Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Дроботової Т.Б. - головуючого Алєєвої І.В., Рогач Л.І. за участю представників: прокуратури Яговдік С.М. - прокурор відділу Генеральної прокуратури України Леонідов В.О. - заступник начальника відділу Прокурора центрального регіону України з питань нагляду за додержанням законів у воєнній сфері позивача Сущук Т.І. - довіреність від 14.05.2015 відповідача Здоренко В.Є. - довіреність від 27.02.2015 розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Завод КІНАП" на постанову від 10.02.2015 р. Київського апеляційного господарського суду у справі № 910/7941/14 господарського суду м. Києва за позовом Державного агентства резерву Українидо Публічного акціонерного товариства "Завод КІНАП" (правонаступник ВАТ "Завод КІНАП") за участю Київської прокуратури з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері про зобов'язання вчинити дії та стягнення 221 571,00 грн.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 30.03.2015 р. у складі колегії суддів: Дроботової Т.Б. - головуючого, суддів: Волковицької Н.О., Рогач Л.І., касаційна скарга прийнята до розгляду.

Розпорядженням Секретаря другої судової палати Вищого господарського суду України № 03-05/735 від 12.05.2015 р. у зв'язку з перебуванням у відрядженні судді Волковицької Н.О., розгляд касаційної скарги здійснювався у складі колегії суддів головуючий - Дроботова Т.Б., судді: Алєєва І.В., Рогач Л.І., затвердженому рішенням зборів суддів Вищого господарського суду України від 16.04.2015 № 2, про що повідомлено присутніх у судовому засіданні представників сторін. Відводів складу суду не заявлено.

У квітня 2014 р. Державне агентство резерву України звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до ВАТ "Завод КІНАП" про зобов'язання негайно повернути до державного резерву матеріальні цінності, щодо яких встановлено факти незабезпечення зберігання, а саме: латунь ливирна (вторинна) у кількості 3,5 тонна та стягнення штрафних санкцій в сумі 221 571,00 грн., в тому числі 105 000,00 грн. штрафу та 116 571,00 грн. пені, з посиланнями на приписи статей 936, 942, 949, 954 Цивільного кодексу України та статей 11, 12, 14 Закону України "Про державний матеріальний резерв".

Ухвалою господарського суду міста Києва від 17.07.2014 р. у справі № 910/7941/14 здійснено заміну відповідача - Відкритого акціонерного товариства "Завод КІНАП" на його правонаступника Публічне акціонерне товариство "Завод КІНАП".

Рішенням господарського суду міста Києва від 17.07.2014 р. (суддя Ващенко Т.М.) позов задоволено повністю. Зобов'язано ПАТ "Завод КІНАП" повернути до державного резерву матеріальні цінності: латунь ливарну (вторинну) у кількості 3,5 (три з половиною) тонни та стягнуто з ПАТ "Завод КІНАП" на користь Державного агентства резерву України 105 000,00 грн. - штрафу та 116 571 - пені.

Приймаючи рішення, суд дійшов висновку, що в силу приписів статті 4, частини 3 статті 154 Цивільного кодексу Української РСР шляхом прийняття ПАТ "Завод КІНАП" майна державного резерву на зберігання між сторонами по справі виникли відносини з договору відповідального зберігання матеріальних цінностей державного матеріального резерву, врегульовані Законом України "Про державний матеріальний резерв" (51/97-ВР) . Відповідачем не забезпечено зберігання переданих йому матеріальних цінностей державного резерву, латуні ливарної (вторинної) у кількості 3,5 тонни, що є порушенням операцій з матеріальними цінностями державного резерву та свідчить про неналежне виконання відповідачем своїх зобов'язань, тому зазначені матеріальні цінності мобілізаційного резерву підлягають поверненню.

За апеляційною скаргою ПАТ "Завод КІНАП" Київський апеляційний господарський суд (судді: І.А. Іоннікова, О.В. Тищенко, К.В. Тарасенко), переглянувши рішення господарського суду міста Києва від 17.07.2014 р. в апеляційному порядку, постановою від 10.02.2015 р. залишив його без змін з тих же підстав.

