Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого, судді Кузьменка М.В.,

судді Васищака І.М.,

судді Палій В.М.,

розглянувши касаційні скарги ОСОБА_1

та ОСОБА_2

на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 23.10.2013р.

та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду

від 05.12.2013 р.

у справі № 904/6094/13

за позовом ОСОБА_3

до 1) ОСОБА_2;

2) ОСОБА_1

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні

відповідачів: Товариство з обмеженою відповідальністю

"Межрегіональне управління розвитку бізнесу"

про визнання права власності на частки в статутному фонді товариства,

за участю представників:

від позивача: не з'явився,

від відповідача 1: ОСОБА_4 - довіреність у справі,

від відповідача 2: ОСОБА_5, ОСОБА_6 - довіреність у справі,

від 3-тьої особи: не з'явився,

ОСОБА_3 звернувся до господарського суду Дніпропетровської області з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_1 і просив суд визнати за ним право власності на частки у статутного капіталі ТОВ "Межрегіональне управління розвитку бізнесу" у розмірі 46,7%, що становить 46 700,0 грн., у т.ч. на частку у розмірі 23,3%, що становить 23 300,0 грн., яка згідно установчих документів закріплена за ОСОБА_2, та частку у розмірі 23,4%, що становить 23 400,0 грн. і закріплена за ОСОБА_1

Позовні вимоги ґрунтуються на тому, що протягом 2002 року статутний капітал ТОВ "Межрегіональне управління розвитку бізнесу" на 100% був сформований за рахунок грошових коштів позивача. Відповідачі свої майнові внески до статутного капіталу товариства не здійснили.

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 23.10.2013 р. (суддя Ліпинський О.В.), залишеним без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 05.12.2013 р. (головуючий, суддя Коваль Л.А., судді Пархоменко Н.В., Чередко А.Є.), позов задоволено повністю.

При цьому суди двох інстанцій виходили з того, що будучи прийнятими до складу учасників ТОВ "Межрегіональне управління розвитку бізнесу" (далі - товариство), відповідачі свого обов'язку щодо внесення вкладів до статутного капіталу товариства не виконали, відповідно, не приймали майнової участі у формуванні статутного капіталу товариства, відтак розмір їх часток складає 0%. Разом з тим, статутний капітал товариства на 100% був сформований за рахунок майнової участі позивача. Оскільки частка у статутному капіталі товариства, як річ, є об'єктом цивільних прав, а внесення позивачем до статутного фонду товариства грошових коштів на загальну суму 100 000,0 грн., є правочином, на підставі якого позивач набув право власності на частку у статутному фонді товариства, пропорційно вартості його вкладу, суди дійшли висновку про наявність підстав для визнання за позивачем права власності на частки у статутному капіталі товариства, які установчими документами закріплені за відповідачами.

Окрім того, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, відхилив заяву другого відповідача щодо застосування позовної давності, пославшись на те, що вона до вимог позивача не застосовується.

Не погоджуючись з ухваленими у справі рішенням та постановою, відповідачі звернулися до Вищого господарського суду України з касаційними скаргами, в яких просять суд їх скасувати як такі, що ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права, і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційних скарг, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом норм матеріального та процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових актів, знаходить касаційні скарги такими, що не підлягають задоволенню частково з таких підстав.

Судами встановлено, що відповідно до Установчого договору про реєстрацію та діяльність товариства від 16.01.2002 р. до складу засновників ТОВ "Межрегіональне управління розвитку бізнесу" входило чотири фізичні особи, статутний капітал товариства складав 100 000,0 грн. та розподілявся у такому співвідношенні:

ОСОБА_7 - 23 300,0 грн., або 23,3%;

ОСОБА_3 - 30 000,0 грн., або 30%;

ОСОБА_8 - 23 400,0 грн., або 23,4%;

ОСОБА_9 - 23 300,0 грн., або 23,3%.

У пунктах 2.3., 2.4 вказаного договору визначено, що на момент державної реєстрації товариства свої внески у статутний капітал засновники вносять у розмірі 30% грошима в установу банку. Повністю свої внески у статутний капітал товариства засновники вносять в термін одного року з моменту державної реєстрації товариства. На суму повного вкладу засновнику видається постійне свідоцтво, що не є цінним папером.

25.01.2002 р. проведено державну реєстрацію статуту товариства.

Так, стаття 50 Закону України "Про господарські товариства" у редакції, чинній на момент створення товариства, визначає, що товариством з обмеженою відповідальністю визнається товариство, що має статутний фонд, розділений на частки, розмір яких визначається установчими документами.

Відповідно до ст.52 названого Закону, у товаристві з обмеженою відповідальністю створюється статутний фонд, розмір якого повинен становити не менше суми, еквівалентної 100 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення товариства з обмеженою відповідальністю. До моменту реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю кожен з учасників зобов'язаний внести не менше 30 відсотків вказаного в установчих документах вкладу, що підтверджується документами, виданими банківською установою. Учасник зобов'язаний повністю внести свій вклад не пізніше року після реєстрації товариства.

