Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Дерепи В.І. - головуючого, Грека Б.М., Кривди Д.С. (доповідача), за участю представників: позивача Піка М.Є., представник, відповідача Асташкін А.В., представник, розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Резидента Республіки Польща - Акціонерного товариства Завод пластмас "Артгос" на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 06.05.2015 у справі № 914/4190/14 Господарського суду Львівської області за позовом Резидента Республіки Польща - Акціонерного товариства Завод пластмас "Артгос" до Українсько-польського спільного підприємства Товариства з обмеженою відповідальністю "Артгос-Пласт" про повернення майна,

Резидент Республіки Польща - Акціонерне товариство Завод пластмас "Артгос" звернувся до Господарського суду Львівської області з позовом про зобов'язання Українсько-польського спільного підприємства ТОВ "Артгос-Пласт" повернути майно, зазначене в позовній заяві.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 09.02.2015 (суддя Коссак С.М.) позовні вимоги задоволено; зобов'язано Українсько-польське спільне підприємство Товариство з обмеженою відповідальністю "Артгос-Пласт" повернути Акціонерному товариству Завод пластмас "Артгос" майно, зазначене в резолютивній частині рішення; стягнуто з Українсько-польського спільного підприємства Товариство з обмеженою відповідальністю "Артгос-Пласт" на користь Акціонерного товариства Завод пластмас "Артгос" 17056 грн витрат по сплаті судового збору.

Рішення суду мотивовано тим, що відповідач прострочив строк виконання обов'язку повернення майна, належних та допустимих доказів виконання умов Договору щодо повернення майна (обладнання) та надання доступу до нього для його вивезення не надав.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 06.05.2015 (судді: Скрипчук О.С. - головуючий, Дубник О.П., Матущак О.І.), рішення Господарського суду Львівської області від 09.02.2014 скасовано, прийнято нове рішення, яким в позові відмовлено; стягнуто з резидента Республіки Польща - Акціонерного товариства Завод пластмас "Артгос" на користь Українсько-Польського спільного підприємства ТОВ "Артгос-Пласт" 8528 грн судового збору за перегляд рішення в апеляційному порядку.

Скасовуючи рішення, суд апеляційної інстанції виходив з того, що сторони при укладенні Договору не досягли згоди щодо ціни договору, яка є істотною умовою, а тому договір є неукладеним і вимоги про повернення майна за таким договором не підлягають задоволенню.

Не погоджуючись з постановою, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить постанову скасувати, а рішення Господарського суду Львівської області від 09.02.2015 - залишити без змін. Касаційну скаргу мотивовано доводами про неправильне застосування апеляційним господарським судом норм матеріального права, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи.

У відзиві на касаційну скаргу відповідач спростовує її доводи і просить скаргу залишити без задоволення, а постанову - без змін.

Відводів складу суду не заявлено.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наявні матеріали справи та доводи, викладені у касаційній скарзі, заслухавши пояснення представників сторін, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, з огляду на наступне.

Як встановили суди попередніх інстанцій, протягом 2003-2014 років між Акціонерним товариством Завод пластмас "Артгос" (лізингодавець) та Українсько-польським спільним підприємством ТОВ "Артгос-Пласт" (лізингоодержувач) існували договірні відносин за договорами оперативного лізингу, а саме: № 015/2003 від 01.11.2003, № 1/2005 від 02.02.2005, № 1/2006 від 02.04.2006, № 1/2007 від 01.02.2007, № 1/2008 від 01.01.2008, № 1/2009 від 01.04.2009, № 1 від 01.02.2010. Згідно умов зазначених договорів лізингодавець передав, а лізингоодержувач отримав в користування майно.

20.08.2014, підсумовуючи господарські відносини, між сторонами було укладено договір про отримання майна в оперативний лізинг та зобов'язання його повернути (далі за текстом - Договір).

Відповідно до п.1.1 Договору боржник (Українсько-польське спільне підприємство ТОВ "Артгос-Пласт") визнав та підтвердив отримання від кредитора (АТ Завод пластмас "Артгос") в період з 2004 року по 2014 рік включно, майна (форм) в оперативний лізинг загальною вартістю 208000 польських злотих, що станом на момент укладення даного договору становить 852800 грн. Перелік майна наведено в таблиці в п.1.1 Договору.

Згідно з п.1.2. Договору боржник (відповідач) зобов'язується повернути майно, визначене у п.1.1. цього Договору, у робочому стані з врахуванням зносу, до 30 вересня 2014 року включно.

Після підписання цього Договору всі попередні переговори по його укладенню, листуванню, попередні угоди та протоколи про наміри з питань, які так чи інакше стосуються предмету даного Договору, втрачають юридичну силу (п.1.9. Договору).

Посилаючись на те, що відповідач не виконав умови Договору щодо повернення майна згідно договору від 20.08.2014, позивач звернувся до суду з позовом у даній справі.

Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, вказав на їх обґрунтованість. Судове рішення мотивовано тим, що відповідно що відповідно до ст. 629 Цивільного кодексу України та ст. 193 Господарського кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами; суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з правовою позицією місцевого господарського суду з огляду на наступне.

Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України є, зокрема, договори. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно зі ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

У відповідності до ст. 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до ст.ст. 610, 612 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Також на підтвердження існування договірних відносин між сторонами позивач долучив до матеріалів справи договори оперативного лізингу, а саме: № 015/2003 від 01.11.2003, № 1/2005 від 02.02.2005, №1/2006 від 02.04.2006, № 1/2007 від 01.02.2007, № 2/2008 від 01.01.2008, № 1/2009 від 01.04.2009, № 1 від 01.02.2010.

