Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Т.Б. Дроботової - головуючого, Н.О. Волковицької, Л.І. Рогачза участю представників: позивача Машир М.О., дов. від 06.10.2014 відповідача Ткач В.В., дов. від 08.01.2014 розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Приватного підприємства "Карла Маркса - 2" на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 07.08.2014 у справі № 920/663/14 Господарського суду Сумської області за позовом Путивльської районної державної адміністрації до Приватного підприємства "Карла Маркса - 2" про визнання недійсним договору оренди землі

Путивльська районна державна адміністрація звернулося до господарського суду з позовом про визнання недійсним укладеного з відповідачем 22.08.2013 договору оренди землі, об'єктом якого є оренда 258 земельних ділянок на території Манухівської сільської ради не успадкованих та не переоформлених часток (паїв) загальною площею 413,48 га, в тому числі ріллі 413,48 га (в редакції заяви про зменшення позовних вимог від 25.04.2014 (а.с.24), відповідно до статей 203, 215, 216 Цивільного кодексу України з огляду на відсутність у договорі істотних умов, визначених статтею 15 Закону України "Про оренду землі", прикінцевими положеннями постанови Кабінету Міністрів України від 03.03.2004 № 220 "Про затвердження типового договору оренди землі" (220-2004-п) .

Відповідач відхилив позовні вимоги, зазначивши, що стаття 15 Закону України "Про оренду землі" не поширюється на правовідносини з оренди земельних часток (паїв), що є об'єктами оренди за спірним договором; у спірному договорі наявні всі умови, необхідні для договорів даного виду; позивач не обґрунтував, в чому полягає порушення його прав внаслідок укладення спірного договору. Також відповідач вказав, що вирішення питання про дійсність спірного договору не може бути вирішено до встановлення судами факту дійсності чи недійсності попереднього договору оренди землі, укладеного сторонами щодо цього ж об'єкту оренди.

Рішенням Господарського суду Сумської області від 29.04.2014 (суддя Левченко П.І.) позов задоволено; визнано недійсним договір оренди землі від 22.08.2013, укладений Путивльською районною державною адміністрацією та Приватним підприємством "Карла Маркса - 2"; з відповідача стягнуто на користь позивача 1218 грн. витрат по сплаті судового збору.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 07.08.2014 (судді: Пелипенко Н.М. - головуючий, Івакіна В.О., Тихий П.В.) рішення місцевого господарського суду залишено без змін з мотивів його законності та обґрунтованості.

Не погоджуючись з висновками судів попередніх інстанцій, відповідач подав до Вищого господарського суду України касаційну скаргу, в якій просить рішення та постанову у даній справі скасувати та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Касаційну скаргу вмотивовано доводами про неправильне застосування господарськими судами норм матеріального та процесуального права, а саме: всупереч приписам статей 33, 43 Господарського процесуального кодексу України суди не з'ясували правовий режим земельних ділянок, щодо яких укладався спірний договір, не дослідили об'єкт оренди, у зв'язку з чим невірно застосували до спірних правовідносин статтю 15 Закону України "Про оренду землі", не встановили, в чому саме полягає порушене право позивача, на захист якого подано позов.

Позивач відзив на касаційну скаргу не надав; усно в судовому засіданні вказав на законність та обґрунтованість судових рішень.

Заслухавши доповідь судді-доповідача та пояснення представників сторін, присутніх у судовому засіданні, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судових рішеннях, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Відповідно до статті 111-7 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підстав встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Касаційна інстанція не має права встановлювати чи вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду або відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або перевіряти докази.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що на підставі розпорядження голови Путивльської районної державної адміністрації "Про надання в оренду ПП "Карла Маркса-2" земельних ділянок на території Манухівської сільської ради Путивльського району" № 322-ОД від 22.08.2013 позивачем та відповідачем укладено договір оренди землі від 22.08.2013 строком дії до 21.08.2018 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, відповідно до умов якого в оренду передано 258 земельних ділянок на території Манухівської сільської ради неуспадкованих та непереоформлених часток (паїв) загальною площею 413,48 га в т.ч. ріллі 413,48 га.

Також судами встановлено, що спірний договір оренди землі не містить істотних умов, передбачених статтею 15 Закону України "Про оренду землі", зокрема, щодо об'єктів оренди (кадастрових номерів, місць розташування та розмірів 258 земельних ділянок); до договору не додано планів або схем земельних ділянок, які передаються в оренду; кадастрових планів; актів визначення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості), зміст укладеного договору оренди землі не містить даних щодо будь-яких додатків до нього, які мають бути згідно з статтею 15 Закону України "Про оренду землі" невід'ємною частиною договору оренди землі.

