920/1302/13 Про визнання права власності на нерухоме майно - 05.02.2014 Прийняття

головуючого судді: суддів: Козир Т.П., Губенко Н.М., Іванової Л.Б. (доповідач), розглянувши матеріали касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Олівія" на рішення та постанову Господарського суду Сумської області від 15.08.2013 Харківського апеляційного господарського суду від 22.10.2013 у справі № 920/1302/13 Господарського суду Сумської області за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Олівія" до 1) Сумської міської ради 2) Виконавчого комітету Сумської міської ради про визнання права власності за участю представників сторін:

позивача: не з'явилися

відповідача-1: не з'явилися

відповідача-2: не з'явилися

Товариство з обмеженою відповідальністю "Олівія" звернулося до Господарського суду Сумської області з позовом до Сумської міської ради та Виконавчого комітету Сумської міської ради про визнання права власності на нерухоме майно - літній майданчик, як приналежну річ до головної - нежитлової будівлі - кафе, площею 344,20 кв.м., які розташовані за адресою: м. Суми, вул. Харківська, 2а, що знаходяться на земельній ділянці, загальною площею 0,0653 га згідно договору оренди земельної ділянки від 21.04.2010 року.

Рішенням Господарського суду Сумської області від 15.08.2013 у справі № 920/1302/13 (суддя Коваленко О.В.), залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 22.10.2013 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Черленяк М.І., судді Ільїн О.В., Камишева Л.М.), у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції та постановою суду апеляційної інстанції, Товариство з обмеженою відповідальністю "Олівія" звернулося до Вищого господарського суду України із касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Харківського апеляційного господарського суду від 22.10.2013 та рішення Господарського суду Сумської області від 15.08.2013 у цій справі, прийняти нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі.

Обґрунтовуючи підстави звернення з касаційною скаргою, скаржник посилається на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Сторони згідно з приписами статті 111-4 Господарського процесуального кодексу України були належним чином повідомлені про день, час і місце розгляду касаційної скарги, однак не скористалися передбаченим законом правом на участь у перегляді справи в касаційній інстанції.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального та процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових актів, вважає касаційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню, огляду на наступне.

Як встановлено господарськими судами попередніх інстанцій та підтверджується матеріалами справи, 21.04.2010 між Сумською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю "Олівія" був укладений договір оренди земельної ділянки, відповідно до умов якого позивачеві передано в оренду строком до 23.12.2019 року земельну ділянку, яка розташована за адресою: м. Суми, вул. Харківська, 2а, загальною площею 0,0653 га, з цільовим використанням під розміщення кафе з літнім майданчиком.

Відповідно до пункту 1.1 Договору орендодавець, на підставі рішення Сумської міської ради від 23 грудня 2009 року № 3378 - МР "Про надання в оренду, поновлення терміну користування земельними ділянками підприємствам, установам, організаціям і підприємцям" надав, а орендар прийняв в оренду земельну ділянку (об'єкт оренди), яка знаходиться за адресою: м. Суми, вул. Харківська, 2а, площею 0,0653 га; на земельній ділянці знаходиться нежитлова будівля та літній майданчик; земельна ділянка має часткове тверде покриття.

Вказаний договір зареєстровано у Сумському міському відділі Сумської регіональної філії Державного підприємства "Центр Державного земельного кадастру". У Державному реєстрі земель 27.072010 здійснено запис за № 041063700200.

З акту прийому - передачі вбачається, що Сумська міська рада передала, а ТОВ "ОЛІВІЯ" прийняла об'єкт оренди - земельну ділянку, загальною площею 0,0653 га за адресою: м. Суми, вул. Харківська, 2а

Судом першої інстанції з'ясовано, що нежитлова будівля - кафе була придбано позивачем за договором купівлі - продажу нежитлового приміщення від 27.06.2003 року, посвідченого приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу за № 1186 та зареєстровано в КП "СМБТІ" від 16.07.2003 року згідно із витягом № 1017390. Крім того, відповідно до договору купівлі - продажу № 14 від 16.07.2003 року, позивач придбав незавершений будівництвом літній майданчик загальною площею 128 кв.м., розташований за адресою: м. Суми, вул. Харківська, 2а, який складається з огорожі з каменю, тротуарної плитки, сходів.

На підставі рішення виконавчого комітету Сумської міської ради № 745 від 02.12.2011, Комунальним підприємством "Сумське міське бюро технічної інвентаризації" 07.12.2011 зареєстровано право власності ТОВ "Олівія" на нежитлову будівлю - кафе, загальною площею 344,20 кв.м.

Відповідно до генерального плану розташування відкритого майданчику для літньої торгівлі, паспорту літнього торгівельного майданчика, що розташований за адресою: м. Суми, вул. Харківська, 2а, паспорту благоустрою літнього майданчику та прилеглої території, погодженого головним архітектором м. Суми, господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що у 2000 році на території за адресою: м. Суми, вул. Харківська, 2а, було розміщено відкритий літній майданчик, який складався безпосередньо з його замощення, огороджений бутовою та цегляною кладкою, асфальтованих тротуарів, газонів, сходів, зовнішнього освітлення.

Судами також встановлено, що в подальшому, позивачем було здійснено зміни у благоустрої закріпленої території шляхом влаштування навісу з металевих конструкцій над літнім торгівельним майданчиком, а також розміщення біля нього печі.