При цьому відповідач не спростував існування договірних відносин за вказаний період згідно договорів оперативного лізингу.

Як встановив місцевий господарський суд, факт отримання майна в оперативний лізинг підтверджується рахунками фактурами та міжнародними товарно-транспортними накладними (CMR), укладеними на виконання договорів оперативного лізингу за період з 2004 року по 2010 рік, про що зазначається у самих цих документах з посиланням на конкретний договір оперативного лізингу.

Договір від 20.08.2014 підсумовує перелік і факт отримання майна та строк його повернення.

Дослідивши Договір про отримання майна в оперативний лізинг та зобов'язання його повернути від 20.08.2014, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що зазначений Договір є договором, який підтвердив існування зобов'язання з повернення майна, отриманого за договорами оперативного лізингу з 2004 року до 2014 рік та встановив обов'язок з повернення майна, визначеного в п.1.1. Договору, у передбачений сторонами строк, що підписаний та скріплений печатками сторін.

Належних та допустимих доказів визнання Договору недійсним матеріали справи не містять.

Доказів повернення майна відповідач суду не надав.

Такі висновки суду першої інстанції ґрунтуються на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності і підтверджуються матеріалами справи.

За встановлених обставин, місцевий господарський суд дійшов висновку щодо задоволення позовних вимог, оскільки відповідач належних та допустимих доказів виконання умов договору щодо повернення майна (обладнання) не надав.

Натомість суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог, посилаючись на те, що Договір від 20.08.2014 є неукладеним, оскільки сторони не досягли згоди щодо ціни договору (ціни лізингових платежів), яка є істотною умовою договору лізингу.

Проте, колегія суддів звертає увагу, що при визначенні правової природи договору слід виходити не лише з назви договору, а із предмету договору. В даному випадку предметом договору, як обґрунтовано зазначив скаржник, є порядок та строки повернення майна, яке було отримано у різні періоди та за різними договорами. Разом з тим, визнаючи вказаний договір неукладеним, суд апеляційної інстанції посилався на відсутність у спірному договорі такої істотної умови як ціна лізингових платежів, однак не звернув увагу на те, що вирішення цього питання у такій правовій площині не відповідає способам захисту цивільних прав, передбачених ст. 16 Цивільного кодексу України. Відповідно до приписів ч.8 ст. 181 Господарського кодексу України у разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважаться неукладеним, таким, що не відбувся. Якщо одна з сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України (435-15) . При цьому колегія суддів зазначає, що апеляційний господарський суд, визначивши правову природу договору, не врахував, що до істотних умов договору відносяться лише такі, без яких договір є настільки неконкретизованим, що кожна із сторін не зможе чітко визначити, які саме дії вона має здійснити і що вправі вимагати від іншої сторони.

При цьому місцевий господарський суд встановив, що Договір про отримання майна в оперативний лізинг та зобов'язання його повернути від 20.08.2014 містить предмет договору (п.1.1.Договору), що стверджує факт отримання майна, строк (п.1.2. Договору) та загальну ціну (п.1.1. Договору - 852800 грн). За своєю правовою природою, за висновком суду першої інстанцій, цей Договір не є договором оперативного лізингу у класичному його розумінні. Договір констатує факт отримання майна, його вартість (ціну) і строк повернення, враховуючи існуючі між сторонами договірні відносини оперативного лізингу. Стаття ж 6 Цивільного кодексу України (435-15) надає право сторонам укласти договір, який не передбачений актом цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до статті 104 Господарського процесуального кодексу України підставами для скасування або зміни рішення місцевого господарського суду є неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими; недоведеність висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи; порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

Скасовуючи рішення Господарського суду Львівської області, суд апеляційної інстанції не спростував висновків суду першої інстанції та встановлених ним обставин справи, зокрема, стосовно того, що відповідач не повернув майно, отримане ним у позивача за договорами оперативного лізингу з 2004 року до 2014 рік.

В оскаржуваній постанові Львівського апеляційного господарського суду фактично не наведено обґрунтування порушення або неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права судом першої інстанції, рішення якого оскаржувалось в апеляційному порядку.

Враховуючи викладене, постанова суду апеляційної інстанції відповідно до ч.1 ст. 111-10 Господарського процесуального кодексу України підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції має бути залишено в силі як таке, що відповідає встановленим місцевим господарським судом фактичним обставинам та прийняте з дотриманням норм матеріального і процесуального права. Відповідно, касаційна скарга підлягає задоволенню.

Пунктом 11 ст. 111-11 Господарського процесуального кодексу України передбачено новий розподіл судових витрат у разі скасування чи зміни рішення.

Відповідно до вимог ст. 49 Господарського процесуального кодексу України судовий збір в розмірі 8528 грн за здійснення касаційного перегляду в даному випадку підлягає стягненню з відповідача.

Враховуючи викладене та керуючись ст.ст. 49, 111-5, 111-7, 111-8, 111-9- 111-11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

Касаційну скаргу Резидента Республіки Польща - Акціонерного товариства Завод пластмас "Артгос" задовольнити.

Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 06.05.2015 у справі № 914/4190/14 скасувати, залишивши в силі рішення Господарського суду Львівської області від 09.02.2015.

Стягнути з Українсько-польського спільного підприємства Товариства з обмеженою відповідальністю "Артгос-Пласт" на користь Резидента Республіки Польща - Акціонерного товариства Завод пластмас "Артгос" 8528 грн витрат по сплаті судового збору при зверненні з касаційною скаргою.

Доручити Господарському суду Львівської області видати наказ.