Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Закрите акціонерне товариство "Єврофінанс" (Позивач) звернулося до Господарського суду Автономної Республіки Крим з позовом про стягнення з Суб'єкта підприємницької діяльності фізичної особи ОСОБА_1 (Відповідач) 66 105,56 грн. заборгованості по лізинговим платежам, 782,04 грн. 3% річних, 2 242,72 грн. - збитків від інфляції, 5 968,36 грн. - пені та 35 692,88 грн. - штрафних санкцій.

Рішенням Господарського суду Автономної Республіки Крим від 24.11.2009р., залишеним без змін постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 25.01.2010р. у справі № 2-15/4492-2009 частково задоволено позовні вимоги Закритого акціонерного товариства "Єврофінанс", стягнуто з Суб'єкта підприємницької діяльності фізичної особи ОСОБА_1 на користь Закритого акціонерного товариства "Єврофінанс" 66 105,56 грн. основного боргу, 782,04 грн. - річних, 2 242,72 грн. - інфляційних втрат, 1 296,96 грн. - пені, 704,27 грн. - державного мита та 150,02 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. В іншій частині позову відмовлено.

Рішення мотивовані тим, що у зв'язку з невиконанням Відповідачем обов'язків за договорами фінансового лізингу № LА 08000047 і № LА 08000048 від 25.02.2008р. щодо несвоєчасної оплати лізингових платежів, сума заборгованості, яка складається з лізингових платежів за період з січня 2009р. по квітень 2009р. у розмірі 33 052,78 грн. за договором № LА 08000047 та 33 052,78 грн. - за договором № LА 08000048 повинна бути стягнута з Відповідача.

Відмовлено Позивачу в частині стягнення з Відповідача штрафних санкцій за договорами фінансового лізингу на загальну суму 35 692,88 грн., оскільки пунктом 10.8 додатку № 2 до договорів передбачено, що дострокове розірвання договору фінансового лізингу можливе за умов відшкодування в повному обсязі витрат Лізингодавця, які він зазнав внаслідок дострокового розірвання договору з вини Лізингоодержувача, а також із можливістю застосування санкцій, а саме: сплати 10% від вартості всіх неотриманих лізингових платежів Лізингодавцю за договором фінансового лізингу. Суд першої інстанції відмовляючи в даній частині позову Позивачу вказав на те, що договори були припинені в односторонньому порядку Лізингодавцем внаслідок односторонньої відмови від договорів Лізингодавцем.

Постановою Вищого господарського суду України від 18.05.2010р. у справі № 2-15/4492-2009 касаційну скаргу Суб'єкта підприємницької діяльності фізичної особи ОСОБА_1 задоволено частково, постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 25.01.2010р. та рішення Господарського суду Автономної Республіки Крим від 24.11.2009р. у справі № 2-15/4492-2009 скасовано, справу № 2-15/4492-2009 передано на новий розгляд до Господарського суду Автономної Республіки Крим.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного господарського суду, суд касаційної інстанції вказав на те, що, Суб'єктом підприємницької діяльності фізичною особою ОСОБА_1 повернуто предмет лізингу, що підтверджується актами повернення лізингу від 17.04.09р., відповідно до пункту 4 даних актів сторонами визначено, що лізинг транспортних засобів з моменту підписання даних актів повернення припиняється.

Позивачем не обґрунтовано підстави пред"явлення рахунку фактури від 30.04.09р., в якому вказується сума відшкодування предмета лізингу та комісія за місяць.

Оскільки розмір основного боргу не досліджено, підлягає перегляду і нараховані позивачем штрафні санкції, інфляційні втрати та 3% річних.

Судом першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, правомірно відмовлено позивачу в частині стягнення з відповідача штрафних санкцій за договором в розмірі 35 692,88 грн., оскільки договори фінансового лізингу припинено в односторонньому порядку лізингодавцем внаслідок односторонньої відмови від договору лізингодавцем. Відтак не може бути застосований штраф, передбачений пунктами 10.08 договорів.

Що стосується посилань Відповідача в касаційній скарзі на нікчемність договорів лізингу, оскільки дані договори нотаріально не посвідчені, колегією суддів Вищого господарського суду України не прийняті до уваги, у зв'язку з невірним тлумаченням скаржником пункту 2 статті 799 Цивільного кодексу України, яка передбачає що договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню

Стороною договорів фінансового лізингу № LА 08000047 і № LА 08000048 від 25.02.08р. є фізична особа-підприємець. Крім того, чинне законодавство не мітить обов'язкової вимоги, щодо нотаріального посвідчення договорів фінансового лізингу.

