Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого Кравчука Г.А., суддів Мачульського Г.М. (доповідач), Полянського А.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Державного агентства резерву України на постанову Донецького апеляційного господарського суду від 27.11.2013 р. у справі № 908/2879/13 Господарського суду Запорізької області за позовом Державного агентства резерву України до Державного підприємства "Запорізький титано-магнієвий комбінат" про спонукання до виконання умов мирової угоди за участю

- позивача: Брега Т.М. (довіреність від 27.05.2013 р.) - відповідача: Лебедюк Ю.А. (довіреність від 09.01.2014 р.), -

Звернувшись у суд з даним позовом, Державне агентство резерву України (далі - позивач) просило зобов'язати Державне підприємство "Запорізький титано-магнієвий комбінат" (далі - відповідач) виконати умови затвердженої ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.07.2007 р. мирової угоди, та сплатити на користь Державного агентства резерву України 38 827 930,00 грн. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач не повністю виконав умови мирової угоди і сума, заявлена в позові, залишилась несплаченою, а ухвала Господарського суду міста Києва від 25.07.2007 р. про затвердження мирової угоди не була оформлена як виконавчий документ і не містить усіх даних, вказаних в ст. 18 Закону України "Про виконавче провадження", а тому вона не може бути виконана в примусовому порядку як виконавчий документ.

Рішенням Господарського суду Запорізької області від 16.09.2013 р. (суддя Горохов І.С.) в задоволенні позову відмовлено.

Постановою Донецького апеляційного господарського суду від 27.11.2013 р. (колегія суддів у складі: головуючий суддя Малашкевич С.А., судді Кододова О.В., Мартюхіна Н.О.) це рішення суду першої інстанції скасовано, в задоволенні позову відмовлено з інших мотивів, викладених в постанові.

У касаційній скарзі позивач просить скасувати постанову апеляційного суду та передати справу на новий розгляд, посилаючись на неправильне застосування і порушення судами норм матеріального права.

Відповідач у відзиві на касаційну скаргу, вказуючи на законність постанови апеляційного суду, просив її залишити без змін.

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції виходить з наступного.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, між позивачем та попередником відповідача, правонаступником якого відповідно до наказу Міністерства промислової політики України від 17.03.2009 р. № 200 є відповідач, укладено мирову угоду у справі № 42/548т, яка затверджена ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.07.2007 р.

Згідно з п.1.1 цієї мирової угоди сторони встановили порядок повернення відповідачем боргу перед позивачем за отримані із державного матеріального резерву товарно-матеріальні цінності на умовах товарного кредиту за договором № 229 від 16.10.1996 р., укладеного на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 01.07.1996 р. № 695-17.

Відповідно до пункту 1.2 мирової угоди відповідач взяв на себе зобов'язання сплачувати, на умовах визначених цією угодою, суму боргу за вказаним договором, який складається із вартості отриманих товарно-матеріальних цінностей, відсотків за користування в розмірі 25% облікової ставки НБУ.

Сплата заборгованості за отримані товарно-матеріальні цінності та відсотків за їх користування здійснюється у відповідності із графіком погашення заборгованості (додаток до мирової угоди) за договором № 229 від 16.10.1996 р. згідно акту звірки заборгованості станом на 01.12.2006 р. (пункт 1.3 Мирової угоди у справі № 42/548т).

Погашення залишку заборгованості станом на 14.06.2007 р. за товарно-матеріальні цінності та відсотків за користування (додаток до Мирової угоди у справі № 42/548т) мало здійснюватися з 14.06.2007 р. по 31.12.2009 р.

Пунктом 2.5 Мирової угоди сторони визначили, що залишок суми боргу станом на 14.06.2007 р. становить 63 237 083,55 грн. з ПДВ, з яких 9 239 958,55 грн. - відсотки за користування кредитом, 53 997 125,00 грн. - вартість матеріальних цінностей. Указом Президента України від 09.12.2010р. №1085/2010 "Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади" (1085/2010) Державний комітет України з державного матеріального резерву реорганізовано шляхом перетворення у Державне агентство резерву України (позивач у справі), яке є його правонаступником.

