820/4848/17 Про скасування наказу Державної міграційної служби України - 06.08.2019 Прийняття

за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, треті особи - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, Головне управління Державної міграційної служби України в Київській області про скасування наказу

за касаційною скаргою Державної міграційної служби України

на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 21 листопада 2017 року, ухвалену у складі колегії суддів: головуючий - Заічко О.В., суддів: Сагайдака В.В., Шляхової О.М.

та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 28 лютого 2018 року, ухвалену у складі колегії суддів: головуючий - Бондара В.О., суддів: Кононенка З.О., Калиновського В.А.,

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування.

В жовтні 2017 року громадянин Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі - відповідач), треті особи - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, Головне управління Державної міграційної служби України в Київській області, де просив скасувати наказ відповідача №151 від 03 листопада 2015 року в частині, що стосується громадянина Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що Державною міграційною службою України прийнято наказ №151 від 03 листопада 2015 року про скасування деяких рішень про видачу посвідок на постійне проживання в частині пункт 18 (підпункти 18.1.-18.2.), що стосується громадянина Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 . На думку позивача, рішення відповідача не ґрунтується на нормах чинного законодавства, вільно тлумачиться відповідачем на власний розсуд та свою користь, що призводить до грубого порушення законного проживання іноземця ОСОБА_1 в Україні.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 21 листопада 2017 року адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, треті особи - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, Головне управління Державної міграційної служби України в Київській області про скасування наказу - задоволено. Скасовано наказ Державної міграційної служби України № 151 від 30 листопада 2015 року в частині, що стосується ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції дійшов висновку, що при прийнятті спірного наказу не враховано, що перелік підстав для прийняття такого рішення визначений ст. 12 Закону України "Про імміграцію", а "інших випадків", зокрема, з підстав пропуску шестимісячного строку для подання заяви про видачу посвідки на постійне проживання в Україні, чинним законодавство не було передбачено.

Не погоджуючись з таким судовим рішенням, Державна міграційна служба України подала апеляційну скаргу, в якій просила скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким у задоволенні адміністративного позову відмовити.

Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 28 лютого 2018 року постанову Харківського окружного адміністративного суду від 21 листопада 2017 року залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції мотивував своє рішення тим, що суд першої інстанції дав належну оцінку обставинам справи, правильно застосував законодавство, яке регулює спірні правовідносини та ухвалив правильне рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги та її рух у касаційній інстанції

10 квітня 2018 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга Державної міграційної служби України.

У касаційній скарзі скаржник просить скасувати постанову Харківського окружного адміністративного суду від 21 листопада 2017 року та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 28 лютого 2018 року, ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Ухвалою Верховного Суду від 07 травня 2018 року відкрито касаційне провадження за скаргою Державної міграційної служби України на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 21 листопада 2017 року та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 28 лютого 2018 року у справі №820/4848/17.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому підлягають скасуванню.

В обґрунтування вимог касаційної скарги відповідач зазначає, що судами попередніх інстанцій порушено приписи абзацу 4 пункту 4 розділу V Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію" (2491-14) щодо відсутності підстав для видачі позивачу посвідки на постійне проживання в Україні через звернення нею за отриманням такої посвідки зі спливом шестимісячного строку після набрання чинності Законом України "Про імміграцію" (2491-14) . Таким чином, відповідач вважає, що позивач незаконно отримав посвідку на постійне проживання в Україні, оскільки на момент її видачі не міг вважатися таким, що має дозвіл на імміграцію.

Також відповідач посилається на не врахування судами при ухваленні рішень положень пункту 2.9 розділу ІІ та пункту 3.7 розділу ІІІ Тимчасового порядку розгляду заяв для оформлення посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України від 15 липня 2003 року №681 (далі - Наказ №681) щодо обов`язку працівника територіального органу чи підрозділу ДМС України при надходженні заяви для оформлення посвідки на постійне проживання в Україні перевірити відсутність підстав для прийняття рішення про відмову у видачі посвідки.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного адміністративного суду Єресько Л.О. від 05 липня 2019 року дана касаційна скарга була прийнята до провадження, закінчено підготовчі дії та призначено її до розгляду у попередньому судовому засіданні у відповідності до вимог частини 3 статті 340 КАС України.

