Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого Іванової Л.Б. суддів Гольцової Л.А. (доповідач), Козир Т.П. розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Інтернаціональні телекомунікації" на рішення та на постанову Господарського суду міста Києва від 07.04.2014 Київського апеляційного господарського суду від 23.07.2014 у справі № 910/22958/13 Господарського суду міста Києва за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Інтернаціональні телекомунікації" до Фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 про стягнення 15860,00 грн. та за зустрічним позовом Фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Інтернаціональні телекомунікації" про визнання договору недійсним за участю представників сторін (за первісним позовом):

позивача: Бевз К.І., дов. від 14.01.2014;

відповідача: ОСОБА_6, договір від 17.12.2013 № 1, ордер серії КВ № 099001 від 17.12.2013;

Розпорядженням Секретаря першої судової палати Вищого господарського суду України від 30.09.2014 № 02-05/440 для розгляду касаційної скарги у справі № 910/22958/13, призначеної до перегляду в касаційному порядку на 01.10.2014, сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя - Іванова Л.Б., судді - Гольцова Л.А., Козир Т.П.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 07.04.2014 у справі № 910/22958/13 (колегія суддів у складі: головуючий суддя - Трофименко Т.Ю., судді - Ващенко Т.М., Смирнова Ю.М.) в задоволенні первісного та зустрічного позову відмовлено.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 23.07.2014 (колегія суддів у складі: головуючий суддя - Самсін Р.І., судді - Гончаров С.А., Шаплата Є.Ю.) рішення Господарського суду міста Києва від 07.04.2014 у справі № 910/22958/13 залишено без змін.

Не погоджуючись із рішеннями попередніх судових інстанцій, ТОВ "Інтернаціональні телекомунікації" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати в частині відмови в задоволенні первісних позовних вимог та в цій частині прийняти нове рішення, яким задовольнити позов в повному обсязі.

Обґрунтовуючи підстави звернення з касаційною скаргою, скаржник послався на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Відзив на касаційну скаргу не надходив, що не є перешкодою для суду касаційної інстанції переглянути в касаційному порядку оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій.

Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм судами попередніх інстанцій належної юридичної оцінки та повноти встановлення обставин справи, дотримання норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.

Місцевим та апеляційним господарськими судами під час розгляду справи встановлено, що між сторонами 23.11.2010 укладено попередній договір про укладення між ними в майбутньому договору оренди нежитлового приміщення площею 55,6 м2 за адресою: АДРЕСА_1.

Пунктом 5 попереднього договору визначено, що Орендатор (ТОВ "Інтернаціональні телекомунікації") зобов'язався протягом 2 робочих днів з моменту виставлення Орендодавцем (ФОП ОСОБА_4) відповідного рахунку внести на користь Орендодавця задаток в розмірі 50% від вартості місячної орендної плати, вказаної в п. 2 цього попереднього договору (31720,00 грн.), за об'єкт оренди; після укладення основного договору оренди об'єкту оренди, завдаток зараховується в рахунок часткової оплати першого місяця оренди за користування об'єктом оренди по основному договору.

У відповідності до п. 5 попереднього договору, ТОВ "Інтернаціональні телекомунікації" перераховано відповідачу 15860,00 грн. в рахунок оплати 50% від вартості місячної орендної плати згідно платіжного доручення від 24.11.2010 № 47852.

На виконання п. 1 попереднього договору, 02.12.2010 між сторонами укладено договір оренди нежитлового приміщення № 1751, за умовами якого Орендодавець (ФОП ОСОБА_4) зобов'язався передати, а Орендатор (ТОВ "Інтернаціональні телекомунікації") прийняти нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1.

Згідно з п. 8.1 договору, він вступає в силу з моменту його підписання обома сторонами. Сторони дійшли згоди, що строк фактичного користування Орендарем приміщенням за даним договором складає 35 місяців та починає відраховуватись з дня підписання сторонами цього договору.

Після набрання чинності цим договором всі попередні переговори за ним, листування, попередні договори, протоколи про наміри та будь-які інші усні або письмові домовленості сторін з питань, що так чи інакше стосуються цього договору, втрачають юридичну силу, але можуть братися до уваги при тлумаченні умов цього договору (п. 9.7 договору).

Предметом позову, як вірно зазначено судом першої інстанції, є стягнення з ФОП ОСОБА_4 грошових коштів в сумі 15860,00 грн. відповідно до ст. 1212 ЦК України, оскільки, як стверджує позивач, строк дії договору оренди 02.11.2013 закінчився, а відповідачем так і не було передано в користування нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1.

