5023/454/12 Про визнання кредитних договорів недійсними - 11.02.2014 Прийняття

головуючого суддів: Демидової А.М., Воліка І.М., Кролевець О.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "С.К.С.М." на рішення від 17.10.2013 господарського суду Харківської області та на постанову від 04.12.2013 Харківського апеляційного господарського судуу справі № 5023/454/12 господарського суду Харківської області за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "С.К.С.М." до Публічного акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" в особі філії АТ "Укрексімбанк" в місті Харкові про визнання кредитних договорів недійсними В судове засідання прибули представники сторін: позивачане з'явились; відповідача Сизова Л.В. (дов. від 31.08.2012 № 010-01/6998);

У лютому 2012 року позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю "С.К.С.М." (надалі - ТОВ "С.К.С.М.") звернулося до господарського суду з позовом до Публічного акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" в особі філії АТ "Укрексімбанк" в місті Харкові (надалі - ПАТ "Державний експортно-імпортний банк України" в особі філії АТ "Укрексімбанк" в місті Харкові, відповідач) про визнання недійсними: Генеральної угоди № 6806N4 від 17.11.2006, Кредитного договору № 6806К92 від 17.11.2006, Кредитного договору № 68108К42 від 25.06.2008, Кредитного договору № 68108К50 від 28.07.2008, що укладені між сторонами, а також укладені додаткові угоди до оспорюваних кредитних договорів. Позовні вимоги обгрунтовані тим, що оспорювані кредитні договори були укладені між позивачем та відповідачем з грубим порушенням чинного законодавства України, що відповідно є підставою для визнання Генеральної угоди та кредитних договорів та всіх додаткових угод до них (так як вони є невід'ємними частинами) недійсними на підставі частини 1 ст. 215 Цивільного кодексу України (з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог від 14.03.2012).

Рішенням господарського суду Харківської області від 17.10.2013 у справі № 5023/454/12 (суддя Светлічний Ю.В.), залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 04.12.2013 (колегія суддів: Пуль О.А. - головуючий, судді - Білоусова Я.О., Хачатрян В.С.), у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з постановленими судовими актами судів попереднії інстанцій, позивач - ТОВ "С.К.С.М." звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить постанову Харківського апеляційного господарського суду від 04.12.2013 та рішення господарського суду Харківської області від 17.10.2013 скасувати, і прийняти нове рішення про задоволення позову. В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на те, що судами попередніх інстанцій порушено норми матеріального та процесуального права, зокрема, частини 1 ст. 215 Цивільного кодексу України, частини 8 ст. 19 Господарського кодексу України, частини 3 ст. 6 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", що є підставою для скасування оскаржуваних судових актів.

Відповідач не скористався правом, наданим ст. 111-2 Господарського процесуального кодексу України, та відзив на касаційну скаргу позивача до Вищого господарського суду України не надіслав, що не перешкоджає касаційному перегляду судових актів, які оскаржуються.

Представник позивача у судове засідання касаційної інстанції не з'явився. Враховуючи, що про час, місце та дату розгляду касаційної скарги сторони повідомлялись належним чином, суд вважає за можливе розглянути справу за його відсутності.

Перевіряючи юридичну оцінку встановлених судом фактичних обставин справи та їх повноту, Вищий господарський суд України, заслухавши суддю-доповідача, представника відповідача та перевіривши матеріали справи, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, предметом позову є матерільно-правова вимога про визнання недійсними: Генеральної угоди № 6806N4 від 17.11.2006, Кредитного договору № 6806К92 від 17.11.2006, Кредитного договору № 68108К42 від 25.06.2008, Кредитного договору № 68108К50 від 28.07.2008, та укладених додаткових угоди до них.

Зазначені кредитні угоди укладені між ПАТ "Державний експортно-імпортний банк України" в особі філії АТ "Укрексімбанк" в місті Харкові та ТОВ "С.К.С.М.", за умовами якого Банк зобов'язався здійснювати кредитування Позичальника в іноземній валюті - Євро, а Позичальник отримати кредит, використати та повернути його сплативши проценти у іноземній валюті.

