21-849а17 Про визнання незаконною постанови - Текст документа

У липні 2010 року ОСОБА_1 у порядку статті 171-1 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) звернувся до Вищого адміністративного суду України як суду першої інстанції з позовом, у якому просив визнати незаконною Постанову ВРУ від 23 грудня 2010 року № 2867-VІ (2867-17) «Про звільнення суддів» (далі - Постанова № 2867-VІ) в частині звільнення його з посади судді Київського апеляційного адміністративного суду у зв'язку з порушенням присяги судді.

Вимоги обґрунтував тим, що ВРУ двічі притягнула його до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення, що є порушенням статті 61 Конституції України. Зокрема, звертає увагу на те, що раніше ВРУ розглянула подання ВРЮ про звільнення його з посади судді названого суду за порушення присяги і 17 червня 2010 року прийняла Постанову № 2352-VІ (2352-17) «Про звільнення суддів», на підставі якої його було звільнено з названої посади (далі - Постанова № 2352-VІ). Вищий адміністративний суд України постановою від 15 вересня 2015 року Постанову № 2352-VІ (2352-17) визнав незаконною. Після цього ВРЮ повторно внесла те саме подання до ВРУ, яка за наслідками розгляду прийняла Постанову № 2867-VІ (2867-17) про звільнення його з посади судді Київського апеляційного адміністративного суду у зв'язку з порушенням присяги.

Вищий адміністративний суд України постановою від 5 липня 2011 року відмовив у задоволенні позову про визнання незаконною Постанови № 2867-VІ (8767-17) .

Суд виходив із того, що розгляд подання ВРЮ про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Київського апеляційного адміністративного суду за порушення присяги на підставі пункту 5 частини п'ятої статті 126 Конституції України на пленарному засіданні ВРУ 23 грудня 2010 року провадився з дотриманням положень Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VІ "Про судоустрій і статус суддів" (2453-17) (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 2453-VІ (2453-17) ) та Регламенту Верховної Ради України, затвердженого Законом України від 10 лютого 2010 року № 1861-VІ (1861-17) . Законність подання ВРЮ ОСОБА_1 в судовому порядку не оскаржував. Після прийняття Постанови № 2352-VІ (2352-17) ВРУ не повертала до ВРЮ подання про звільнення ОСОБА_1 з посади судді. У зв'язку з прийняттям Вищим адміністративним судом України постанови від 23 грудня 2010 року ВРУ Постановою № 2872-VІ (2872-17) внесла зміни до Постанови № 2352-VІ (2352-17) , якими виключила слова "Київського апеляційного адміністративного суду ОСОБА_1". Подання ВРЮ про його звільнення за порушення присяги залишилося нерозглянутим. Це, у свою чергу, не дає підстав вважати, що коли приймалася Постанова № 2867-VІ, ВРУ повторно розглядала зазначене подання або проводила повторне голосування.

У заяві про перегляд рішення суду касаційної інстанції ОСОБА_1 порушує питання про скасування постанови Вищого адміністративного суду України від 5 липня 2011 року і ухвалення нового рішення. Просить визнати незаконною Постанову № 2867-VІ (2867-17) та неправомірними дії ВРУ при розгляді подання ВРЮ. Посилається на підставу, передбачену пунктом 3 частини першої статті 237 КАС, - встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом, як-от статей 6 і 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція). Зокрема, на рішення Європейського суду з прав людини від 19 січня 2017 року у справі "Куликов та інші проти України" (далі - Суд, Рішення відповідно).

Представники ВРУ та ВРЮ заперечували проти задоволення позову та просили направити справу до того самого суду на новий розгляд.

Верховний Суд України заслухав пояснення осіб, що беруть участь у справі, про скасування оскарженої постанови суду із направленням справи на новий судовий розгляд до того самого суду, перевірив наведені заявником обставини в межах його доводів і дійшов висновку про таке.

Суд у Рішенні констатував, що ВРЮ у поданні про звільнення заявника з посади судді зазначала, що він (ОСОБА_1) як головуючий суддя брав участь у розгляді справи, в якій суддя В., його родич, виступав третьою особою. За результатами розгляду цієї справи було винесено незаконне рішення, скасоване судом вищої інстанції. ВРЮ також зазначала, що заявник приховав той факт, що він і суддя В. є родичами, що ці відомості поставили під сумнів об'єктивність і неупередженість заявника, який зганьбив професію судді, знехтував правилами етичної поведінки судді та несумлінно виконував свої обов'язки.

Щодо скарги заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції Суд наголосив на тому, що національні органи, розглядаючи справу заявника, не були незалежними і неупередженими. Суд встановив, що провадження у ВРЮ і ВРУ характеризувалося великою кількістю системних і загальних недоліків, які поставили під сумнів принципи незалежності та неупередженості, а подальший перегляд справи судом не усунув ці недоліки.

Послався Суд і на те, що звільнення заявника з посади судді становило втручання у його приватне життя, а також, що таке втручання не відповідало вимогам "якості закону" та не було правомірним у розумінні статті 8 Конвенції.

В аспекті обставин справи за заявою ОСОБА_1 Суд зазначив, що станом на сьогодні в Україні впроваджується повномасштабна судова реформа, яка включає внесення змін до Конституції України (254к/96-ВР) та законів України, а також інстанційні зміни. Далі Суд звертає увагу на те, що, враховуючи обсяг та обставини заяви, що розглядається (заява ОСОБА_1), не можна дійти висновку, що ці істотно нові обставини роблять відповідні національні провадження prima facie (з першого погляду) даремними і безрезультатними.

Порядок виконання рішення Суду, яке набуло статусу остаточного, визначається Законом України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (3477-15) (далі - Закон № 3477-IV (3477-15) ), іншими нормативно-правовими актами.

За абзацом дев'ятим частини першої статті 1 Закону № 3477-ІV виконання рішення Суду включає в себе: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру.

Згідно зі статтею 10 Закону № 3477-IV з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції і протоколів до неї (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні Суду.

Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом.

Якщо виходити з характеру (змісту) дій, здійснених судом першої інстанції під час вирішення позову ОСОБА_1, конкретний прояв яких був встановлений Судом, то у підсумку можна дійти висновку, що оскаржене рішення про відмову у задоволенні позову належить визнати постановленим з порушенням норм матеріального права та положень адміністративного процесуального законодавства, зокрема вимоги про розгляд справи з дотриманням передбачених статтями 8, 9 КАС принципів верховенства права та законності.

Згідно з частинами першою, третьою статті 243 КАС суд задовольняє заяву за наявності підстав, передбачених статтею 237 цього Кодексу. Якщо судове рішення у справі переглядається з підстави, визначеної пунктом 3 частини першої статті 237 цього Кодексу, суд скасовує оскаржуване рішення повністю або частково і має право прийняти нове судове рішення або направити справу на новий розгляд до суду, який виніс оскаржуване рішення.

Констатовані Судом порушення конвенційних та національних вимог в аспекті цієї справи можуть бути усунуті в спосіб скасування рішення суду касаційної інстанції з направленням справи до того самого суду для постановлення рішення відповідно до вимог адміністративного процесуального законодавства.

Отже, заява ОСОБА_1 в частині скасування названого рішення підлягає задоволенню.

Що ж до прийняття рішення про задоволення позову, то ці вимоги не можуть бути задоволені, позаяк ні Рішення Суду, ні фактичні обставини справи не вказують на необхідність і можливість Верховного Суду України розглядати спір по суті заявлених вимог.