22.08.2013 року сторонами договору складено акт приймання-передачі земельної ділянки, що надається в оренду, за змістом якого власником ділянки, розташованої на території Манухівської сільської ради, є Путивльська районна державна адміністрація в особі голови райдержадміністрації Косовського Анатолія Івановича (надалі - орендодавець). Передано в натурі в оренду строком на п'ять років орендарю в особі (представнику) ПП "Карла Маркса-2" Шаповалова Михайла Федоровича земельну ділянку площею 413,48 га. Орендар прийняв її у строкове платне користування згідно договору оренди від 22.08.2013, що засвідчено підписами.

Оскільки акт приймання-передачі земельної ділянки, що надається в оренду від 22.03.2013, не містить відомостей про місця розташування 258 земельних ділянок, які надаються в оренду, їх кадастрові номери та розміри, місцевий господарський суд дійшов висновку, що 258 земельних ділянок за спірним договором фактично не передавались відповідачеві з визначенням меж земельних ділянок в натурі (на місцевості), а зміст акта приймання-передачі земельної ділянки від 22.08.2013 щодо передачі в натурі орендодавцем та прийняття у користування орендарем земельної ділянки площею 413,48 га згідно з договором оренди землі від 22.08.2013 суперечить змісту вищезгаданого договору, оскільки об'єктами оренди, за змістом пункту 2 договору оренди землі від 22.08.2013 є 258 земельних ділянок, загальний розмір яких складає 413,48 га, але це не є одна суцільна земельна ділянка такого розміру, яка має кадастровий номер, певне місце розташування, а тому й відсутні невід'ємні частини договору оренди землі, які мають бути, згідно з частиною четвертої статті 15 Закону України "Про оренду землі": план або схема земельної ділянки площею 413,48 га, яка передається в оренду; кадастровий план земельної ділянки; акт визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості).

Враховуючи вищенаведене, господарські суди дійшли висновку, що позовні вимоги позивача є правомірними, обґрунтованими та підлягають задоволенню у зв'язку з недодержанням сторонами в момент вчинення правочину вимог, які встановлені частиною першою статті 203 Цивільного кодексу України та статті 15 Закону України "Про оренду землі", оскільки спірний договір оренди землі укладений між сторонами з порушенням вимог чинного законодавства України та не містить у собі істотних умов договору оренди землі щодо об'єктів оренди та невід'ємних частин договору: планів або схем 258 земельних ділянок; кадастрових планів земельних ділянок з відображенням обмежень (обтяжень) у їх використанні та встановлених земельних сервітутів; актів визначення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості), що є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання його недійсним відповідно до закону (частина друга статті 15 Закону України "Про оренду землі").

Судова колегія зазначає про таке.

Статтею 1 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (в тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Згідно зі статтями 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та право звернутися до суду за його захистом відповідно до встановлених способів захисту цивільних прав та інтересів судом. Відповідно частиною 3 статті 215 Цивільного кодексу України визначено, що заперечувати дійсність правочину може одна із сторін чи заінтересована особа на підставах, встановлених законом; розглядаючи спір, господарський суд повинен встановити об'єктивну наявність порушення чи оспорювання цивільного права чи охоронюваного законом інтересу позивача та наявність підстав недійсності правочину відповідно до підстав поданого позову.

Статтею 203 Цивільного кодексу України передбачено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для дійсності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, що вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом, або якщо він не визнаний судом недійсним; підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Вирішуючи спір про визнання правочину недійсним, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання правочину недійсним та настання відповідних наслідків: відповідність змісту правочину вимогам закону, додержання встановленої форми правочину, правоздатність сторін правочину, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Для правильного вирішення спору про визнання недійсним спірного договору оренди судам належало з'ясувати, що є об'єктом оренди за цим договором та який правовий режим підлягає застосуванню до даного об'єкту.

За змістом статті 3 Закону України "Про оренду землі" об'єктами оренди землі є земельні ділянки, тобто частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами (стаття 79 Земельного кодексу України); стаття 15 вказаного Закону визначає істотні умови, яким має відповідати договір оренди такого об'єкту.

Разом з тим, земельна частка (пай) є умовною часткою земель, що належали колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, розмір якої визначений в умовних кадастрових гектарах. Місцезнаходження та межі такої земельної частки (паю) не визначені.