Крім того, приймаючи постанову, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що передбачені Законом України "Про державний матеріальний резерв" (51/97-ВР) санкції є публічно-правовими, у зв'язку з чим передбачений нормами цивільного кодексу строк позовної давності на них не розповсюджується.

ПАТ "Завод КІНАП" подало до Вищого господарського суду України касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення господарського суду м. Києва від 17 липня 2014 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 10 лютого 2015 року, а справу передати на новий розгляд до господарського суду міста Києва, обґрунтовуючи доводи касаційної скарги порушенням судами норм матеріального та процесуального права.

Заявник у касаційній скарзі, вказує на те, що у судів першої та апеляційної інстанції були відсутні підстави посилатися на номенклатуру № В-2814сс затверджену Держпланом СРСР від 26.06.1988, як на доказ закладення матеріальних цінностей, оскільки зазначена номенклатура позивачем не надавалась і в матеріалах справи відсутня.

Також, заявник зазначає, що судами першої та апеляційної інстанції в порушення статті 43 Господарського процесуального кодексу України не було встановлено чи був укладений договір зберігання матеріальних цінностей і не встановлено належних доказів, які підтверджували б виникнення зобов'язань у ПАТ "Завод КІНАП" по зберіганню матеріальних цінностей. Таким чином, на думку відповідача, судами не повно досліджено і не встановлено правову природу відносин щодо закладення матеріальних цінностей мобілізаційного резерву.

Крім того, на думку скаржника, суд апеляційної інстанції всупереч нормам матеріального та процесуального права не прийняв до уваги доводи заявника про застосування строків позовної давності до спірних правовідносин.

Також, у додаткових поясненнях до касаційної скарги заявник зазначив, що приймаючи оскаржувані судові рішення, суди не забезпечили виконання вимог процесуального закону щодо об'єктивності та всебічності з'ясування дійсних обставин справи, оскільки не надали ґрунтовної юридичної оцінки наявними у матеріалах справи доказами, виходячи, зокрема, з принципу їх належності та допустимості, що мало своїм наслідком порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права.

Заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення присутніх у судовому засіданні представників сторін та прокурорів, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню за таких підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами першої та апеляційної інстанції, предметом спору у даній справі є вимоги Державного агентства резерву України про зобов'язання ПАТ "Завод КІНАП" негайно повернути до державного резерву матеріальні цінності, щодо яких встановлено факти незабезпечення зберігання, а саме: латунь ливирна (вторинна) у кількості 3,5 тонна та стягнення штрафних санкцій в сумі 221 571,00 грн., в тому числі 105 000,00 грн. штрафу та 116 571,00 грн. пені, на підставі приписів статей 936, 942, 949, 954 Цивільного кодексу України та статей 11, 12, 14 Закону України "Про державний матеріальний резерв".

Під час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що відповідач згідно номенклатури затвердженої Держпланом СРСР від 26.06.88. № В-2814сс, актів інвентаризації матеріальних цінностей мобілізаційного резерву станом на 01.07.06 р., 09.01.08 р., довідки № 1 від 09.01.08 р., звірювальної відомості від червня 2006 року, акта відповідача від червня 2006 року та акта ревізії від 12.01.08 р. є зберігачем матеріальних цінностей державного резерву. Йому було доведене мобілізаційне завдання щодо закладення до резерву, зокрема, латуні ливарної (вторинної) у кількості 3,5 тонни, що в указаній кількості була накопичена.

В силу приписів статті 4, частини 3 статті 154 Цивільного кодексу Української РСР шляхом прийняття ПАТ "Завод КІНАП" майна державного резерву на зберігання між сторонами виникли відносини з договору відповідального зберігання матеріальних цінностей державного матеріального резерву, врегульовані Законом України "Про державний матеріальний резерв" (51/97-ВР) .

Відповідачем не забезпечено зберігання переданих йому матеріальних цінностей державного резерву, латуні ливарної (вторинної) у кількості 3,5 тонни. Факт незабезпечення зберігання матеріальних цінностей державного резерву є порушенням операцій з матеріальними цінностями державного резерву, що в свою чергу свідчить про неналежне виконання відповідачем своїх зобов'язань, тому зазначені матеріальні цінності мобілізаційного резерву підлягають поверненню.