Позиція інших учасників справи

Від позивача та третіх осіб відзиву не надходило, що відповідно до статті 338 КАС України не перешкоджає касаційному перегляду справи.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

Громадянин Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, прибув в Україну в 1994 році для працевлаштування на ВАТ "Завод Ленінська кузня" за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В`єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в`єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 02.04.1981 року.

Позивач звернувся до ВГІРФО Макарівського РВ ГУ МВС України в Київській області з клопотанням про видачу йому посвідки на постійне проживання.

За результатами розгляду вказаного клопотання ГІРФО ГУМВС України в Київській області 14 червня 2004 року прийнято висновок про документування позивача посвідкою на проживання в Україні на підставі п.4 розділу V "Прикінцевих положень" Закону України "Про імміграцію" (2491-14) .

За вказаним висновком позивача було документовано тимчасовою посвідкою на постійне проживання НОМЕР_4 від 14 червня 2004 року.

В подальшому, позивач змінив місце проживання та став на облік у ГУ ДМС в Харківській області та йому, на підставі названого вище висновку, останнім 28 травня 2009 року було надано посвідку на постійне проживання НОМЕР_2 терміном дії "безстроково".

15 червня 2015 року ГУ ДМС в Харківській області на адресу УДМС України в Київській області було направлено запит № 04/1-112094 з проханням повідомлення підстав видачі тимчасової посвідки на постійне проживання НОМЕР_4 від 14 червня 2004 року.

За результатами розгляду вказаного запиту УДМС України в Київській області було проведено перевірки обставин, викладених у зверненні та 04 листопада 2015 року затверджено висновок про визнання недійсною посвідки на постійне проживання НОМЕР_3 від 14 червня 2004 року та інших посвідок, виданих на підставі зазначеної, які підлягають вилученню.

Підставою зазначеного висновку слугував той факт, що, на думку УДМС України в Київській області документування позивача посвідкою на підставі п.4 розділу V "Прикінцевих положень" Закону України "Про імміграцію" (2491-14) , суперечить вимогам міграційного законодавства.

Відповідно до висновку про розгляд матеріалів щодо оформлення посвідки на постійне проживання ГУ ДМС в Харківській області, дозвіл на імміграцію за вищевказаною нормою мають іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 6 березня 1998 року за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В`єтнам та Урядом СРСР від 2 квітня 1981 року, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні.

Тобто, остання дата звернення з відповідною заявою - 7 лютого 2002 року, оскільки з 8 лютого 2002 року абзац 4 п.4 розділу V "Прикінцевих положень" Закону України "Про імміграцію" (2491-14) втратив чинність. Натомість позивач звернувся із заявою у 2004 році, тобто після закінчення строку, вказаного в Законі України "Про імміграцію" (2491-14) .

На підставі названого вище висновку, ДМС України наказом №151 від 30 листопада 2015 року скасовано рішення ГІРФО ГУМВС України в Київській області від 14 червня 2004 року про документування позивача посвідкою на проживання в Україні.

Видану на підставі цього рішення посвідку на постійне проживання НОМЕР_5 від 14 червня 2004 року визнано недійсною та такою, що підлягає вилученню.

В подальшому, позивач через уповноваженого представника звернувся до ГУ ДМС України в Харківській області з заявою про обмін посвідки на постійне проживання, на яку, вказаним міграційним органом надано відповідь від 31 серпня 2017 року № 04/1-21399 про наявність наказу відповідача №151 від 30 листопада 2015 року про скасування посвідки на постійне проживання.

Не погодившись з вказаними рішеннями відповідачів позивач звернулася до суду.

Позиція Верховного Суду

Релевантні джерела права й акти їх застосування

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною першою статті 26 Конституції України визначено, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України.

