914/774/15 Про визнання договору іпотеки недійсним - 06.10.2015 Прийняття

головуючого суддів: Демидової А.М., Акулової Н.В. (доповідач), Шевчук С.Р. розглянувши касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "ВіЕс Банк" м. Львів на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 24.06.2015 року та рішення господарського суду Львівської області від 06.05.2015 рокуу справі № 914/774/15 господарського суду Львівської області за позовом Публічного акціонерного товариства "ВіЕс Банк" м.Львів до відповідачів: 1. Приватного акціонерного товариства "Компанія з управління активами "Карпати-Інвест" м.Львів; 2. Приватного підприємства "Ніка-Ріелті" м.Луцьк за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів: 1. Товариства з обмеженою відповідальністю "ІРС Сістем" м.Луцьк; 2. ОСОБА_4 м.Луцьк про визнання договору іпотеки недійсним

За участю представників:

від позивача: не з'явився;

від відповідача-1: Андріяш Н.В. (дов. б/н від 21.07.2015 року);

від відповідача-2: не з'явився;

від третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів: 1) Зузук Д.Ф. - керівник (витяг з ЄДРЮСФОП від 21.09.2015 року);

2) не з'явився;

Рішенням господарського суду Львівської області від 06.05.2015 року у справі № 914/774/15 (суддя: Щигельська О.І.) у задоволені позову відмовлено.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 24.06.2015 року у справі № 914/774/15 (судді: Бойко С.М., Бонк Т.Б., Якімець Г.Г.) у задоволенні апеляційної скарги Публічного акціонерного товариства "ВіЕс Банк" відмовлено; рішення господарського суду Львівської області від 06.05.2015 року у справі № 914/774/15 залишено без змін.

Прийняті судові акти мотивовані відсутністю правових підстав для задоволення позовних вимог, оскільки позивачем не доведено наявності встановлених законом підстав для визнання договору іпотеки недійсними.

Не погоджуючись з прийнятими судовими актами, Публічне акціонерне товариство "ВіЕс Банк" звернулося з касаційною скаргою до Вищого господарського суду України, в якій просить суд скасувати постанову Львівського апеляційного господарського суду від 24.06.2015 року, рішення Господарського суду Львівської області від 06.05.2015 року у справі № 914/774/15 та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити повністю.

В касаційній скарзі скаржник посилається на порушення та невірне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Представник відповідача-1 та ТОВ "ІРС Сістем", у судовому засіданні, заперечували проти задоволення касаційної скарги, просили залишити її без задоволення, а прийняті у справі судові акти без змін, посилаючись на їх законність та обґрунтованість.

Заслухавши представників сторін, які з'явилися в судове засідання, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши повноту встановлення обставин справи та правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 03.11.2008р. між Відкритим акціонерним товариством "Фольксбанк" (правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "ВіЕс Банк" (кредитор) та ОСОБА_4 (позичальник) укладено кредитний договір KF53474 відповідно до предмету якого, банк зобов'язався надати позичальнику грошові кошти в сумі 1600000,00 грн. строком на 15 років (п.1). Відповідно до п.2 вказаного договору, виконання зобов'язання позичальника за кредитним договором забезпечується іпотекою офісу, загальною площею 178,6 кв.м. за № 24370425, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

На виконання умов цього договору між ВАТ "Фольксбанк" (іпотекодержатель за договором) та ОСОБА_4 (іпотекодавець за договором) 03.11.2008 р. укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Ариванюк Т.О. та зареєстрований в реєстрі за № 4437/290 відповідно до п.1.2 якого, встановлено, що іпотекодавець для забезпечення виконання в повному обсязі зобов'язань іпотекодавця перед іпотекодержателем за договором основного зобов'язання щодо сплати процентів, неустойки (штрафу, пені), вчасного та у повному обсязі погашення основної суми боргу за кредитом та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачено умовами основного зобов'язання, передав в іпотеку іпотекодержателю наступне нерухоме майно: офіс загального призначення площею 148,6 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта 24370425 (надалі - предмет іпотеки).

У відповідності до п.3.1 вказаного іпотечного договору, позивачем вжито заходи до реєстрації обтяження предмета іпотеки в Державному реєстрі іпотек та Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна.

Позивачу стало відомо, що між Приватним акціонерним товариством "Компанія з управління активами "Карпати-інвест" (іпотекодержатель) та Приватним підприємством "Ніка-Ріелті" (іпотекодавець) 03.10.2014 р. укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Рачковою Т.О. та зареєстрований в реєстрі за № 2571/9, за яким іпотекодавець передає в іпотеку іпотекодержателю, в якості виконання зобов'язань боржника за договором позики, офіс /А-5/, загальною площею 148,6 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

Вважаючи зазначений договір іпотеки від 03.10.2014 р. таким, що порушує права та законні інтереси ПАТ "ВіЕс Банк" як іпотекодержателя офісу за іпотечним договором від 03.11.2008 р., оскільки робить неможливим задоволення в повному обсязі грошових вимог позивача до ОСОБА_4 за кредитним договором за рахунок предмету іпотеки, ПАТ "ВіЕс Банк" звернулось до суду із позовною заявою про визнання недійсним договору іпотеки від 03.10.2014 р., укладеного між Приватним акціонерним товариством "Компанія з управління активами "Карпати-інвест" та Приватним підприємством "Ніка-Ріелті", посвідченого нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Рачковою Т.О. та зареєстрованого в реєстрі за реєстраційним № 2570, оскільки він суперечить та укладений з порушенням норм, передбачених ч.4 ст. 3, п.2 ч.1 ст. 18 Закону України "Про іпотеку", ч.ч.1, 2, 3 ст. 203, ст. 1046 ЦК України.

Відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. ( постанова Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" (v0011600-13) ).

Частиною 4 ст. 3 ЗУ "Про іпотеку", встановлено, що іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зобов'язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності.

Згідно п.2 ч.1 ст. 18 ЗУ "Про іпотеку" встановлено, що іпотечний договір укладається між одним або декількома іпотекодавцями та іпотекодержателем у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Іпотечний договір повинен містити такі істотні умови зокрема, зміст та розмір основного зобов'язання, строк і порядок його виконання та/або посилання на правочин, у якому встановлено основне зобов'язання.

Статтею 1046 Цивільного кодексу України встановлено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що предметом іпотеки за іпотечними договорами від 03.11.2008 р. та 03.10.2014 р. є одне і те ж майно, а саме: офіс, загальною площею 148,6 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

Позивач зазначає, що на момент укладення спірного договору іпотеки від 03.10.2014 р. в силу норм, закріплених ч.2 ст. 631, ст. 1046 ЦК України, договір позики № 9П-Гр від 01.10.2014 р. ще не набрав чинності, оскільки позика на той момент не була надана. Отже, спірний договір іпотеки від 03.10.2014 не міг бути укладений раніше ніж позика була фактично надана. В даному випадку договір іпотеки від 03.10.2014 р. містив посилання на основне зобов'язання, передбачене договором позики від 01.10.2014 р., який не набрав чинності. Оскільки основного зобов'язання не існувало на момент укладення договору іпотеки від 03.10.2014 р., в спірному випадку вимога п.2 ч.1 ст. 18 Закону України "Про іпотеку" вважається не виконаною.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідно до п.1.1 оспорюваного договору іпотеки від 03.10.2014 р., іпотекою за цим договором забезпечуються вимоги іпотекодержателя, що випливають з договору позики № 9П-Гр від 01.10.2014 р., укладеного між іпотекодержателем та Товариством з обмеженою відповідальністю "ІРС Сістем" (далі - боржник), та додатків до нього, якщо такі є чи будуть укладені в майбутньому (далі - договір позики), за умовами якого іпотекодержатель зобов'язується надати боржнику позику в розмірі 500000,00 грн. на визначених договором позики умовах на строк до 31.12.2017 р., а боржник - не пізніше 31.12.2017 р. повернути іпотекодержателю грошові кошти в сумі 500000,00 грн., а також сплатити інші платежі, передбачені договором позики та цим договором.

Пунктом 2 договору позики № 9П-Гр від 01.10.2014 р., укладеного між ПрАТ КУА "Карпати-інвест" (позикодавець за договором) та ТзОВ "ІРС Сістем" (позичальник за договором, третя особа-2 по справі), сторони дійшли згоди про те, що позика надається траншами в безготівковій формі шляхом перерахування коштів з поточного рахунку позикодавця (відкритого для обліку коштів Фонду) на поточний рахунок позичальника протягом одного банківського дня від дня одержання заявки на транш.

Відповідно до статті 573 Цивільного кодексу України заставою може бути забезпечена вимога, яка може виникнути в майбутньому.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з того, що позивачем не доведено наявності встановлених законом підстав для визнання спірного договору іпотеки недійсними, зокрема позивачем не доведено, що в момент укладення договору іпотеки від 03.10.2014 р. сторонами не дотримано вимог п.2 ч.1 ст. 18 Закону України "Про іпотеку". Крім того суди попередніх інстанцій зазначили, що позивачем не доведено, що майно, передане в іпотеку згідно іпотечного договору від 03.11.2008 р., відчужено ОСОБА_4 та на яких умовах, оскільки з матеріалів справи вбачається, що нерухоме майно, що є предметом договору іпотеки від 03.10.2014 р., належить на праві власності ПП "Ніка-Ріелті" та набуте останнім після внесення Зузуком Дмитром Федоровичем вказаного майна до статутного фонду підприємства, що підтверджується актом прийому-передачі та грошової оцінки майна від 03.07.2014 р., витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 24829029 від 28.07.2014 р. та № 32608303 від 23.01.2015 р.

Колегія суддів Вищого господарського суду України вважає висновки судів попередніх інстанцій такими, що відповідають фактичним обставинам та наявним матеріалам справи, нормам матеріального і процесуального права, оскільки суд першої інстанції та апеляційний господарський суд в порядку ст.ст. 43, 47, 33, 34, 43, 101 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) всебічно, повно і об'єктивно розглянули в судовому процесі всі обставини справи в їх сукупності; дослідили та належним чином оцінили подані сторонами в обґрунтування своїх вимог і заперечень докази; належним чином проаналізували відносини сторін. На підставі встановлених фактичних обставин з'ясували дійсні права і обов'язки сторін, правильно застосували матеріальний закон, що регулює спірні правовідносини.

Згідно ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція перевіряє на підставі вже встановлених судами першої та апеляційної інстанцій фактичних обставин справи лише застосування ними норм матеріального та процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішення або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково їх перевіряти.

Твердження скаржника про порушення і неправильне застосування судами попередніх інстанції норм права при прийнятті оскаржуваних судових актів не знайшли свого підтвердження, в зв'язку з чим підстав для скасування рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного господарського суду колегією суддів Вищого господарського суду України не вбачається.