-1, як його власником, і Відповідачем-2, на підставі договорів з Департаментом містобудування та архітектури виконавчого органу Позивача про пайову участь в утриманні об'єкта благоустрою, сплачується земельний податок за користування спірною земельною ділянкою, то, враховуючи норми статей 316, 321 Цивільного кодексу України, звільнення зазначеної земельної ділянки, фактично, призведе до знесення належного Відповідачу-1 на праві приватної власності майна, що по суті позбавить Відповідача-1 права власності. Крім того, суд зауважив, що Позивачем документально не підтверджено, що Відповідач-1 оформив право власності на будівлю з порушенням вимог чинного законодавства України.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 29.11.2017 рішення Господарського суду міста Києва залишено без змін з тих же підстав.

Позивач подав касаційну скаргу на постанову апеляційного господарського суду та рішення Господарського суду міста Києва, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі.

В касаційній скарзі Позивач не погоджується з мотивами, наведеними в оскаржуваних судових рішеннях попередніх інстанцій з тих підстав, що право на спірну земельну ділянку не зареєстровано у відповідності до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (1952-15) ; сплата земельного податку не є належною та законною підставою набуття права користування або власності на земельну ділянку; Відповідачем-1 не надано доказів на підставі яких документів видано свідоцтво про право власності, що унеможливлює з'ясування обставин про забудовника на спірній земельній ділянці, а, отже, вказує про неповне з'ясування судами попередніх інстанцій обставин справи; судами не враховано, що рішенням Позивача № 88/4900 від 14.10.2010 на зазначену земельну ділянку накладено мораторій на здійснення нового будівництва та відведення земельних ділянок в межах Львівської площі, що свідчить про незаконне розміщення нерухомого майна на спірній земельній ділянці; судами не враховано, що документи, які посвідчують право власності чи користування спірною земельною ділянкою в Департаменті земельних ресурсів не зареєстровані і Київська міська рада не приймала рішень щодо передачі зазначеної ділянки у власність чи користування за зверненням відповідачів; судами при прийнятті оскаржуваних рішень не застосовано статті 116, 125, 126, 189 Земельного кодексу України та статтю 376 Цивільного кодексу України, статтю 18 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"; Позивач не приймав рішень щодо передачі (надання) зазначеної земельної ділянки, на якій розташована будівля громадського харчування та літній майданчик, в користування або у власність, договір оренди земельної ділянки з Відповідачами не укладався.

Відповідач-1 подав відзив на касаційну скаргу Позивача, в якому просить залишити її без задоволення, а рішення та постанову судів попередніх інстанцій у даній справі без змін з тих підстав, що суди першої та апеляційної інстанцій повністю дослідили обставини, які мають значення для справи, правильно застосували норми права, і підстав для скасування або зміни оскаржуваних судових рішень відсутні.

Відповідач-2 не подав відзив на касаційну скаргу Позивача, що у відповідності до ч.3 ст. 295 Господарського процесуального кодексу України (в редакції Закону України №2147-VІІІ від 03.10.2017) не перешкоджає перегляду оскаржуваних постанови Київського апеляційного господарського суду від 29.11.2017 та рішення Господарського суду міста Києва від 27.09.2017 у справі №910/6186/17 у касаційному порядку.

Відповідачі в судове засідання представників не направили, хоча були повідомлені про дату, час і місце засідання належним чином, про що свідчать рекомендовані повідомлення про вручення поштового відправлення. Зважаючи на зазначене, суд здійснює розгляд касаційної скарги у даній справі за відсутності представників Відповідачів.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Судами попередніх інстанцій під час розгляду справи встановлено, що Відповідач-2 як Орендар використовує нежитлове приміщення, яке знаходиться за адресою: м.Київ, площа Львівська, 4В, яке йому передано в оренду Відповідачем-1, як його власником (свідоцтво про право власності на нерухоме майно серія ЕАР №092578 від 23.12.2013), і Відповідачем-2, на підставі договорів з Департаментом містобудування та архітектури виконавчого органу Позивача про пайову участь в утриманні об'єкта благоустрою, сплачується земельний податок за користування спірною земельною ділянкою.

Відповідно до акту обстеження земельної ділянки №17-0660/10 від 12.05.2017 земельна ділянка (обліковий код 91:008:0001), розташована за адресою: м. Київ, площа Львівська, 4-в, використовується для експлуатації та обслуговування закладу громадського харчування, що перебуває у власності ТОВ "АГА ТРЕЙД"; згідно з даними земельного кадастру земельна ділянка за вказаною адресою обліковується, як землі не надані у власність чи користування; інформація щодо документів, що посвідчують право власності чи користування на земельну ділянку у Департаменті земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) відсутні.