Проте, такі висновки судова колегія вважає передчасним та такими, що були зроблені без встановлення необхідних обставин справи та норм діючого законодавства, виходячи з наступного.

За приписами частини 1 статті 1 Закону України "Про державний матеріальний резерв" державний резерв є особливим державним запасом матеріальних цінностей, призначених для використання в цілях і в порядку, передбачених цим Законом. У складі державного резерву створюється незнижуваний запас матеріальних цінностей (постійно підтримуваний обсяг їх зберігання).

Частиною 2 статті 5 Закону України "Про державний матеріальний резерв" передбачено, мобілізаційні резерви створюються на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності відповідно до завдань, визначених Кабінетом Міністрів України міністерствам, іншим центральним і місцевим органам виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим на основі пропозицій центрального органу виконавчої влади з питань економічної політики, Міністерства оборони України за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом, іншими зацікавленими органами виконавчої влади.

За приписами частини 4 статті 11 Закону України "Про державний матеріальний резерв" підприємства, установи і організації всіх форм власності, яким встановлені мобілізаційні та інші спеціальні завдання, зобов'язані забезпечити розміщення, зберігання, своєчасне освіження, заміну, а також відпуск матеріальних цінностей із державного резерву згідно з зазначеними завданнями власними силами. Таким чином, підприємства зберігають матеріальні цінності мобілізаційного резерву на основі мобілізаційного завдання, яке доводиться до підприємства. Таке мобілізаційне завдання є адміністративним актом, на підставі якого виникають правовідносини, які хоч і містять цивільно-правовий характер, але являються специфічними правовідносинами в силу специфіки мобілізаційного резерву.

Придбання та поставка матеріальних цінностей для державного резерву здійснюються в основному на підставі замовлень на поставку продукції для державних потреб у порядку, визначеному Законами України "Про здійснення державних закупівель" (2289-17) , "Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб" (493/95-ВР) , "Про державне оборонне замовлення" (464-14) та Порядком формування та розміщення державних замовлень на поставку продукції для державних потреб і контролю за їх виконанням, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29.02.96 N 266 (266-96-п) .

Що ж до правовідносин, які виникли до набрання Законом чинності, то до них відповідно до Постанови Верховної Ради України від 12.09.91 N 1545-XII "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР" (1545-12) мають застосовуватися акти законодавства Союзу РСР, зокрема, приписи Положення про мобілізаційний резерв, затвердженого постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 29.09.69 N 780-275, з додержанням принципу дії нормативно-правових актів у часі.

За приписами статті 2 Закону України "Про державний матеріальний резерв":

- відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву, це зберігання закладених до державного резерву матеріальних цінностей у постачальника (виробника) або одержувача (споживача) без надання йому права користуватися цими матеріальними цінностями до прийняття у встановленому порядку рішення про відпуск їх з державного резерву;

- розбронювання матеріальних цінностей державного резерву, це відпуск матеріальних цінностей з державного резерву без наступного їх повернення;

- самовільне відчуження матеріальних цінностей державного резерву, це використання або реалізація відповідальним зберігачем матеріальних цінностей державного резерву, що перебувають у нього на відповідальному зберіганні, без відповідного рішення на це центрального органу виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом.

Загальні положення про зберігання визначені у главі 66 Цивільного кодексу України (435-15) . Зокрема, статтями 937 та 208 цього Кодексу передбачено, що договір зберігання між юридичними особами укладається в письмовій формі.

Необхідність укладання договору зберігання матеріальних цінностей держрезерву визначено пунктом 4 Порядку формування, розміщення та проведення операцій з матеріальними цінностями державного резерву, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.10.1997 р. № 1129 (1129-97-п) , згідно з яким розміщення запасів матеріальних цінностей державного резерву здійснюється Держрезервом на підприємствах, в установах і організаціях системи державного резерву, а також на інших підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності на договірних умовах.