Відповідно до Статуту відповідача, затвердженого наказом Фонду Державного майна України № 3057 від 02.07.2012 р., відповідач є правонаступником всіх прав та обов'язків Казенного підприємства "Запорізький титано-магнієвий комбінат" (пункт 1.3 Статуту).

01.12.2009 р. між сторонами у справі підписано акт звірки взаємних розрахунків від 01.12.2009р. із підтвердженням наявності заборгованості відповідача перед позивачем за договором № 229 від 16.10.1996 р. в розмірі 38 827 930,00 грн.

За вказаних обставин позивач і звернувся у суд з даним позовом.

Суд першої інстанції відмовляючи в позові своє рішення мотивував тим, що позивач не звертався до органів виконавчої служби, де йому б відмовили у відкритті виконавчого провадження щодо виконання мирової угоди, тому позивачем не доведено, що його право порушене.

Апеляційний господарський суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в позові з інших підстав, виходив з того, що позивач мав право звертатись до суду з подібним позовом, проте строк позовної давності ним був пропущений, а доводи позивача про те, що загальні правила визначення строку позовної давності не розповсюджуються на вимоги позивача як Державного агентства резерву України відповідно до п.6 ч.1 статті 268 Цивільного кодексу України, не обґрунтовані.

При цьому в основу оскарженої постанови судом апеляційної інстанції покладено висновок про те, що уклавши вказану мирову угоду сторони фактично домолились здійснити заміну первісного зобов'язання, що виникло на підставі договору № 229 від 16.10.1996 р., новим зобов'язанням (новація), яким і є мирова угода.

Однак з такими висновками не можна погодитись виходячи з наступного.

Згідно із частиною 3 статті 78 Господарського процесуального кодексу України, мирова угода може стосуватися лише прав і обов'язків сторін щодо предмету позову, що відрізняє її від новації, в якій ніяких обмежень щодо нового зобов'язання Цивільним кодексом (435-15) не ставиться.

При цьому судами не встановлено, що з укладенням мирової угоди між сторонами виникло нове зобов'язання.

Разом з тим, як встановлено судами, мирова угода у справі № 42/548т була укладена у зв'язку з виникненням спору між Державним комітетом України з державного матеріального резерву та Казенним підприємством "Запорізький титано-магнієвий комбінат" (попередниками позивача та відповідача) щодо виконання укладеного раніше договору від 16.10.1996 р. В затвердженій мировій угоді визначено, що нею сторони встановлюють строки повернення Комбінатом (попередником відповідача) боргу перед Комітетом (попередником позивача) за отримані із державного резерву товарно-матеріальні цінності на умовах товарного кредиту за контрактом № 229 від 16.10.1996, укладеного на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 01.07.1996 р. № 695-17.

За вказаних обставин укладену мирову угоду не можна розглядати як договір у цивільно-правовому розумінні, оскільки порядок її укладання та затвердження регламентовано відповідними положеннями ГПК України (1798-12) .

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 20.01.2009 р. зі справи Господарського суду міста Києва № 24/489.

Таким чином за наслідками укладення мирової угоди не створено нового зобов'язання між сторонами, а відповідно до вимог процесуального законодавства її умови фактично відстрочили виконання вже існуючого зобов'язання відповідача.

Між тим, підстави для скасування постанови суду апеляційної інстанції відсутні виходить з наступного.

Апеляційним судом встановлено і не заперечувалось в касаційній скарзі і відзиві, що ухвала про затвердження мирової угоди не містить усіх обов'язкових вимог, які ставляться до виконавчого документу Законом України "Про виконавче провадження" (606-14) , і наявність яких є необхідною умовою для визнання цієї ухвали виконавчим документом.