Проте, як послались попередні судові інстанцій, оскільки Позивачем не підтверджено, що Відповідач-1 оформив право власності на будівлю з порушенням вимог чинного законодавства України і Відповідач-1 з 01.01.2014 по теперішній час сплачує земельний податок за користування спірною земельною ділянкою, а тому, враховуючи положення статей 316, 319, 321 Цивільного кодексу України, у випадку задоволення позовних вимог, звільнення спірної земельної ділянки та приведення її у попередній стан, фактично, призведе до знесення належного Відповідачу-1 на праві приватної власності майна, що, по суті, позбавить його права власності. Оскільки Позивачем в порядку статті 32 Господарського процесуального кодексу України не надано належних та допустимих доказів наявності обставин та підстав для задоволення позовних вимог, тому у задоволенні позову слід відмовити повністю.

Однак, колегія суддів вважає висновки судів першої та апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позову передчасними з огляду на таке.

Відповідно до частин 1, 2 статті 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Правовою підставою набуття права власності та права користування на землю згідно зі статтями 116, 118 Земельного кодексу України є рішення органу виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Згідно зі статтею 125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (1952-15) (стаття 126 Земельного кодексу України).

Таким чином, відповідно до вимог чинного законодавства обов'язковою умовою фактичного використання земельної ділянки є наявність у особи, що її використовує, правовстановлюючих документів на цю земельну ділянку, а відсутність таких документів може свідчити про самовільне зайняття земельної ділянки.

Разом з тим необхідно враховувати, що саме по собі встановлення наявності фактичного користування земельною ділянкою без документів, що посвідчують права на неї, не є достатньою підставою для кваліфікації такого використання земельної ділянки як самовільного її зайняття. У вирішенні таких спорів необхідно досліджувати, чи передбачено спеціальним законом отримання правовстановлюючих документів на земельну ділянку для розміщення певних об'єктів, причини відсутності таких документів у особи, що використовує земельну ділянку, наявність у особи права на отримання земельної ділянки у власність чи в користування, вжиття нею заходів до оформлення права на земельну ділянку тощо.

Судами попередніх інстанцій вищезазначені обставини, які мають значення для правильного вирішення спору у даній справі не досліджувались на те з'ясовувались, тоді як Позивач звертав увагу в позовній заяві, додаткових поясненнях на те, що ним не приймалось рішень щодо передачі (надання) спірної земельної ділянки, на якій розташована будівля громадського харчування та літній майданчик, в користування або у власність, договір оренди земельної ділянки з Відповідачами не укладався.

При цьому, дійшовши висновку, що Відповідач-1 сплачує земельний податок до бюджету за користування спірною земельною ділянкою, а також наявність договорів про пайову участь в утриманні об'єкта благоустрою, що, на переконання судів, свідчить про наявність підстав для користування земельною ділянкою без оформлення відповідних дозвільних документів, суди не зазначили та не обґрунтували, яким чином наведене звільняє особу від здійснення, передбачених земельним законодавством України, дій щодо оформлення в оренду чи права користування земельною ділянкою.

Водночас, суди помилково поклали на Позивача обов'язок доказування обставин у справі щодо правомірності та у відповідності до чинного законодавства України, оформлення за Відповідачем-1 права власності на нерухоме майно.

Так, статтею 32 Господарського процесуального кодексу України (в редакції до 15.12.2017) визначено, що доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (частина 1 статті 33 Господарського процесуального кодексу України (в редакції до 15.12.2017).

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 32 - 34, 43, 82, 84 Господарського процесуального кодексу України (в редакції до 15.12.2017), визначено обов'язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив під час вирішення позову.

Наведені норми зобов'язують суд у кожному конкретному випадку оцінювати наявні докази в їх сукупності, з урахуванням повноти встановлення всіх обставин справи, необхідних для правильного вирішення спору, на основі вичерпних і підтверджених висновків.

Позивач обґрунтував позов тим, що Київською міською радою, як власником землі, не приймалося рішень про надання під забудову спірної земельної ділянки.

