916/871/14 Про стягнення заборгованості за договором про встановлення сервітуту для причалів - 08.10.2014 Прийняття

У березні 2014 року державне підприємство "Адміністрація морських портів України" в особі Ізмаїльської філії державного підприємства "Адміністрація морських портів України" звернулось до господарського суду Одеської області з позовом до державного підприємства "Ізмаїльський морський торговельний порт", просило стягнути з відповідача 3 352 452,37 грн. боргу та судові витрати (а.с. 2-8).

Позовні вимоги мотивовано невиконанням державним підприємством "Ізмаїльський морський торговельний порт" зобов'язань щодо оплати за користування сервітутом за договором № 08-П/90/1-Р від 15.07.2013 року.

Рішенням господарського суду Одеської області від 26.05.2014 року (суддя Власова С.Г.), залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 28.08.2014 року (головуючий Шевченко В.В., судді Мирошниченко М.А., Головей В.М.) (а.с. 179-183) позов задоволено. Вирішено питання розподілу судових витрат (а.с. 125-131).

Оскаржені судові акти мотивовано доведеністю позовних вимог.

Не погодившись з прийнятими судовими рішеннями, державне підприємство "Ізмаїльський морський торговельний порт" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, просило оскаржені судові акти скасувати та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити (а.с. 191-194).

Ухвалою Вищого господарського суду України від 24.09.2014 року касаційну скаргу державного підприємства "Ізмаїльський морський торговельний порт" прийнято до провадження та призначено до розгляду на 08.10.2014 року (а.с. 189-190).

Колегія суддів, вивчивши матеріали справи, вислухавши представників сторін, обговоривши доводи касаційної скарги, дослідивши правильність застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Згідно ст. 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст. 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Пунктом 1 ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України визначено, що, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до ч. 1 ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 15.07.2013 року між державним підприємством "Адміністрація морських портів України" в особі Іллічівської філії державного підприємства "Адміністрація морських портів України" та державним підприємством "Ізмаїльський морський торговельний порт" було укладено договір про встановлення сервітуту № 08-П/90/1-Р, предметом якого було встановлення сервітуту для причалів № № 3-8,12-14,16-26, причалу флоту портового для забезпечення можливості виконання сервітуарієм комплексу робіт та послуг на об'єкті сервітуту та зобов'язання сервітуарія здійснювати своєчасно і у повному обсязі оплату за сервітут за весь час фактичного користування об'єктом сервітуту у розмірах і порядку, передбачених договором (а.с. 40-47).

Пунктом 2.1 договору сторони визначили обсяг сервітутних прав, наданих сервітуарію.

Згідно п. 3.1.1 договору сервітутонадавач має право своєчасно отримувати ставку сервітуту у розмірі та порядку, встановленому у цьому договорі.

Пунктом 3.4.2 договору передбачено, що сервітуарій зобов'язаний, зокрема, своєчасно сплачувати ставку сервітуту у порядку та розмірі, що передбачені договором за весь час фактичного користування об'єктом сервітуту.

Відповідно до п. 4.1 договору плата за сервітут розраховується відповідно до наказу державного підприємства "Адміністрація морських портів України" від 12.06.2013 року № 6 "Про встановлення механізму визначення плати за сервітут на причали (причальну інфраструктуру)", що знаходяться на балансі сервітутонадавача.

Згідно п. 4.2 договору сторони домовились встановити щомісячну плату за сервітут, зазначену у додатку № 2, який є невід'ємною частиною даного договору.

У додатку № 2 до договору сторони встановили щомісячну плату за сервітут у розмірі 176 грн. 40 коп. (без ПДВ) за 1 м довжини причалу.

Пунктом 4.3 договору передбачено, що сервітуарій здійснює оплату рахунків сервітутонадавача шляхом банківського переказу грошових коштів на поточний рахунок позивача протягом 10 робочих днів з дати отримання виставленого рахунку.

Згідно п. 7.1 договору він набуває чинності з дня його укладення, але регулює взаємовідносини між сторонами починаючи з 13.06.2013 року відповідно до ст. 631 ЦК України. Договір діє до 31.12.2013 року, але у будь-якому разі до повного виконання сторонами своїх зобов'язань за цим договором.

У додатку № 1 до договору 08-П/90/1-Р від 15.07.2013 року сторони визначили перелік нерухомого майна щодо якого встановлено сервітут (об'єкт сервітуту), а у додатку № 2 до вказаного договору встановили щомісячну плату за сервітут (а.с. 48, 49).

