524/1468/15-а Про стягнення з Виконавчого комітету районної ради міста середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні - 19.07.2019 Прийняття

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 01 лютого 2017 року (суддя - Рибалка Ю.В.) та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2017 року (судді - Зеленський В.В., Чалий І.С., П`янова Я.В.) у справі №524/1468/15-а за позовом ОСОБА_1 до Виконавчого комітету Автозаводської районної ради м. Кременчука Полтавської області про стягнення середнього заробітку за час затримки виплати розрахункових сум при звільненні,

У лютому 2015 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1, позивачка) звернулася до Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області з позовом до Виконавчого комітету Автозаводської районної ради м. Кременчука (далі - Виконком Автозаводської районної ради м. Кременчука, відповідач) у якому просила, з урахуванням уточнень позовних вимог, стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 02 лютого 2015 року по 19 жовтня 2016 року в сумі 49968,20 грн.

В обґрунтування позовних вимог зазначила, що під час її звільнення у лютому 2015 року виконавчим комітетом Автозаводської районної ради м. Кременчука розрахунок по заробітній платі відповідачем було проведено не в повному обсязі, а тому відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України (322-08) ) відповідач повинен виплатити середній заробіток за весь час затримки виплати розрахункових сум при звільненні.

Постановою Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 30 березня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 26 травня 2015 року, в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 19 травня 2016 року, судові рішення першої та апеляційної інстанції скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. При цьому судом касаційної інстанції зауважено, що суди дійшовши висновків про відсутність правових підстав для виплати працівникові середнього заробітку за весь час затримки розрахунку не врахували, що на день звільнення позивачки заборгованість з виплатити матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань за 2010-2013 роки у розмірі середньомісячної заробітної плати (за судовими рішеннями № 524/2700/14-а, № 524/2698/14-а, № 524/2693/14-а та № 524/2699/14-а) ОСОБА_1 виплачено не було. Крім того, суди не перевірили доводи позивача про те, що на день звільнення, крім вказаної допомоги, відповідач не виплатив їй заборгованість по заробітній платі.

Постановою Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 01 лютого 2017 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2017 року, в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Суд першої інстанції, з рішенням якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що передумови для настання відповідальності роботодавця відсутні, оскільки роботодавець не міг знати про те, що не визначалось нормативними актами, а було визначено судом через значний час після звільнення працівника. Суд вказав, що за відсутності передбаченої приписами статті 116 КЗпП України вини роботодавця, коли сам спір виник через декілька років після звільнення робітника, застосовувати правові норми визначенні статтею 117 КЗпП України в цьому випадку не можливо.

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій ОСОБА_1 звернулася із касаційною скаргою, у якій просить скасувати судові рішення та прийняти нове, яким позов задовольнити повністю. В обґрунтування вимог касаційної скарги посилається на те, що суди повторно зробили помилкові висновки про відсутність вини відповідача щодо невиплати належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України. Зазначала, що для відсутності вини роботодавця, в контексті статей 116- 117 КЗпП України, матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань на дату її звільнення мала бути повністю виплачена.

У (запереченні) відзиві на касаційну скаргу відповідач просить залишити її без задоволення, а рішення судів - без змін, оскільки вважає доводи скаржника безпідставними, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій такими, що ухвалені з додержанням норм процесуального права.

Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 24 липня 2017 року відкрив провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) (далі - Закон № 2147-VIII), яким Кодекс адміністративного судочинства України (2747-15) (далі - КАС України (2747-15) ) викладено в новій редакції.

Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України (2747-15) в редакції Закону № 2147-VIII передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У лютому 2018 року касаційну скаргу позивачки передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено склад судової колегії: Шарапа В.М.(суддя-доповідач), Бевзенко В.М., Данилевич Н.А.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, який здійснено на підставі розпорядження від 30 травня 2019 року № 533/0/78-19, у зв`язку зі зміною спеціалізації та введенням до іншої судової палати судді-доповідача Шарапи В.М. (рішення зборів суддів Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді від 20 травня 2019 року № 14), визначено новий склад суду: Соколов В.М. - головуючий суддя (суддя-доповідач), Єресько Л.О., Загороднюк А.Г.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги, матеріали справи, судові рішення, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, з огляду на наступне.