Водночас, як доказ правомірного, на переконання Відповідача-1, використання ним спірної земельної ділянки, останнім до матеріалів справи надано копію свідоцтва про право власності на нерухоме майно - нежитлове приміщення під заклад громадського харчування в м. Київ, площа Львівська, 4В загальною площею 100 м-2 серія ЕАР №092578 від 23.12.2013. Зазначений документ, поряд з іншими, вказаними вище, прийнято судом в якості належного доказу про наявність права користування спірною земельною ділянкою та, пославшись на п. 3.4 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 17.05.2011 "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин" (v0006600-11) , суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що відсутність у особи, якою набуто право власності на нерухоме майно, переоформлених на її ім'я правовстановлюючих документів на земельну ділянку не може кваліфікуватись як самовільне зайняття земельної ділянки.

Отже, тягар доказування обставин, на які посилається сторона, в силу вимог статті 33 Господарського процесуального кодексу України лежить на цій стороні. Тому правомірність набуття права власності на будівлю, яка розташована на спірній земельній ділянці, повинна довести сторона, яка на це посилається. Свідоцтво про право власності як таке не належить до підстав набуття права власності, які зазначені у главі 24 Цивільного кодексу України (435-15) , а лише посвідчує таке право.

Проте, суди не з'ясували обставин, за яких було здійснено оформлення за Відповідачем-1 права власності на наведене нерухоме майно, зокрема, купівля-продаж, дарування, оформлення права на новостворене нерухоме майно за наявності дозволів на здійснення будівництва на спірній земельній ділянці, тощо, оскільки у разі встановлення факту правомірного набуття особою права на нерухоме майно за наявності у попереднього власника належно оформленого права на земельну ділянку, на якій воно розміщене, необхідно враховувати, що така особа набула права на відповідну земельну ділянку. Поряд з іншими, встановлення зазначених обставин у даній справі є важливим фактором для висновку про підставність перебування зазначеного об'єкта на спірній земельній ділянці та, відповідно, наявність або відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Таким чином, суди залишили поза увагою необхідність з'ясування обставин щодо забудовника спірної земельної ділянки та наявності у такої особи відповідних документів на право користування земельною ділянкою. Оскільки саме Відповідач-1 з посиланням на правовстановлюючі документи щодо нерухомого майна наполягає на підставності користування земельною ділянкою, то, враховуючи вищенаведені норми права, відповідно, на зазначену особу покладено обов'язок довести правомірність набуття права на нерухоме майно.

Колегія суддів вважає за необхідне зазначити про передчасність висновку судів попередніх інстанцій, з посиланням на норми статей 316, 319, 321 Цивільного кодексу України, що позовні вимоги про звільнення земельної ділянки та приведення її у попередній стан, фактично призведе до знесення належного Відповідачу-1 на праві приватної власності майна, що, по суті, позбавить Відповідача-1 права власності. Такий висновок зроблений без врахування положень частини 2 статті 376 Цивільного кодексу України, якою визначено, що особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Крім того, суди не дали оцінку рішенню Київської міської ради № 88/4900 від 14.10.2010 "Про введення мораторію на здійснення нового будівництва та відведення земельних ділянок в межах Львівської площі", яке було додано Позивачем до матеріалів позову.

Отже, зважаючи на викладене, висновки судів першої та апеляційної інстанцій не ґрунтуються на повному і всебічному розгляді в судовому процесі всіх обставин, встановлення яких, є необхідним відповідно до норм законодавства, що регулюють спірні правовідносини.

Таким чином, доводи касаційної скарги про порушення і неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваних судових актів знайшли своє підтвердження.

Водночас, щодо посилання Відповідача-1 у відзиві на касаційну скаргу на те, що суди першої та апеляційної інстанцій повністю дослідили обставини, які мають значення для справи, правильно застосували норми права, і підстав для скасування або зміни оскаржуваних судових рішень відсутні, є помилковими з огляду на наведене вище.

Відповідно до частин 1,2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України в редакції, чинній з 15.12.2017, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

З огляду на наведене, справа має бути передана на новий розгляд до суду першої інстанції. Під час нового розгляду справи господарському суду слід взяти до уваги наведене в цій постанові, вжити всі передбачені законом засоби для всебічного, повного і об'єктивного встановлення обставин справи, прав і обов'язків сторін і, в залежності від встановленого та у відповідності з чинним законодавством, прийняти відповідне рішення.

При цьому, колегія суддів касаційної інстанції вважає, що дослідження усіх наданих у матеріали справи доказів в сукупності з наданими сторонами поясненнями, має істотне значення для вирішення спору у цій справі та є підґрунтям для подальших висновків щодо наявності (або відсутності) підстав для задоволення позову за наведених у позовній заяві підстав.