Договори з відповідальними зберігачами укладаються Держрезервом на період, не менший за встановлений термін зберігання продукції до її освіження або заміни.

За приписами пункту 10 Порядку формування, розміщення та проведення операцій з матеріальними цінностями державного резерву, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.10.1997 р. № 1129 (1129-97-п) матеріальні цінності вважаються закладеними до державного резерву після підписання акта про їх приймання, розміщення на місці постійного зберігання та оформлення відповідних бухгалтерських документів складського обліку.

Аналогічна норма містилася й у Положенні про мобілізаційний резерв, затвердженому постановою ЦК КПРС та Ради міністрів СРСР від 29.09.69 р. Документом, що підтверджує закладення матеріальних цінностей мобілізаційного резерву на відповідальне зберігання, є акт закладки матеріальних цінностей за формою № 1. Номенклатура накопичення є державним замовленням, тобто тим завданням, яке держава встановлювала підприємству, проте вказаний норматив не може свідчити про фактичну кількість закладених до мобілізаційного резерву цінностей.

Аналіз наведених норм дозволяє зробити висновок, що документом, підтверджуючим закладення матеріальних цінностей мобілізаційного резерву на відповідальне зберігання є акт закладки матеріальних цінностей.

Проте, здійснюючи судовий розгляд справи суди першої та апеляційної інстанції на вказані приписи законодавства, з урахуванням наявних доказів у справі, уваги не звернули, та не встановили відповідні обставини стосовно правової природи причини виникнення зобов'язань щодо зберігання матеріальних цінностей, у чому конкретно полягає незабезпечення зберігання матеріальних цінностей та у який спосіб та з яких підстав здійснювалось їх закладення та відпущення, що свідчить про не з'ясування судами всіх обставин, які мають значення для правильного вирішення даного спору.

Крім того, судова колегія вважає за необхідне зазначити, що суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, посилаючись на номенклатуру затверджену Держпланом СРСР від 26.06.88. № В-2814сс робить висновок про те, що відповідач є зберігачем матеріальних цінностей державного резерву.

Проте, в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази фактичної передачі ПАТ "Завод КІНАП" на зберігання спірних матеріальних цінностей та номенклатура затверджена Держпланом СРСР від 26.06.88. № В-2814сс, на яку посилаються суди у судових рішеннях.

Колегія суддів також вважає за необхідне зазначити, що як вбачається з матеріалів справи, ПАТ "Завод КІНАП " у заяві поданій до суду апеляційної інстанції 16.01.2015 р. просило застосувати наслідки спливу позовної давності (том 2 а.с.17-20).

Проте, під час здійснення апеляційного провадження, суд апеляційної інстанції не звернув уваги на приписи частини 3 статті 267 Цивільного кодексу України, якою передбачена можливість застосування позовної давності, у тому числі й спеціальної, лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення судом.

У суді апеляційної інстанції заявити про сплив позовної давності може сторона у спорі, яка доведе неможливість подання відповідної заяви в суді першої інстанції, зокрема у разі, якщо відповідну сторону не було належним чином повідомлено про час і місце розгляду справи місцевим господарським судом.

Однак, вказані обставини судом апеляційної інстанції не з'ясовувались та не встановлювались.

Статтею 33 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими і речовими доказами, висновками судових експертів; поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі. В необхідних випадках на вимогу судді пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі, мають бути викладені письмово (стаття 32 цього Кодексу).

За приписами статті 34 Господарського процесуального кодексу України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до статті 43 цього Кодексу господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим.

Оскільки в силу статті 111-7 Господарського процесуального кодексу України, касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, судові рішення у даній справі підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до господарського суду міста Києва.

При новому розгляді справи судам необхідно врахувати викладене, всебічно і повно перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, і в залежності від встановлених обставин вирішити спір у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Керуючись статтями 43, 111-7, пунктом 3 статті 111-9, статтями 111-10, 111-11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,-

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 10.02.2015 у справі № 910/7941/14 та рішення господарського суду м. Києва від 17.07.2014 скасувати, справу направити на новий розгляд до господарського суду м. Києва.

Касаційну скаргу задовольнити.