Судами встановлено, що за період з 19 січня 2006 року по 02 лютого 2015 року ОСОБА_1 працювала на посаді спеціаліста 1 категорії організаційного відділу Виконкому Автозаводської районної ради м. Кременчука.

При звільнені позивачки відповідач не здійснив розрахунок по заробітній платі у повному обсязі.

28 квітня 2014 року Автозаводський районний суд м. Кременчука Полтавської області розглянувши справу №524/2700/14-а за позовом ОСОБА_1 до Виконкому Автозаводської районної ради м. Кременчука, встановив що виплата матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань в 2013 році мала обов`язковий характер та повинна була проводитися у розмірі середньомісячної заробітної плати, а тому суд виніс постанову, якою зобов`язав Виконком Автозаводської районної ради м. Кременчука обрахувати та виплатити матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань в розмірі середньомісячної заробітної плати за 2013 рік, з урахуванням виплачених сум. 31 липня 2014 року відкрито виконавче провадження з примусового виконання рішення суду.

27 травня 2014 року Автозаводський районний суд м. Кременчука Полтавської області розглянувши справу № 524/2698/14-а, встановив що виплата ОСОБА_1 матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань в 2012 році мала обов`язковий характер та повинна була проводитися у розмірі середньомісячної заробітної плати, а тому суд виніс постанову, якою зобов`язав відповідача обрахувати та виплатити матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань в розмірі середньомісячної заробітної плати за 2012 рік, з урахуванням виплачених сум. Відкрито виконавче провадження з примусового виконання рішення суду.

17 вересня 2014 року Автозаводський районний суд м. Кременчука Полтавської області розглянувши справу №524/2693/14-а, встановив що виплата ОСОБА_1 матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань в 2010 році мала обов`язковий характер та повинна була проводитися у розмірі середньомісячної заробітної плати, а тому суд виніс постанову, якою зобов`язав відповідача обрахувати та виплатити матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань в розмірі середньомісячної заробітної плати за 2010 рік, з урахуванням виплачених сум. Відкрито виконавче провадження з примусового виконання рішення суду.

30 вересня 2014 року Автозаводський районний суд м. Кременчука Полтавської області розглянувши справу №524/2699/14-а, встановив що виплата ОСОБА_1 матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань в 2011 році мала обов`язковий характер та повинна була проводитися у розмірі середньомісячної заробітної плати, а тому суд виніс постанову, якою зобов`язав відповідача обрахувати та виплатити матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань в розмірі середньомісячної заробітної плати за 2011 рік, з урахуванням виплачених сум. Відкрито виконавче провадження з примусового виконання рішення суду.

Постановою Вищого адміністративного суду України від 06 жовтня 2016 року скасовано рішення судів першої та апеляційної інстанцій у справі № 524/3504/15-а про зобов`язання нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів виплати заробітної плати (матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань) за 2010, 2011, 2012, 2013 роки, у задоволені позовних вимог відмовлено.

Посилаючись на несвоєчасну виплату позивачеві колишнім роботодавцем - Виконкомом Автозаводської районної ради м. Кременчука матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань, що призвело до недоотримання позивачкою усіх належних їй сум розрахунку при звільненні, ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 02 лютого 2015 року по 19 жовтня 2016 року в сумі 49968,20 грн.

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що вина роботодавця у непроведенні повного розрахунку з позивачем не була доведена, розрахована заробітна плата на день звільнення була повністю виплачена позивачу, а кошти, які були стягнуті на її користь судовими рішеннями не входили до сум, що належали їй до виплати при звільнені.