Звертаючись з даними вимогами позивач посилається на те, що в силу приписів ст. 99 Конституції України, ст. 192, частини 1 ст. 335 Господарського кодексу України, частини 1 ст. 524, частини 1 ст. 533 Цивільного кодексу України, ст. 3 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні", ст. 32 Закону України "Про національний банк України" законним способом платежу на усій території України є грошова одиниця України - гривна, і грошове зобов'язання повинно виконуватись у гривні, проте в супереч вищезазначеним законодавчим приписам валютою оспорюваних договорів є Євро, і умови цих договорів щодо нарахування та сплати відсотків також у Євро суперечить приписам цивільного законодавства. При цьому, відповідачем не повідомлено позивача про валютні ризики, чим порушено право позивача на отримання достовірної інформації.

Крім цього, зміст кредитних договорів не містить умов щодо відповідальності Банку (відповідача), що є порушенням прав позивача; за неналежне виконання умов кредитних договорів передбачено відповідальність тільки з боку позивача (Позичальника); Банку надано право в односторонньому порядку змінювати строки та порядок сплати процентів за користування кредитом та/або платежів за Генеральною угодою та Кредитними договорами, що суперечить положенням ст. 1056-1 Цивільного кодексу України, ст. 55 Закону України "Про банки та банківську діяльність"; а також у будь-який момент в односторонньому порядку відмовитись від виконання свого зобов'язання, що суперечить ст. 629 Цивільного кодексу України.

Також, при укладенні оспорюваних договорів було порушено вимоги щодо письмової форми правочину, оскільки підписані вони зі сторони Банку - Філією, яка не мала необхідного обсягу дієздатності.

Вирішуючи спір у даній справі по суті заявлених вимог, суди першої та апеляційної інстанції обґрунтовано відхилили відповідні твердження позивача з огляду на таке.

В силу приписів ст. 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу (435-15) , іншим актам цивільного законодавства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; також правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Недотримання зазначених вимоги, за змістом частини 1 ст. 215 Цивільного кодексу України, є підставою недійсності правочину.

Відповідно до ст. 192 Цивільного кодексу України, законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Правовідносини з надання кредиту регулюються параграфом 2 глави 71 Цивільного кодексу України (435-15) . Основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю є Декрет Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19.02.1993 № 15-93 (15-93) (надалі - Декрет).

В силу приписів ст. ст. 2, 47, 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" банкам надано право розміщувати залучені ним кошти, як у національній валюті (гривні) так й в іноземній валюті; кредитні операції здійснюються на підставі банківської ліцензії - генеральної або індивідуальної, що видається Національним банком України (ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю").

Отже, як загальне цивільне законодавство так і спеціальне законодавство у сфері банківської діяльності надає право Банкам на підставі генеральної ліцензії надавати кредити в іноземній валюті або регламентували умови кредитування в іноземній валюті та бути суб'єктом кредитних зобов'язань, з урахуванням чого, суди дійшли всиновку, що умови договору про надання кредиту в іноземній валюті не суперечить вимогам діючого законодавства, а отже не може бути підставою для визнання такого правочину недійсним.

Також, судами відхилено посилання позивача щодо непопередження про валютні ризики, у зв'язку з виконання боргових зобов'язань за підвищенням курсу валют (у порівнянні з датою, коли укладався Кредитний договір), оскільки стабільність курсу гривні до іноземних валют законодавчо не закріплена.

При цьому судами зауважено, що підписання оспорюваних угод зі сторони позивача без будь-яких зауважень щодо надання кредиту у іноземній валюті та сплати відсоткі у Євро, свідчить про прийняття усіх його умов з усвідомлення, що курс національної валюти України до Євро не є незмінним, та те, що зміна цього курсу можливо настане, а тому повинен був передбачити та врахувати підвищення валютного ризику за цим договором, оскільки підприємництво здійснюється на основі, зокрема, комерційного розрахунку та власного комерційного ризику (пункт 4 частини 1 ст. 44 Господарського кодексу України).

