Вищий господарський суд України у складі колегії суддів :

головуючого судді Малетича М.М., суддів: Круглікової К.С., Мамонтової О.М. розглянувши касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 на постанову Одеського апеляційного господарського суду від 04.02.2014 року у справі № 916/3000/13 господарського суду Одеської області за позовом до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_5 Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 про стягнення 38 121,34 грн.

За участю представників сторін:

позивача: не з'явився,

відповідача: ОСОБА_6, ОСОБА_7,

Позивач звернувся до господарського суду Одеської області з позовом, в якому (з урахуванням наданих уточнень) просить суд стягнути з відповідача 38 121,34 грн., з яких: 34 949,49 грн. основний борг, 2 648,54 грн. - пеня, 522,81 грн. - 3% річні.

Рішенням господарського суду Одеської області від 27.11.2013 року у справі № 916/3000/13 відмовлено у задоволенні позову.

Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 04.02.2014 року вказане рішення місцевого господарського суду скасовано, прийняте нове рішення, яким позовні вимоги задоволено частково, присуджено до стягнення з відповідача 34 949,99 грн. вартості неотриманого товару та 3% річних в сумі 522,81 грн., а також 2413 грн. судового збору.

Не погоджуючись з постановою апеляційного господарського суду, фізична особа-підприємець ОСОБА_4 звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального та процесуального права, просить її скасувати та залишити рішення суду першої інстанції в силі.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, постанова апеляційного господарського суду - скасуванню із залишенням в силі рішення господарського суду першої інстанції з таких підстав.

Задовольняючи позовні вимоги, місцевий господарський суд зазначив, що позивач не довів, що він у спосіб, передбачений ст. 530 ЦК України звертався до відповідача з письмовою вимогою щодо здійснення поставки товару або повернення сплачених коштів, у зв'язку з чим, у відповідача не виник, станом на час звернення позивача до суду з даним позовом, обов'язок щодо повернення грошових коштів. При цьому місцевий суд посилався на норми ст.ст. 11, 509, 525, 526, 629, 656, 662, 663, 665, 712 ЦК України, ст. 175 ГК України вказавши, що оскільки укладеним договором сторонами не був встановлений строк виконання зобов'язання, тому обов'язок відповідача мав виникнути лише після пред'явлення позивачем вимоги.

Скасовуючи рішення місцевого суду та задовольняючи частково позовні вимоги, апеляційний суд виходив з того, що місцевий суд помилково застосував положення ст. 530 ЦК України до спірних відносин, оскільки термін виконання зобов'язання, що випливає з правовідносин поставки (купівлі-продажу), чітко встановлений зазначеною спеціальною нормою права - покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього ( ст. 692 ЦК України).

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, а висновки суду апеляційної інстанції вважає помилковими з огляду на наступне.

Попередніми судовими інстанціями встановлено, що 04 жовтня 2011р. між сторонами було укладено усну домовленість відносно купівлі-продажу труб сталевих та металопрокату в асортименті на загальну суму 34 949,99 грн.

Позивач вказував, що згідно з усною домовленістю відповідач мав поставити позивачеві товар протягом 14 днів після отримання від нього 100% передплати.

Судами попередніх інстанцій було встановлено, що на виконання усної домовленості, позивач перерахував на розрахунковий рахунок відповідача грошові кошти в розмірі 34 949,99 грн. у якості 100% передплати, що підтверджується платіжними дорученнями, які знаходяться в матеріалах справи.

Відповідач, в свою чергу, поставку товару не здійснив, що і стало причиною звернення позивача до суду з даним позовом.

Відповідно до ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певні дії (сплатити гроші), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Згідно з ст. 526 ЦК України та ст. 193 ГК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Приписами ст. 663 Цивільного кодексу України визначено, що продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.

Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства (ст. 530 ЦК України).

Як вбачається з матеріалів справи укладеним договором сторонами не було встановлено строк виконання зобов'язання, а отже, й обов'язок відповідача мав виникнути лише після пред'явлення позивачем вимоги.

Як вірно встановлено місцевим господарським судом та не заперечувалося самим відповідачем, останній після отримання від позивача 100 % оплати, товар не поставив.

В свою чергу, позивач не вимагав від відповідача поставки сплаченого ним товару.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає, що місцевим судом обґрунтовано встановлено, що позивачем належними та допустимими доказами суду не доведено, що він у спосіб, передбачений ст. 530 ЦК України звертався до відповідача з письмовою вимогою щодо здійснення поставки товару або повернення сплачених коштів, у зв'язку з чим у відповідача й не виник станом на час звернення позивача до суду з даним позовом обов'язок щодо повернення отриманих грошових коштів.

Апеляційний господарський суд, задовольняючи частково позовні вимоги, необґрунтовано застосував ч.1 ст. 692 ЦК України, згідно з якою, покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Відповідно до ст.ст. 33, 34 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає висновки місцевого господарського суду про відмову у позові цілком правомірними та обґрунтованими.

Згідно зі статтею 111-7 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Приймаючи до уваги норми чинного законодавства та встановлені під час здійснення судового провадження фактичні обставини справи, колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови неправильно застосував норми матеріального права та зробив помилковий висновок, тому постанова апеляційного господарського суду підлягає скасуванню. Оскільки рішення суду першої інстанції ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає за необхідне залишити його в силі.

Керуючись статтями 111-5, 111-7, 111-9, 111-10, 111-11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

Касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 задовольнити.

Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 04.02.2014 року у справі № 916/3000/13 скасувати. Рішення господарського суду Одеської області від 27.11.2013 р. залишити в силі.

Стягнути з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_5 на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 витрати по сплаті судового збору при поданні касаційної скарги в сумі 915 грн.

Доручити господарському суду Одеської області видати наказ.