Також, як зазначено апеляційним судом, в ухвалі Господарського суду міста Києва від 22.02.2012 р. у справі № 42/548т, якою було відмовлено у задоволенні заяви Державного агентства резерву України про зміну порядку виконання ухвали Господарського суду м. Києва від 25.07.2007 р. про затвердження мирової угоди, судом надана оцінка вказаній ухвалі як такій, що не оформлена як виконавчий документ, оскільки не містить усіх, передбачених статтею 18 Закону України "Про виконавче провадження" даних. Саме на це як на підставу, що унеможливлювала звернення з таким документом до виконавчої служби, вказував позивач.

Отже, дійшовши висновку про те, що ухвала про затвердження мирової угоди не є виконавчим документом, апеляційний суд обґрунтовано дійшов висновку про наявність права позивача звернутись до суду з позовом про спонукання до виконання умов мирової угоди.

При цьому, апеляційний суд встановив, що строк виконання зобов'язання щодо погашення заборгованості та відсотків, визначений у мировій угоді до 31.12.2009 р., тому в січні 2010 р. у позивача виникло право звернутися до суду з позовом про спонукання виконати мирову угоду та вимагати погашення боргу.

Відповідно до приписів статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 вказаного кодексу визначено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Таким чином, у січні 2013 р. встановлений загальний строк позовної давності у спірних правовідносинах сплив, а позивач звернувся до суду 21.08.2013 р. згідно штампу на конверті, в якому були надіслані матеріали позовної заяви.

Відповідно ж до приписів п.6 ч.1 статті 268 Цивільного кодексу України, на неправильне застосування якої позивач посилається у касаційній скарзі, позовна давність не поширюється на вимогу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державного матеріального резерву, стосовно виконання зобов'язань, що випливають із Закону України "Про державний матеріальний резерв" (51/97-ВР) .

Разом з тим Закон України "Про державний матеріальний резерв" (51/97-ВР) набрав чинності 22.02.1997 р., а спірні зобов'язання виникли до набрання ним чинності - 16.10.1996 р. за договором № 229, і вказана норма була введена Законом України від 12.05.2004р. №1713-IV (1713-15) , тобто після того, як між сторонами виникли правовідносини за договором № 229 від 16.10.1996 р. і продовжуються на час розгляду справи у суді, тому вона не має зворотної дії у часі відповідно до положень статті 5 Цивільного кодексу України, а відтак не підлягає застосуванню до даних правовідносин.

За положеннями п.6 прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України (435-15) правила цього кодексу про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

Відповідно ж до приписів статті 83 ЦК УРСР позовна давність не поширюється, зокрема, на вимоги державних організацій про повернення державного майна з незаконного володіння колгоспів та інших кооперативних і громадських організацій або громадян.

При цьому з положень статей 145 і 147 цього кодексу вбачається, що майно і гроші не тотожні за змістом поняття.

Таким чином оскільки положення статті 83 наведеного кодексу щодо позовної давності стосуються майна, а спірні правовідносини між сторонами за контрактом № 229 від 16.10.1996 р., виникли і продовжують існувати стосовно виконання грошових зобов'язань, тому згідно п.6 прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України (435-15) правила цього кодексу про позовну давність стосовно виконання зобов'язань, що випливають із Закону України "Про державний матеріальний резерв" (51/97-ВР) , не застосовуються у даній справі.

За вказаних обставин суд касаційної інстанції не вбачає правових підстав вважати, що апеляційний господарський суд порушив чи неправильно застосував норми матеріального чи процесуального права.

Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9 п.1, 111-11 Господарського процесуального кодексу України, -

Касаційну скаргу Державного агентства резерву України залишити без задоволення, а постанову Донецького апеляційного господарського суду від 27.11.2013 р. у справі № 908/2879/13 Господарського суду Запорізької області, залишити без змін.