Також суди зазначили, що посилання позивача на постанову Автозаводського районного суду м. Кременчука від 03 червня 2015 року по справі №524/3504/15-а, якою зобов`язано відповідача нарахувати та виплатити їй грошову компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів виплати заробітної плати як доказ вини роботодавця і як підставу для задоволення позовних вимог ОСОБА_1, є безпідставними, оскільки таке рішення скасовано судом касаційної інстанції.

Однак, колегія суддів Верховного Суду вважає такі висновки судів першої та апеляційної інстанцій передчасними, з огляду на наступне.

Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Згідно положень статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Якщо виник спір про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.

У разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку (частина перша статті 117 КЗпП України).

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значущі обставини, як виплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Таким чином, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто, за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.

До подібних висновків дійшов Верховний Суд у рішенні від 04 квітня 2018 року, у справі № 524/1714/16-а.

Як установлено судами попередніх інстанцій рішеннями Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 28 квітня 2014 року, від 27 травня 2014 року, 17 вересня 2014 року та 30 вересня 2014 року (справи №№ 524/2700/14-а, 524/2698/14-а, 524/2693/14-а та 524/2699/14-а відповідно) визнано незаконними дії відповідача в частині нарахування та виплати ОСОБА_1 матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань в 2010-2013 роках не в розмірі середньомісячної заробітної плати, як визначено в колективному договорі за 2010-2013 роки, а в розмірі посадового окладу.

Вказаними судовими рішеннями зобов`язано виконавчий комітет Автозаводської районної ради м. Кременчука нарахувати та виплатити таку матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань в розмірі середньомісячної заробітної плати за 2010-2013 роки, з урахуванням виплаченої суми матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань.

Виплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення остаточного розрахунку є визначальними, оскільки такі дії є підставою для відповідальності роботодавця, передбаченої нормами статті 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за весь період такої затримки/невиплати, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини.

У той же час, як відсутність вини роботодавця, суди зазначили, що передумови для настання відповідальності роботодавця не має, оскільки роботодавець не міг знати про те, що не визначалось нормативними актами, а було визначено судом через значний час після звільнення працівника. Суди вказали, що при звільненні спору між роботодавцем та працівником щодо належних до виплати сум не було. Лише через певний проміжок часу після звільнення ОСОБА_1 подала позов і судами встановлено, що виплати повинні бути здійснені іншим чином, ніж це зроблено.

Даний висновок ґрунтується на помилковому тлумаченні положень законодавства, оскільки, і на час звільнення позивачки (лютий 2015 року), і на час звернення до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, у відділі державної виконавчої служби на примусовому виконанні знаходились судові рішення (№№ 524/2700/14-а, 524/2698/14-а, 524/2693/14-а та 524/2699/14-а), які свідчили про невиплату роботодавцем сум допомоги для вирішення соціально-побутових питань, про що останньому було відомо.

На час розгляду судом першої і апеляційної інстанції цього спору, суди не встановили, чи провів відповідач за вказаними судовими рішеннями повний розрахунок та виплату всіх належних позивачу сум заробітної плати, і коли такий розрахунок остаточно було здійснено.

Водночас, суди встановили, що згідно довідки Виконкому Автозаводської районної ради м. Кременчука Полтавської області від 31 січня 2017 року вих.11-а ОСОБА_1 на день звільнення нараховано заробітну плату в сумі 133,11 грн, в тому числі компенсація за невикористану відпустку - 52,71 грн, які фактично виплачено у повному обсязі в сумі 133,11 грн.

Натомість, виплата працівникові заробітної плати в сумі 133,11 грн, в тому числі компенсація за невикористану відпустку - 52,71 грн не може свідчити про виконання обов`язків роботодавця визначених нормами статті 116 КЗпП України в повному обсязі, оскільки факт проведення повного розрахунку коштів які належать працівникові при звільнені (заборгованість з виплатити матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань) залишається неспростовним.

Доводи відповідача про те, що на момент звільнення ОСОБА_1 не було належних сум для виплати працівникові, оскільки виплата матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань не враховується в такі виплати є необґрунтованими з огляду на наступне.

