803/1617/16 Про визнання протиправним та скасування рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов`язання вчинити дії - 15.07.2019 Прийняття

за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Управління Державної міграційної служби України у Волинській області, про визнання протиправним та скасування рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов`язання вчинити дії, провадження по якій відкрито

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Волинського окружного адміністративного суду від 06 грудня 2016 року, прийняту у складі колегії суддів Денисюка Р.С. (головуючий), Андрусенко О.О., Лозовського О.А., та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 14 березня 2017 року, прийняту у складі колегії суддів: Качмара В. Я. (головуючий), Гінди О. М., Ніколіна В. В.

І. Суть спору

1. ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України, третя особа - Управління Державної міграційної служби України у Волинській області про визнання протиправним та скасування рішення від 05.10.2016 № 502-16 про відмову у визнанні біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов`язання вчинити дії.

2. Позов обґрунтовано тим, що відповідач неналежно виконав обов`язок всебічно та ґрунтовно оцінити всі обставини, що мають значення для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вважає, що у випадку його повернення до країни громадянської належності його життю, здоров`ю та свободі буде загрожувати реальна небезпека, через що в нього є цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань через неможливість отримання захисту у країні походження.

3. Відповідач позов не визнав, посилаючись на його необґрунтованість.

ІІ. Установлені судами фактичні обставини справи

4. ОСОБА_1, народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в провінції Майдан Вардак, Афганістан, є громадянином Афганістану.

5. Дані про особу встановлено на підставі копії паспорта громадянина Афганістану НОМЕР_1, виданого 27.07.2015 (орган, що видав KabulCentralPassportsDepartment (MOI); дійсний до 27.07.2020.

6. В Україну прибув незаконно в березні 2016 року, на даний час знаходиться у Волинському пункті тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні ДМС.

7. 17.05.2016 позивач звернувся до ДМС із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яка супровідним листом Волинського ПТПІ від 18.05.2016 №04-01/251 була скерована до Управління та отримана останнім 23.05.2016 за вх. №3719.

8. 13.06.2016 Управлінням видано наказ №26 "Про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту" та розпочато процедуру оформлення документів Громадянину для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

9. Наказом Управління від 27.07.2016 №31 "Про продовження строку розгляду заяви для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту" продовжено строк розгляду Заяви терміном до 23.08.2016.

10.Управлінням було проведено співбесіди, за результатами яких складено протоколи від 08.06.2016 №1 та 18.08.2016 №2, в ході яких встановлювались обставини приналежності позивача, обставини його діяльності, релігійної та етнічної приналежності, рід занять, тощо.

11. Як вбачається із наявного у матеріалах справи оспорюваного позивачем Рішення відповідачем підтримано висновок Управління від 23.08.2016 та відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до абзацу 5 ч.1 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

12. З Висновку вбачається, що в результаті всебічного, об`єктивного та неупередженого аналізу матеріалів особової справи №2016LТ0009 та інформації по країні походження, було встановлено, що заява ОСОБА_1 є необґрунтованою, факти, повідомлені заявником, не дають підстав для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

13. На підставі Рішення Управління направило позивачу повідомлення від 21.10.2016 №0704/24 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

14. Позивач вважаючи вказане рішення відповідача протиправним та таким, що підлягає скасуванню, звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

ІІІ. Рішення судів першої й апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

15. Волинський окружний адміністративний суд постановою від 06 грудня 2016 року, яку залишено без змін постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 14 березня 2017 року, у задоволенні позову відмовив.

16. Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції, з позицією якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що у позивача відсутні підстави, передбачені п.п.1,13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" для визнання позивача біженцем чи особою, що потребує додаткового захисту, а тому відповідач діяв в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, в тому числі положеннями Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (3671-17) .

IV. Провадження в суді касаційної інстанції

17. Позивач подав касаційну скаргу, в якій посилається на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення ним норм процесуального права, просить скасувати постанову Волинського окружного адміністративного суду від 06 грудня 2016 року та постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 14 березня 2017 року і прийняти нову, якою задовольнити позовні вимоги.

18. Скаргу обґрунтовує доводами, аналогічними викладеним у позовній заяві. Зокрема вказує, що суди не дослідили інформацію про ситуацію в країні походження позивача, яка є загальновідомою та не потребує доказування, не звернули увагу на реальні побоювання ОСОБА_1 стати жертвою переслідування у разі його повернення до країни громадської належності.

19. У запереченнях на касаційну скаргу відповідач вказує на правомірність прийняття рішень судів попередніх інстанцій через відсутність доведених фактів загрози життю позивача, фізичний цілісності чи свободі в країні його громадянського походження.

V. Релевантні джерела права й акти їх застосування

20. Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

21. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (3671-17) .

22. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

23. Відповідно до п.4 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.

24. Пунктом 13 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

25. Згідно з пунктом 22 статті 1 Закону № 3671-VІ третя безпечна країна - країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки така країна: дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання; дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту; має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок; забезпечить особі ефективний захист проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним; погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання додаткового захисту.