Приймаючи рішення у справі про відмову в задоволенні позову, місцевий господарський суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції виходив з положень ст.ст. 635, 1212, 1213 ЦК України та дійшов висновку про необґрунтованість позову, оскільки відносини за попереднім договором між сторонами припинились у зв'язку з укладенням основного договору, а отримані 24.11.2010 відповідачем грошові кошти в сумі 15860,00 грн., в силу домовленості сторін за попереднім договором, є частиною проведеної оплати за перший місяць оренди за договором оренди від 02.12.2010 № 1751, який вступив в силу з моменту його підписання сторонами (п. 8.1 договору).

Згідно положень ч. 2 ст. 111-5 ГПК України, касаційна інстанція перевіряє юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого господарського суду та постанові апеляційного господарського суду.

Відповідно абз. 2 п. 1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 "Про судове рішення" (v0006600-12) рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

Рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору (п.2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 (v0006600-12) ).

Статтею 1212 ЦК України передбачено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про:

1) повернення виконаного за недійсним правочином;

2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння;

3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні;

4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Аналіз вказаної норми права дає підстави для висновку, що цей вид позадоговірних зобов'язань породжують такі юридичні факти: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо такі відпали.

Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом (ч. 1 ст. 43 ГПК України).

Оскільки, як встановлено судами попередніх інстанцій, між сторонами укладений попередній договір від 23.11.2010, а кошти, які позивач просить стягнути з відповідача, отримано останнім як завдаток у розмірі 50% від вартості місячної орендної плати по укладеному договору оренди від 02.12.2010 № 1751, то такі кошти набуто за наявності правової підстави, а тому колегія суддів касаційної інстанції погоджується з висновком судів про відмову в задоволенні позову про стягнення з відповідача коштів в порядку ст. 1212 ЦК України.

Що стосується зустрічного позову ФОП ОСОБА_4 про визнання договору оренди нежитлового приміщення від 02.12.2010 № 1751 недійсним з мотивів його невідповідності положенням, 203, 215, 234 ЦК України (435-15) , попередні судові інстанції, надавши оцінку всім матеріалам справи в сукупності, дійшли висновку, що позивачем, в межах заявленого позову, не підтверджено відповідно до ст.ст. 33, 34 ГПК України наявність підстав для визнання спірного договору недійсним у судовому порядку на підставі зазначеного законодавства України.

При цьому, судами досліджено підстави, якими позивач обґрунтував свої вимоги, а саме, що відповідач за весь час дії основного договору не виконав умови п. 3.5 договору, а також не вступив у строкове платне користування приміщенням, тому договір, на переконання позивача, укладений з метою повернення завдатку і є фіктивним.

При цьому, слід враховувати, що фіктивний правочин (ст. 234 ЦК України) є недійсним незалежно від мети його укладення, оскільки сторони не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідним правочином. Саме лише невчинення сторонами тих чи інших дій на виконання правочину не означає його фіктивності. Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення господарським судом умислу його сторін. У розгляді відповідних справ слід враховувати, що ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, то даний правочин не може визнаватися фіктивним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення.

Господарські суди попередніх інстанцій, взявши до уваги наведене та встановивши, що між сторонами договору велась переписка щодо підписання акту приймання-передачі приміщення, а також, що проведення оплати в сумі 15860,00 грн. в рахунок оплати 50 % від вартості місячної орендної плати здійснено згідно домовленості сторін про укладення договору оренди за попереднім договором від 23.11.2010, дійшли вірного висновку про недоведеність обставин згідно зі ст. 234 ЦК України, на підставі яких оскаржуваний договір оренди нежитлового приміщення від 02.12.2010 № 1751, укладений між сторонами, підлягав би визнанню недійсним.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази (ст. 111-7 ГПК України).

Доводи скаржника, викладені в касаційній скарзі, були предметом дослідження суду апеляційної інстанції, їм дана належна оцінка, тому відхиляються як необґрунтовані та такі, що не спростовують зроблених судом висновків. При цьому, в частині встановлення фактичних обставин справи та переоцінки наявних доказів касаційна скарга не відповідає вимогам ст.ст. 111-5, 111-7 ГПК України стосовно меж перегляду справи в касаційній інстанції.

Враховуючи межі перегляду справи в суді касаційної інстанції та повноваження останнього, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржувані судові рішення відповідають вимогам матеріального та процесуального права і підстав для їх скасування не вбачається.

Керуючись ст.ст. 111-7, 111-9, 111-11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,-

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Інтернаціональні телекомунікації" залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 07.04.2014 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 23.07.2014 у справі № 910/22958/13 - без змін.