Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді: судді: Прокопанич Г.К., Алєєва І.В. (доповідач), Євсіков О.О. за участю представників: від позивача: Азаров О.А., дов. б/н від 08.01.2014 р.; від відповідача: не з'явився; від третьої особи: не з'явився розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Регіонального відділення Фонду державного майна Українина постанову Донецького апеляційного господарського суду від 26.11.2013 р. у справі господарського суду № 905/4262/13 Донецької області за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельна компанія "Кристал" до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Донецькій області третя особа Міністерство промислової політики України про зміну договору оренди

Рішенням господарського суду Донецької області від 17.09.2013 р. (складене 18.09.2013 р.), залишеним без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 26.11.2013 р. у справі № 905/4262/13, позовні вимоги задоволені у повному обсязі. Змінено договір оренди № 665 від 10.10.2000 р., між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Донецькій області та Товариством з обмеженою відповідальністю "Торгівельна компанія "Кристал", шляхом викладення п.10.1 у наступній редакції: "Чинний договір діє з 10.10.2000 р. по 30.04.2023 р.".

Відповідач, Регіональне відділення Фонду державного майна України, з прийнятими судовими актами не погодився та звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати судове рішення місцевого господарського суду та постанову апеляційної інстанції та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.

Обґрунтовуючи підстави звернення до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, скаржник посилається на порушення господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 04.02.2014 р. зазначена касаційна скарга прийнята до провадження та призначена до розгляду.

У письмовому відзиві на касаційну скаргу позивач просив оскаржувані судові акти без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

В призначеному судовому засіданні касаційної інстанції 17.02.2014 р. представник позивача заперечував проти задоволення касаційної скарги.

Перевіривши правильність застосування господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, проаналізувавши доводи з цього приводу, викладені в касаційній скарзі, Вищий господарський суд України дійшов до висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги Регіонального відділення Фонду державного майна України.

Як було встановлено господарськими судами попередніх інстанцій, 10.10.2000 р. між відповідачем (орендодавець) та позивачем (орендар) укладено договір оренди № 665, відповідно до умов якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне володіння і використання державне майно - цілісний майновий комплекс, що знаходиться на балансі ОП "Костянтинівський завод скловиробів", яке розташоване за адресою: 85114, м. Костянтинівна, Донецької області, вул. Шмідта, 3, терміном з 10.10.2000 р. по 10.10.2005 р.

Пунктом 10.3 договору оренди встановлено заборону односторонньої відмови від внесення змін до договору.

02.08.2004р. між цими ж сторонами укладено договір № 1/04, яким продовжено строк дії вищезазначеного договору оренди до 10.10.2010 р.

Рішенням господарського суду Донецької області від 25.10.2011 р. у справі № 40/252пд строк дії договору оренди продовжено по 10.10.2012 р.

Також господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що 11.10.2012р. та 31.01.2013 р. між цими ж сторонами укладені договори № 3 та № 4, якими продовжено строк дії договору оренди, відповідно до 31.01.2013 р. та 31.04.2013 р.

В подальшому позивач звертався до відповідача листом № 36/1-13 від 29.04.2013 р. з пропозицією внесення змін в договір оренди щодо строку дії останнього з 10.10.2000 р. по 30.04.2023 р., тобто, як вірно визначились господарські суди першої та апеляційної інстанції просив змінити істотну умову.

Відповідач заявою від 13.05.2013 р. № 11-06-02-05443 повідомив про те, що договір на новий строк продовжено не буде та те, що договір припинено.

Листом від 15.05.2013 р. № 11-06-02-05546 відповідач відмовився продовжувати договір оренди з посиланнями на припинення його дії відповідно до заяви № 11-06-02-05443 від 13.05.2013 р.