26. Відповідно до абзацу 6 частини 1 статті 6 Закону № 3671-VІ не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

27. Статтею 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

28. Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

29. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

30. Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

31. Згідно з частиною шостою статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

32. Відповідно до пункту 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

33. Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.

VІ. Висновки Верховного Суду

34. Як убачається із встановлених судами обставин справи, причиною виїзду з Афганістану позивач зазначив приналежність до етнічної меншини Саєд та сповідування шиїтського напрямку ісламу, що в сукупності зумовило підстави для переслідування родини заявника сунітсько-таджитською більшістю населення рідного селища. Переслідування родини стало результатом етнічних змін у представництві місцевої поліції району внаслідок сутичок у липні 2015 році. Зазначив, що згодом брат позивача був вбитий через те, що провів невідомих осіб до будинку начальника місцевої поліції, які вбили брата останнього. З того часу, сім`я позивача отримала репутацію осіб, які підтримують "Талібан".

35. Матеріалами справи підтверджено, що після сутичок в липні 2015 року та до моменту залишення території країни походження позивач мешкав на її території близько шести місяців та мав можливість вільно пересуватися по території Афганістану, проте не скористався альтернативою внутрішнього переміщення в іншу місцевість країни походження та залишив її територію.

36. Перебуваючи в Афганістані позивач не переслідувався, нелюдському або такому, що принижує гідність поводженню чи покаранню не піддавався.

37. У країні громадянської належності ні він, ні члени його родини не перебували в жодних політичних, релігійних, військових, громадських організаціях, їх доручення не виконували, в акціях участі не брали.

38. З матеріалів справи також вбачається, що позивач виїхав з країни без будь-яких перешкод з боку влади країни, що також свідчить про відсутність будь-якого переслідування в країні його громадянської належності.

39. Позивач нелегально прибув до України в березні 2016 року.

40. Постановою Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 березня 2016 року у справі №303/1480/16-а стосовно позивача та його неповнолітнього брата ОСОБА_2 прийнято рішення про примусове видворення за межі території України до країни походження.

41. За міжнародним захистом в Україні позивач звернувся 23.05.2016 - лише після його затримання та поміщення у Волинський ПТПІ.

42. До прибуття в Україну позивач перетинав кордони Таджикистану, Киргистану, Казахстану, Росії з метою потрапити до країн Західної Європи для подальшого воз`єднання з сім`єю. За захистом у вказаних країнах не звертався.

43. Такі обставини свідчать, що позивач разом зі своєю родиною не мали загрози у країні походження з боку угрупування Талібан, а лише мали намір змінити місце проживання для пошуку кращого життя.

44. Таким чином, колегія суддів зазначає, що причини, які позивач зазначає, щоб залишитись в Україні, не пов`язані з побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, та не відповідають критеріям, визначеним пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

45. Звернення позивача за міжнародним захистом не пов`язано із ситуацією громадянської належності позивача, так як перебуваючи у третіх безпечних країнах (Таджикистан, Киргистан, Казахстан, Росія), позивач не звертався за наданням притулку або за наданням статусу біженця.

46. Отже, доводи особи, яка подала касаційну скаргу, щодо не дослідження інформації про ситуацію в країні походження позивача, яка є загальновідомою та не потребує доказування, та наявних реальних побоювань позивача стати жертвою переслідування у разі його повернення до країни громадської належності не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи в суді касаційної інстанції.

47. Проте позивачем ні під час співбесіди, ні під час розгляду справи судом не зазначено на чому саме ґрунтуються його побоювання щодо можливої загрози його життю та членам родини.

48. Крім того, позивач не надав ґрунтовних та об`єктивних підтверджень щодо його активного політичного життя на території Афганістану. Він не приймав участі у політичній чи релігійній діяльності, не був членом жодних організацій чи політичних партій, не приймав участі у демонстраціях проти влади.

49. У матеріалах справи відсутні, а до суду та органів міграційної служби не надані докази переслідування позивача за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

50. Позивач під час звернення за захистом не повідомив про побоювання зазнати серйозної шкоди у вигляді тортур, нелюдського або принизливого поводження у разі повернення до країни громадянської належності.

51. Враховуючи вищезазначені норми діючого законодавства, наведені позивачем обставини та вказані ДМС України факти про країну походження позивача, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій щодо невстановлення фактів, які б свідчили про можливість позивача стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуваючи за межами країни своєї громадянської належності, не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

52. За такого правового регулювання та обставин справи суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову.

53. З огляду на викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що спірне рішення ДМС України від 05.10.2016 №502-16 про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є обґрунтованим та правомірним, а позовні вимоги є безпідставними та не ґрунтуються на приписах законодавства, що регулює спірні правовідносини, а тому задоволенню не підлягають, що вірно було встановлено судами попередніх інстанції.

54. Викладені в касаційній скарзі доводи щодо помилковості висновків судів першої та апеляційної інстанцій не підтвердилися під час розгляду касаційної скарги позивача Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду.

55. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги залишає судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а касаційну скаргу без задоволення.

56. Отже, Верховний Суд констатує, що оскаржувані судові рішення ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка із правильним застосуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суди під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

57. За змістом частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

58.Таким чином, зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

VІI. Судові витрати

59. З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, суд не вирішує питання про розподіл судових витрат.