Однак судами двох інстанцій з'ясовано, що протягом 2002 року статутний капітал товариства на 100% був формований за рахунок грошових коштів одного засновника - ОСОБА_3 Решта засновників товариства (ОСОБА_7, ОСОБА_8 та ОСОБА_9) свої вклади до статутного капіталу не вносили. Внесення лише одним учасником товариства - ОСОБА_3 за рахунок власних грошових коштів 100% внеску до статного капіталу товариства за всіх засновників підтверджується випискою по банківському рахунку товариства, складеною за період з 20.01.2002р. по 31.12.2002р. (а.с.120, т.1), довідкою Дніпропетровської обласної дирекції АТ "Райффайзен Банк Аваль", вих.№ 909/1 від 30.07.2013р. (а.с.60, т.1), розпискою ОСОБА_11 від 16.01.2002р., яка згідно призначення платежу у платіжному документі є платником коштів, що сплачувались в якості внеску до статутного капіталу товариства ОСОБА_3 (а.с.61 т.1 (зворот), свідоцтвом про право власності на частку (30%) в статутному фонді товариства № 1 від 01.02.2002 р., виданим на ім'я ОСОБА_3 (а.с.58, т.1).

11.11.2002 р. загальними зборами засновників товариства прийняті рішення, оформлені протоколом № 5, про вихід ОСОБА_8 та ОСОБА_7 зі складу засновників товариства на підставі їх нотаріально засвідчених заяв та про прийняття до складу засновників ОСОБА_2 і ОСОБА_1 (а.с.34-36 т.1).

22.11.2002 р. внесено зміни до Установчого договору про реєстрацію та діяльність товариства, відповідно до яких статутний капітал товариства у розмірі 100 000,0 грн. розподіляється між засновниками у наступному співвідношенні:

ОСОБА_3 - 30 000,0 грн., або 30%;

ОСОБА_9 - 23 300,0 грн. або 23,3%;

ОСОБА_2 - 23 300,0 грн., або 23,3%%

ОСОБА_1 - 23 400,0 грн., або 23,4%.

Державну реєстрацію вказаних змін до Установчого договору проведено 10.12.2002 р.

За встановлених обставин, колегія суддів погоджується з доводами судів про те, що внаслідок виходу зі складу засновників ОСОБА_8 та ОСОБА_7 та прийняття до товариства відповідачів, на останніх фактично переведено обов'язок засновників, які вибули із складу засновників, щодо формування статутного капіталу товариства. Однак, як встановлено судами та доведено матеріалами справи, відповідачі не виконали свого обов'язку відносно внесення вкладів до статутного капіталу товариства.

10.06.2013 р. ОСОБА_9 подав загальним зборами товариства нотаріально посвідчену заяву про вихід зі складу засновників товариства з передачею належної йому частки у розмірі 23,3% на користь ОСОБА_3 (а.с.27 т.1).

Врахувавши положення ст.ст. 113, 117, 140, 144, 177, 328, 392 ЦК України, ст.ст. 82, 167 ГК України, ст.ст. 11, 13, 52 Закону України "Про господарські товариства", а також ті фактичні обставини, що частки засновників у статутному капіталі ТОВ "Межрегіональне управління розвитку бізнесу", які закріплені за ними Установчим договором з урахування змін до нього, не відповідають вартості їх майнової участі в такому капіталі, а саме, статутний капітал у 100% розмірі сформований за рахунок внесків позивача, суди дійшли правомірного висновку про наявність правових та фактичних підстав для визнання за позивачем права власності на частки у статутному капіталі товариства в загальному розмірі 46,7%, які згідно з Установчим договором закріплені за відповідачами.

Однак, колегія суддів не може погодитись з доводами судів про не поширення на спірні правовідносини положень про позовну давність.

Так, відповідно до пункту 1 ст. 268 ЦК України, позовна давність не поширюється на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом.

За змістом статті 100 ЦК України право участі у товаристві належить до категорії особистих немайнових прав.

Проте частка в статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю є майновим правом учасника господарського товариства і позивачем заявляються саме майнові вимоги, пов'язані з внеском до статутного капіталу грошових коштів. Вимоги про визнання права власності на частки у статутному капіталі товариства носять економічний зміст, а тому на них поширюється позовна давність.

У пункті 5.4 постанови Пленуму ВГСУ № 10 від 29.05.2013р. "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарським спорів" (v0010600-13) роз'яснено, що у разі, якщо особа захищає корпоративні права, пов'язані з її майновим правом, то до відповідних правовідносин застосовуються положення про позовну давність.

Відповідно до ст. 257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

В силу ст. 267 ЦК України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Однак зазначені причини суди не з'ясували, а тому позов задоволено передчасно.

Відтак, ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню, а справа передачі на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9 - 111-11 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів

1. Касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задовольнити частково.

2. Рішення господарського суду Дніпропетровської області від 23.10.2013 р. та постанову Дніпропетровської апеляційного господарського суду від 05.12.2013 р. у справі № 904/6094/13 скасувати.

3. Справу передати на новий розгляд до господарського суду Дніпропетровської області.