Частиною третьою статті 21 Закону України "Про службу в органах місцевого самоврядування" від 07 червня 2001 року № 2493-III передбачено, що умови оплати праці посадових осіб місцевого самоврядування визначаються Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до абзацу третього пункту 2 Постанови Кабінету Міністрів України від 13 грудня 1999 року № 2288 "Про впорядкування умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, місцевого самоврядування та їх виконавчих органів, органів прокуратури, судів та інших органів" (2288-99-п) (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) надано право керівникам органів і головам рад, зазначених у пункті 1 цієї постанови, в межах установленого фонду оплати праці надавати працівникам матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань та допомогу на оздоровлення в розмірі середньомісячної заробітної плати.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України "Про оплату праці" встановлено, що заробітна плата це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Статтею 2 цього Закону визначено структуру заробітної плати.

Так, основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства, або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Аналіз наведених положень дає підстави для висновку, що матеріальна допомога на оздоровлення та допомога для вирішення соціально-побутових питань входили до структури заробітної плати посадових осіб органів місцевого самоврядування.

Отже, ураховуючи те, що судовими рішеннями встановлено обставини незаконності дій Виконкому Автозаводської районної ради м. Кременчука в частині виплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань в меншому розмірі ніж мало бути, чим підтверджено факт невиплати усіх сум заробітної плати на дату звільнення, висновки судів попередніх інстанцій про відсутність вини відповідача як передумови покладення на нього відповідальності, встановленої статтею 117 КЗпП України є передчасними.

Питання, пов`язані зі здійсненням виплати працівникові його середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, регулюються Кодексом законів про працю України (322-08) та Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (100-95-п) (далі - Порядок № 100).

Механізм обчислення середньої заробітної плати визначений Порядком № 100.

Відповідно до положень вказаного Порядку № 100 середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

За приписами пункту 3 Порядку № 100 при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження включаються: основна заробітна плата; доплати і надбавки (за надурочну роботу та роботу в нічний час; суміщення професій і посад; розширення зон обслуговування або виконання підвищених обсягів робіт робітниками-почасовиками; високі досягнення в праці (високу професійну майстерність); умови праці; інтенсивність праці; керівництво бригадою, вислугу років та інші); виробничі премії та премії за економію конкретних видів палива, електроенергії і теплової енергії; винагорода за підсумками річної роботи та вислугу років тощо.

Усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.

Разом з тим, матеріали справи не містять Індивідуальних відомостей Пенсійного фонду України про застраховану особу ОСОБА_1 по заробітній платі за останні 2 місяці перед звільненням, а саме: за грудень 2014 - січень 2015 року (в матеріалах справи наявний розрахунок середнього заробітку лише з дати її звільнення, а.с. 32).

Відповідно до частин першої - другої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Згідно статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо: 1) суд не дослідив зібрані у справі докази; або 2) суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; 3) суд встановив обставини, що мають істотне значення, на підставі недопустимих доказів.

Переглянувши оскаржені судові рішення в межах доводів касаційної скарги колегія суддів, з урахуванням наведеного, вважає, що висновки, яких суди попередніх інстанцій дійшли в цій справі, ґрунтуються на помилковому застосуванні норм матеріального права та неповному дослідженні доказів, тому є помилковими.

З урахуванням наведеного, а також беручи до уваги межі касаційного перегляду, визначені у статті 341 КАС України, колегія суддів дійшла висновку, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанції в цій справі необхідно скасувати з направленням справи на новий судовий розгляд суду першої інстанції.

При повторному розгляді справи необхідно з`ясувати коли було здійснено нарахування та виплата сум належних працівникові при звільненні, причини через які такі виплати здійснено не у строки визначені КЗпП (322-08) України, визначити хто відповідальний за реалізацію і виконання таких виплат, встановити відсутність чи наявність відповідальності роботодавця щодо затримки таких виплат та наслідки таких дій.

З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати не розподіляються.

Керуючись статтями 3, 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Скасувати постанову Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 01 лютого 2017 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2017 року, справу №524/1468/15-а направити до суду першої інстанції на новий розгляд.