Відповідно до пунктів 1, 2 статті 5 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 22 вересня 2011 року № 3773-VI (далі - Закон № 3773-VI (3773-17) ) іноземці та особи без громадянства, зазначені у частинах першій та шістнадцятій статті 4 цього Закону, отримують посвідку на постійне проживання. Підставою для видачі посвідки на постійне проживання іноземцям та особам без громадянства, зазначеним у частині шістнадцятій статті 4 цього Закону, є відповідний указ Президента України про припинення громадянства України та заяви таких осіб.

Згідно зі статтею 16 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" іноземці та особи без громадянства, які до прийняття рішення про припинення громадянства України постійно проживали на території України і після прийняття рішення про припинення громадянства України залишилися постійно проживати на її території, вважаються такими, які постійно проживають в Україні. Закон України "Про імміграцію" (2491-14) (в редакції чинній станом на грудень 2002 року, далі - Закон № 2491-ІІІ (2491-14) ).

Згідно з абзацом 6 статті 1 посвідка на постійне проживання - документ, що підтверджує право іноземця чи особи без громадянства на постійне проживання в Україні.

Відповідно до частини четвертої статті 11 особі, яка перебуває на законних підставах в Україні і отримала дозвіл на імміграцію, орган спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем її проживання видає посвідку на постійне проживання протягом тижня з дня подання нею відповідної заяви.

Абзацом четвертим пункту 4 розділу V Прикінцевих положень цього Закону передбачено, що вважаються такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну, іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 06 березня 1998 року за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В`єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в`єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 02 квітня 1981 року, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні.

Особам, зазначеним у пункті 4 Прикінцевих положень, посвідка на постійне проживання видається за їхніми заявами або заявами їх законних представників без оформлення дозволу на імміграцію. На них поширюється чинність статей 12-15 цього Закону.

Відповідно до розділу V Прикінцевих положень Закону № 2491-ІІІ (2491-14) , цей Закон набирає чинності через місяць з дня його опублікування.

Так, 07 липня 2001 року вказаний Закон опубліковано у виданні "Урядовий кур`єр" № 119.

Відповідно до пункту 2.9 Тимчасового порядку розгляду заяв для оформлення посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України 15 липня 2013 року № 681, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 06 серпня 2013 року за № 1335/23867 (z1335-13) (далі - Наказ №681), рішення про видачу або відмову у видачі посвідки, прийняті з порушенням вимог закону, скасовуються наказом Голови ДМС України повністю або в окремій частині. Посвідки, що були видані на підставі рішень, які скасовані наказом Голови ДМС України, визнаються недійсними та підлягають вилученню.

Відповідно до пункту 21 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 № 1983 (1983-2002-п) (далі - Порядок № 1983) дозвіл на імміграцію скасовується органом, який його видав. Питання щодо скасування дозволу вправі порушити орган внутрішніх справ, інший орган виконавчої влади, який у межах наданих йому повноважень забезпечує виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію.

Положеннями пункту 18 Порядку оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 березня 2012 року № 251 (251-2012-п) (далі - Порядок № 251) встановлено, що посвідка на постійне проживання скасовується територіальним органом або підрозділом ДМС, який її видав, у разі скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статей 12 і 13 Закону України "Про імміграцію".

Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи.

Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить із такого.

Відповідно до частини 1 статті 341 КАС України, суд переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина 2 статті 341 КАС України).

Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку, що посвідка на постійне проживання видається у разі отримання дозволу на імміграцію.

При цьому, іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну до 06 березня 1998 року посвідка на постійне проживання в Україні видається без оформлення дозволу на імміграцію у разі звернення із заявою про видачу вказаної посвідки протягом шести місяців з дня набрання чинності Законом України "Про імміграцію" від 07 червня 2001 року № 2491-ІІІ (2491-14) .

Враховуючи, що Закон № 2491-ІІІ (2491-14) опубліковано 07 липня 2001 року у виданні "Урядовий кур`єр" № 119, цей Закон набув чинності 07 серпня 2001 року.