Відповідно до абзацу першого розділу ІХ "Перехідні положення" Закону України "Про оренду землі" (161-14) громадяни - власники сертифікатів на право на земельну частку (пай) до виділення їм у натурі (на місцевості) земельних ділянок мають право укладати договори оренди земель сільськогосподарського призначення, місце розташування яких визначається з урахуванням вимог раціональної організації території і компактності землекористування, відповідно до цих сертифікатів з дотриманням вимог цього Закону. Відповідно до статті 13 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних часток (паїв)" нерозподілені (невитребувані) земельні ділянки за рішенням відповідної сільської, селищної, міської ради чи районної державної адміністрації можуть передаватися в оренду для використання за цільовим призначенням на строк до моменту отримання їх власниками державних актів на право власності на земельну ділянку, про що зазначається у договорі оренди земельної ділянки, а власники земельних часток (паїв) чи їх спадкоємці, які не взяли участь у розподілі земельних ділянок, повідомляються про результати проведеного розподілу земельних ділянок у письмовій формі, у разі якщо відоме їх місцезнаходження.

Вимоги до договору оренди земельної частки (паю), належної громадянам - власникам сертифікатів на право на земельну частку (пай), визначено наказом Держкомзему України № 5 від 17.01.2000 (z0101-00) "Про затвердження форми Типового договору оренди земельної частки (паю); Постановою Кабінету Міністрів України від 24.01.2000 за № 119 (119-2000-п) затверджено Порядок реєстрації договорів оренди земельної частки (паю), відповідно до пункту 2 якого реєстрація договорів оренди проводиться виконавчим комітетом сільської, селищної, міської ради за місцем розташування земельної частки (паю). Для реєстрації договору оренди орендодавець подає особисто або надсилає поштою до відповідного виконавчого комітету органу місцевого самоврядування договір оренди у двох примірниках та сертифікат на право на земельну частку (пай). Виконавчий комітет сільської, селищної, міської ради перевіряє у дводенний термін подані документи, реєструє або готує обґрунтований висновок про відмову в реєстрації.

Зазначене законодавство не містить вимог щодо наявності обов'язкових істотних умов у договорі оренди частки (паю) відповідно до статті 15 Закону України "Про оренду землі".

В законодавстві відсутні положення, які б регулювали правовідносини, пов'язані з передачею нерозподіленого (не витребуваного) паю в оренду за рішенням відповідної сільської, селищної, міської ради чи районної державної адміністрації, що, однак, не змінює правового статусу паю як умовної частки земель. Натомість суди викладене вище не врахували, не дослідили, що саме є об'єктом оренди за спірним договором, та не мотивували застосування приписів статті 15 Закону України "Про оренду землі" до спірних правовідносин, не спростувавши відповідні доводи відповідача.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин; обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Перевіривши у відповідності до частини 2 статті 111- 5 Господарського процесуального кодексу України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у постанові апеляційного господарського суду, колегія суддів дійшла висновків про те, що господарські суди попередніх інстанцій, розглядаючи справу, всупереч положенням статей 43, 101, 105 Господарського процесуального кодексу України не розглянули всебічно, повно та об'єктивно в судовому процесі всі істотні обставини справи в їх сукупності, не проаналізували належним чином спірні правовідносини, зміст прав та зобов'язань сторін відповідно до приписів чинного законодавства, не надали оцінку наявним у справі доказам, порушили принципи рівності та змагальності сторін у судовому процесі.

Допущені порушення процесуальних норм унеможливлюють встановлення фактичних обставин справи, що мають значення для вирішення даного спору. З огляду на межі повноважень касаційної інстанції, визначені статтею 111-7 Господарського процесуального кодексу України, постанову та рішення у даній справі слід скасувати, направивши справу на новий розгляд до місцевого господарського суду.

Під час нового розгляду справи господарським судам слід врахувати вищенаведене та вирішити спір у відповідності до вимог чинного законодавства.

На підставі викладеного, керуючись статтями 111-5, 111-7, пунктом 3 статті 111-9, статтями 111-11, 111-12 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

Касаційну скаргу Приватного підприємства "Карла Маркса - 2" задовольнити частково.

Постанову Харківського апеляційного господарського суду від 07.08.2014 у справі № 920/663/14 Господарського суду Сумської області та рішення Господарського суду Сумської області від 29.04.2014 скасувати.

Справу направити на новий розгляд до Господарського суду Сумської області.