21.03.2013 між Зарічною районною в м. Суми адміністрацією та ТОВ "Олівія" було укладено договір № 397/1 про закріплення та утримання територій м. Суми в належному санітарно-технічному стані, відповідно до якого за позивачем закріплено територію площею 0,3100 га згідно план - схеми, розробленої КП "Архітектура. Будівництво. Контроль" Сумської міської ради, для здійснення соціально - економічного розвитку району шляхом забезпечення утримання цієї території в належному санітарно - технічному стані, здійснення благоустрою та облаштування цієї території.

Апеляційним господарським судом з'ясовано, що даний договір не дає право позивачу здійснювати будівництво об'єктів нерухомого майна на закріпленій території.

Предметом позову у справі є позовні вимоги про визнання права власності на нерухоме майно - літній майданчик, як приналежну річ до головної - нежитлової будівлі - кафе, площею 344,20 кв.м., які розташовані за адресою: м. Суми, вул. Харківська, 2а.

Обґрунтовуючи підстави визнання права власності на вказаний об'єкт, позивач посилається на те, що літній майданчик, який знаходиться за адресою: м. Суми, вул. Харківська, 2а, є приналежною річчю до головної - приміщення кафе, що знаходиться за тією ж адресою, які утворюють собою одне ціле за єдиним призначенням і використовуються як одна річ - заклад громадського харчування. Позивач вказує, що набувши право власності на головну річ - нежитлову будівлю кафе, позивач набув і право власності на приналежну річ - літній майданчик, однак відповідач-2 не визнає право власності позивача, оскільки при видачі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 02.12.2011 вказав тільки головну річ - кафе.

Відмовляючи Товариству з обмеженою відповідальністю "Олівія" у задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з того, що придбавши у власність нежитлову будівлю - кафе, позивач здійснив благоустрій закріпленої за нею території шляхом влаштування над літнім торгівельним майданчиком навісу, влаштування тротуарів, печі, зовнішнього освітлення тощо, які за своєю правовою природою являються елементами благоустрою (малими архітектурними формами), забезпечуючи тимчасовий, сезонний (весняно - літній) характер господарської діяльності позивача; торгівельний літній майданчик є тимчасовою спорудою для провадження підприємницької діяльності, споруджений з полегшених конструкцій, має ознаку тимчасовості (літній), є одноповерховим та споруджений без улаштування фундаменту, тому не може бути нерозривно пов'язаний із землею та його переміщення можливе без його знецінення та зміни призначення, а отже він не є об'єктом нерухомого майна. Також судом першої інстанції зазначено про недоведеність позивачем факту невизнання чи оскарження відповідачами права власності на майно.

Колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову, з огляду на наступне.

За загальним правилом кожна особа має право на захист свого цивільного права лише в разі його порушення, невизнання або оспорювання (ч. 1 ст. 15 Цивільного кодексу України, ст. 1 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання права.

Звертаючись з вказаним позовом до суду позивач посилається на те, відповідач-2 не визнає право власності позивача на літній майданчик, оскільки при видачі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 02.12.2011 вказав тільки головну річ - кафе.

Як передбачено статтею 392 Цивільного кодексу України, власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Частиною першою статті 182 Цивільного кодексу України встановлено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом (частина четверта статті 182 Цивільного кодексу України, стаття 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень").

Згідно з пунктами 8.1., 8.2. Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України N 7/5 від 7 лютого 2002 року (z0157-02) (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), встановлено, що оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна провадиться з видачею свідоцтва про право власності місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування. До заяви про оформлення права власності на нерухоме майно додаються матеріали технічної інвентаризації об'єкта нерухомого майна, а також інші документи, визначені Положенням.

Відповідно до пункту 1.5. Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, не підлягають державній реєстрації право власності та інші речові права на тимчасові споруди.

За змістом статті 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою. Уповноважений орган, який здійснює оформлення права власності та видає свідоцтво про право власності, не перебуває з позивачем у правовідносинах зі здійснення ним прав володіння, користування та розпорядження майном, щодо якого заявлені позовні вимоги про визнання права власності. Таким чином, за відсутності доказів оспорювання чи невизнання відповідачами права власності на спірне майно відсутні й підстави для визнання права власності на це майно згідно зі статтею 392 ЦК України.

Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Отже, предметом доказування є обставини, які свідчать про дійсні права та обов'язки сторін у справі та складаються з фактів - підстав позову та фактів, якими відповідач обґрунтовує заперечення проти позову.

Суди попередніх інстанцій, встановивши, що літній майданчик, право власності на який просить визнати позивач, не є об'єктом нерухомого майна, а є тимчасовою спорудою для провадження підприємницької діяльності, споруджений з полегшених конструкцій і за своєю правовою природою є елементом благоустрою та малою архітектурною формою, забезпечує лише тимчасовий, сезонний (весняно - літній) характер господарської діяльності позивача, зважаючи на недоведеність позивачем факту невизнання чи оскарження відповідачами права власності на спірне майно, дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

Матеріали справи свідчать про те, що господарськими судами попередніх інстанцій в порядку ст. 43 Господарського процесуального кодексу України всебічно, повно і об'єктивно досліджено матеріали справи в їх сукупності і вірно застосовано норми процесуального та матеріального права.

Згідно із ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази

Відповідно до п. 1 ст. 111-9 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Касаційна скарга залишається без задоволення, коли суд визнає, що рішення місцевого та постанова апеляційного господарських судів прийняті з дотриманням вимог матеріального та процесуального права.

Твердження скаржника про порушення і неправильне застосування господарським судом норм законодавства при прийнятті рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанцій не знайшли свого підтвердження, у зв'язку з чим підстав для зміни чи скасування законних та обґрунтованих судових рішень колегія суддів не вбачає.