Судами попередніх інстанцій встановлено, що сервітутонадавач умови договору виконав у повному обсязі та виставив відповідачу (сервітуарію) рахунки для оплати користування об'єкту сервітуту на загальну суму 3 352 452,37 грн., які останнім не були сплачені.

Відповідно до ч. 3 ст. 403 Цивільного кодексу України особа, яка користується сервітутом, зобов'язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Враховуючи вищевикладене, місцевий господарський суд, з яким погодилась і апеляційна інстанція, дійшов висновку про задоволення позовних вимог.

Проте, висновки судів попередніх інстанцій є передчасними.

Пунктами 1, 2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 року № 6 "Про судове рішення" (v0006600-12) роз'яснено, що рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

Рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Відповідно до ч. 2, 3 ст. 326 Цивільного кодексу України від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади.

Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.

Згідно ч. 5 ст. 22 Господарського кодексу України держава реалізує право державної власності у державному секторі економіки через систему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління щодо суб'єктів господарювання, що належать до цього сектора і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління.

Частиною 1 ст. 136 Господарського кодексу України передбачено, що право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

Відповідно до ч. 2 ст. 144 Господарського кодексу України право на майно, що підлягає державній реєстрації, виникає з дня реєстрації цього майна або відповідних прав на нього, якщо інше не встановлено законом.

Згідно ч. 1, 4 ст. 182 Цивільного кодексу України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.

Стаття 3 Закону України від 01.07.2004 року № 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" встановлює обов'язковість державної реєстрації речових та інших прав та їх обтяжень на нерухоме майно та визначає, що права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону України від 01.07.2004 року № 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземним державам, а також територіальним громадам в особі органів місцевого самоврядування, а саме: 1) право власності на нерухоме майно; 2) право володіння; право користування (сервітут); право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); право забудови земельної ділянки (суперфіцій); право господарського відання; право оперативного управління; право постійного користування та право оренди земельної ділянки; право користування (найму, оренди) будівлею або іншими капітальними спорудами, їх окремими частинами; іпотека; довірче управління майном; 3) інші речові права відповідно до закону; 4) податкова застава, предметом якої є нерухоме майно, та інші обтяження.

Згідно ч. 2 ст. 4 вказаного Закону речові права на нерухоме майно, зазначені в пунктах 2 і 3 частини першої цієї статті, є похідними і реєструються після державної реєстрації права власності на таке майно, крім випадків, передбачених статтею 41 цього Закону.

Майно, щодо якого встановлено сервітут відноситься до об'єктів нерухомого майна, тобто, до об'єктів, речові та інші права і їх обтяження на які підлягають обов'язковій державній реєстрації.

Суди попередніх інстанцій вищезазначених норм матеріального права не врахували та не дослідили, чи позивач належним чином оформив речові та інші права і їх обтяження на нерухоме майно щодо якого встановлено сервітут.

Крім того, згідно ч. 1, 2 т. 43 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Разом з тим, суд апеляційної інстанції послався як на належні докази на користь правової позиції позивача на акти здачі-прийняття робіт, зазначивши, що такі акти підписані та скріплені печатками обох сторін, тоді як підписи уповноваженої особи та печатки відповідача на наданих у матеріалах справи копіях відсутні (а.с. 51, 53, 55, 57, 59, 61, 63, 65).

Отже, порушивши та неправильно застосувавши норми процесуального та матеріального права, не з'ясувавши повно і всебічно обставин та не дослідивши докази, наявні в матеріалах справи, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків та прийняли необгрунтовані рішення, які підлягають скасуванню.

Згідно ч. 2 ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 111-9 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції і передати справу на новий розгляд, якщо суд припустився порушень норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Пунктом 11 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 24.10.2011 року № 11 (v0011600-11) "Про деякі питання практики застосування розділу XII1 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) " передбачено, що, відповідно до частини першої статті 47 ГПК України судове рішення приймається за результатами обговорення усіх обставин справи, а частиною першою статті 43 названого Кодексу передбачено всебічний, повний і об'єктивний розгляд в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності. Недодержання судом першої або апеляційної інстанції цих норм процесуального права, якщо воно унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного розгляду справи, також є підставою для скасування судового рішення з передачею справи на новий розгляд до відповідного суду (пункт 3 частини першої статті 111-9 ГПК України), оскільки касаційна інстанція не має права сама встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові місцевого чи апеляційного господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

За таких обставин справа підлягає передачі на новий розгляд, під час якого суду необхідно врахувати викладене, всебічно і повно перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, і, в залежності від установлених обставин, вирішити спір у відповідності з нормами матеріального і процесуального права, що підлягають застосуванню до наявних правовідносин.