Матеріалами справи підтверджується, що позивач у 1994 році прибув до України з метою працевлаштування та у подальшому залишився проживати в Україні. Із заявою щодо видачі посвідки на постійне проживання в Україні позивач звернувся з пропуском шести місяців з дня набрання чинності Законом України "Про імміграцію" від 07 червня 2001 року № 2491-ІІІ (2491-14) , як-то передбачено абзацом четвертим пункту 4 розділу V Прикінцевих положень вказаного Закону.

Водночас, при наданні позивачу посвідки на постійне місце проживання в Україні 14 червня 2004 року відповідачем була проведена перевірка законності залишення його на постійне проживання на території України.

При цьому, ГІРФО ГУМВС України в Київській області, приймаючи рішення про документування позивача посвідкою на постійне місце проживання, керувалося пунктом 4 Розділу V "Прикінцеві положення" Закону України "Про імміграцію" (2491-14) , підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію відповідачем виявлено не було та надано позивачу посвідку на постійне місце проживання в Україні.

З аналізу вищенаведеного, судом встановлено що позивач в установленій законом процедурі звернувся до уповноваженого на той час органу із необхідною заявою про надання йому дозволу на імміграцію із наданням всіх необхідних документів.

З моменту документування позивача посвідкою на постійне проживання не виникало нових обставин, які б тягли за собою обґрунтованого скасування дозволу на імміграцію.

Отже, доводи відповідача про те, що рішення про видачу позивачу посвідки на постійне місце проживання в Україні прийнято з порушенням вимог законодавства є необґрунтованими.

Аргументи скаржника про те, що Державною міграційною службою України при прийнятті оскаржуваного рішення керувалася пунктом 2.9 розділу II Порядку №681, тобто діяла на підставі та у межах повноважень, визначених чинним законодавством, не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій і не дають підстав вважати, що судові рішення ухвалені з порушенням норм матеріального чи процесуального права.

Відповідні правові позиції наведено у постановах Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі 815/2473/17, від 27 березня 2019 року у справі № 820/1863/17, від 26 червня 2019 року у справі 820/4595/17.

Колегія суддів Верховного Суду не вбачає правових підстав відступити від зазначених позицій.

Презюмується, що виходячи із принципу відповідальності держави перед людиною за свою діяльність (ст. 3 Конституції України), уповноважений державний орган належним чином буде виконувати свої повноваження з тією метою, з якою йому надано ці повноваження. Тому позивач, отримавши від уповноваженого органу за наслідками його звернення посвідки на постійне проживання в Україні мав усі підстави розраховувати, що дане рішення прийнято на підставі закону та в межах повноважень цього органу.

Таким чином позивач добросовісно отримав посвідку на постійне проживання в Україні від уповноваженого органу, не знаючи про те, чи всі належні процедури виконав даний уповноважений орган при розгляді його заяви, як не має підстав і для передбачення, що заявник мав можливість перевірити правомірність проведених цим органом процедур чи достовірно знати про їх протиправність.

Приймаючи до уваги наведене, суд дійшов висновку, що фактичне покладення на позивача відповідальності за неналежне виконання уповноваженими державними органами функцій, покладених на них законом, не відповідає принципу верховенства права.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення першої та (або) апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно з частиною 1 статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

З урахуванням викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що судами першої і апеляційної інстанцій винесені законні і обґрунтовані рішення, постановлені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні.

Доводи ж касаційної скарги не спростовують висновки судів попередніх інстанцій і зводяться до переоцінки встановлених судами обставин справи.

З огляду на викладене, висновки судів попередніх інстанцій є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні.

Зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Висновки щодо розподілу судових витрат

З огляду на результат касаційного розгляду, витрати понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції не розподіляються.

Керуючись статтями 341, 343, 349, 352, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України,

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення.

2. Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 21 листопада 2017 року та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 28 лютого 2018 року - залишити без змін.