За приписами частини 2 ст. 207 Цивільного кодексу України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами); правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

Згідно з частиною 1 ст. 92 Цивільного кодексу України, юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Відповідно до ст. 95 Цивільного кодексу України філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій. Філії та представництва не є юридичними особами, вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення. Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" (755-15) , зокрема статтею 28 визначено, що в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців міститься інформація про ідентифікаційний код філії, філія юридичної особи має окремий ідентифікаційний код.

Відповідно до ст. 2 Закону України "Про банки та банківську діяльність" філія банку - відокремлений структурний підрозділ банку, що не має статусу юридичної особи і здійснює банківську діяльність від імені банку.

Положенням про філію АТ "Укрексімбанк" передбачено, що філія має гербову печатку зі своїм найменуванням. В преамбулі оспорюваних кредитних договорів, зазначається, що філія діє в інтересах юридичної особи, що відповідає приписам діючого цивільного законодавства. Таким чином, на момент укладання генеральної угоди та кредитних договорів представник Банку в особі Філії був наділений достатніми повноваженнями.

Статтями 654, 651 Цивільного кодексу України визначено, що зміна договору допускається лише за згодою сторін; зміна договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється.

Відповідно до частини 3 ст. 653 Цивільного кодексу України, у разі зміни договору зобов'язання змінюється з моменту досягнення домовленості про зміну договору. Якщо сторони досягли домовленості згідно з положеннями статей 207, 640 Цивільного кодексу України та уклали кредитний договір, в якому передбачили умови підвищення процентної ставки, то вони мають виконуватись, а момент досягнення домовленості вважається таким, що настав.

Судами встановлено, що збільшення процентної ставки відбувалося за домовленість сторін, шляхом обумовлення порядку збільшення процентної ставки у Генеральній угоді та Кредитних договорах до неї, а також шляхом підписання уповноваженими представниками додаткових угод до оспорюваних кредитних договорів, зазначене свідчить про відсутність правових підстав для визнання оспорюваних договорів недісними з підстав порушення приписів ст. 1056-1 Цивільного кодексу України, ст. 55 Закону України "Про банки та банківську діяльність".

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина 1 ст. 628 Цивільного кодексу України).

Надаючи юридичну оцінку умовам оспорюваних кредитних договорі щодо права Банка в односторонньому порядку розірвати договір, суди виходили з того, що ст. 651 Цивільного кодексу України передбачено право розірвати договір, якщо таке право встановлено договором або законом, тобто виходячи з принципу свободи договору, сторони мають беззаперечне право самостійно за взаємною згодою наділяти одну із сторін або обидві сторони правом на розірвання господарських договорів в односторонньому порядку.

В пункті 1 частини 1 ст. 611 Цивільного кодексу України чітко регламентовано, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, зокрема, припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору.

Таким чином, умовами оспорюваних договорів сторони передбачили настання певних обставин за умови яких як позивач так і відповідач мають право ініціювати розірвання договору або припинення подальшого виконання зобов'язання, що не є розірванням договору в односторонньму порядку, і зазначені погоджені сторонами умови не є підставою для визнання договору недійсним.

Згідно з статтею 6 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 Цивільного кодексу України). Частиною 1 ст. 638 Цивільного кодексу України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

З урахуванням вищевикладеного, суди попередніх судових інстанцій дійшли висновку, що позивач не довів суду наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання правочину недійсним.

Таким чином, з урахуванням наведених правових положень та встановлених обставин справи колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що доводи, викладені позивачем у касаційній скарзі, є необґрунтованими, оскільки вони спростовуються зібраними по справі доказами і не відповідають вимогам закону.

На підставі викладеного, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що судами першої та апеляційної інстанцій було повно та всебічно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, їм надано належну правову оцінку та винесені рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права, що дає підстави для залишення їх без змін.