Також вирішуючи даний спір, господарськими судами попередніх інстанцій прийнято до уваги рішення господарського суду Донецької області від 18.06.2013 р. у справі № 905/2398/13 (яке набрало законної сили), яким встановлена правомірність здійсненого орендарем припинення зобов'язань зі сплати орендної плати шляхом проведення зарахування за заявою № 4/8-13вих. від 12.02.2013 р. на суму 380616,49 грн. за рахунок зустрічних вимог до держави відносно компенсації вартості здійснених позивачем невідокремлювальних поліпшень орендованого майна.

Згідно п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають зокрема з договорів та інших правочинів.

Із системного аналізу положень ч.1 ст. 2 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", ч. 1 ст. 631 ЦК України та ч. 7 ст. 180 ГК України місцевий господарський суд, з яким погодилась апеляційна інстанція обґрунтовано зазначив, що факт укладання між сторонами договору оренди та його чинність зумовлює виникнення та існування у орендаря суб'єктивного зобов'язального права на володіння і користування об'єктом оренди до завершення строку таких правовідносин.

Відповідно до ст. 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Приписами ст. 764 ЦК України визначено, якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.

Господарськими судами встановлено, що в матеріалах справи відсутні докази повідомлення позивача за три місяці до закінчення строку дії договору про існування наміру власника майна у використанні предмету договору оренди для власних потреб.

Більш того, як обґрунтовано зазначив місцевий господарський суд, з яким погодилась апеляційна інстанція, про відсутність належного волевиявлення власника майна на використання об'єкту оренди для власних потреб свідчить факт укладання між сторонами договору № 4 від 31.01.2013 р., яким продовжено строк дії орендних правовідносин з 31.01.2013 р. до 30.04.2013 р.

Також господарські суди першої та апеляційної інстанції вірно визначились, що оскільки розглядуваний спір стосується продовження договору із внесенням змін до його істотної умови, який (спір) виник в перебігу чинності його строку, подальше закінчення строку дії договору і висування орендодавцем заперечень проти продовження дії договору на нові 10 років, жодною мірою не впливає на факт існування спору та необхідність судового захисту прав орендаря, можливість надання якого (захисту) не може перебувати у залежності від тривалості розгляду справи (в межах чи поза межами визначеної поточною редакцією строку договору оренди).

Отже, беручи до уваги вищевикладене, господарські суди попередніх інстанцій дійшли до вірного та обґрунтованого висновку щодо наявності правових підстав для задоволення позовних вимог.

Колегія суддів Вищого господарського суду України вважає висновки судів попередніх інстанцій такими, що відповідають наданим доказам та наявним матеріалам справи, нормам матеріального та процесуального права, оскільки господарські суди попередніх інстанцій в порядку ст.ст. 43, 47, 33, 34, 35, 43, 101 ГПК України (1798-12) всебічно, повно і об'єктивно розглянули в судовому процесі всі обставини справи в їх сукупності; дослідили та належним чином оцінили подані сторонами в обґрунтування своїх вимог і заперечень докази; належним чином проаналізували відносини сторін. На підставі встановлених фактичних обставин з'ясували дійсні права і обов'язки сторін, вірно застосували норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.

В силу приписів ст. 111-7 ГПК України, касаційна інстанція не має права сама встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові місцевого чи апеляційного господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Таким чином, у касаційної інстанції відсутні процесуальні повноваження щодо переоцінки фактичних обставин справи, встановлених під час розгляду справи місцевим господарським судом та під час здійснення апеляційного провадження.

Щодо викладених в касаційній скарзі інших доводів, то вони вже були обґрунтовано спростовані судом апеляційної інстанції, і колегія суддів касаційної інстанції погоджується з викладеними в оскаржуваній постанові мотивами відхилення доводів скаржника, у зв'язку з чим підстав для скасування постанови Донецького апеляційного господарського суду від 26.11.2013 р. у справі № 905/4262/13 відсутні.

З огляду на приписи ст. 49 ГПК України, судові витрати за подання касаційної скарги покладаються на скаржника.

Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9- 111-12 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -

Постанову Донецького апеляційного господарського суду від 26.11.2013 р. у справі № 905/4262/13 - залишити без змін, а касаційну скаргу Регіонального відділення Фонду державного майна України - без задоволення.