При новому розгляді справи № 5002-4/3654.1-2010 Господарським судом Автономної Республіки Крим відповідно до статті 111-12 Господарського процесуального кодексу України враховано вказівки, що містяться в постанові касаційної інстанції, прийнято рішення від 12.10.2010р., яким частково задоволено позовні вимоги Позивача, стягнуто з Суб'єкта підприємницької діяльності фізичної особи ОСОБА_1 на користь Закритого акціонерного товариства "Єврофінанс" 59 077,46 грн. заборгованості по лізинговим платежам, 724,84 грн. річних, 2 130,26 грн. інфляційних втрат та 1 296,96 грн. пені. На Відповідача покладено судові витрати.

Постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 07.12.2010р. у даній справі залишено без змін рішення Господарського суду Автономної Республіки Крим від 12.10.2010р.

Не погоджуючись із вказаними судовими рішеннями, Суб'єкт підприємницької діяльності фізична особа ОСОБА_1 звернувся з касаційною скаргою, в якій просить Вищий господарський суд України скасувати рішення Господарського суду Автономної Республіки Крим від 12.10.2010р. та постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 07.12.2010р. у даній справі та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

Скарга мотивована тим, що судами порушено норми матеріального права, зокрема статті 799 Цивільного кодексу України.

Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги щодо дотримання судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до статті 1117 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція перевіряє застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи.

Як встановлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, на підставі договорів фінансового лізингу № LА 08000047 і № LА 08000048 від 25.02.2008р. та додатків до них, укладених між Закритим акціонерним товариством "Єврофінанс"(Лізингодавець) та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (Лізингоодержувач), Лізингодавець зобов"язався надати, а Лізингоодержувач прийняти предмет лізингу згідно Додатку № 1 на умовах даних договорів.

Предметом лізингу за договором № LА 08000047 - є транспортний засіб Ivan А 07А1-60. Лізинговий період (місяці) - 60. Вартість предмету лізингу 188 112,35 грн. Предметом лізингу за договором № LА 08000048 - є транспортний засіб Ivan А 07А1-60. Лізинговий період (місяці) - 60. Вартість предмету лізингу 188 112,35 грн.

Додатковими угодами № 1 від 17.03.2008р. до договорів змінено вартість предмета лізингу до 190 500 грн.

Відповідно до пунктів 8.2 додатків до договорів, Лізингодавець зобов'язується сплачувати Лізингодавцю лізингові платежі згідно з договором, протягом 5 днів з дати виставлення відповідних рахунків, але не пізніше 7 числа кожного місяця, шляхом перерахування відповідних сум коштів на поточний рахунок Лізингодавця, зазначений в договорі та виставленому рахунку-фактурі.

Додатком № 4 до договорів встановлений щомісячний лізинговий платіж, який з врахуванням додаткової угоди від 17.03.2008р. складає 1 003,63 дол. США.

Відповідно до акта приймання-передачі предмета лізингу від 02.04.2008р. Відповідачем отримано предмет лізингу. Відповідачем не належним чином виконувалися умови договорів фінансового лізингу, лізингові платежі сплачувалися невчасно та не в повному обсязі.

У зв'язку з невиконанням Відповідачем обов'язків за договорами фінансового лізингу № LА 08000047 і № LА 08000048 від 25.02.2008р. актами повернення лізингу від 17.04.2009р. Суб'єктом підприємницької діяльності фізичною особою ОСОБА_1 повернуто предмет лізингу та пунктом 4 даних актів сторонами визначено, що лізинг транспортних засобів з моменту підписання даних актів повернення припиняється.

Відповідачем не оплачено лізингові платежі за період з січня по квітень 2009 рік, сума заборгованості за договором № LА 08000047 та за договором № LА 08000048 складає 59 077,46 грн.

Судом першої інстанції на підставі частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України задоволено позовні вимоги в частині стягнення з Відповідача інфляційних втрат на загальну суму 2 130,26 грн., 3% річних за договорами на суму 724,84 грн.

Згідно пункту 8.9 Додатків № 2 до договорів фінансового лізингу, у разі прострочення сплати платежів за договором фінансового лізингу, Лізингоодержувач сплачує на користь Лізингодавця пеню, виходячи з розрахунку подвійної облікової ставки НБУ, що діяла на відповідну дату, від суми простроченого платежу за кожен день прострочення виконання зобов"язань.

Судом першої інстанції задоволено позовні вимоги Позивача в цій частині, оскільки Позивачем пеня нарахована за період з 08.02.2009р. по 17.04.2009р. та складає суму 648,48 грн. за договором № LА 08000047 та 648,48 грн. за договором № LА 08000048.

Відповідно до частини 1 статті 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Частиною 1 статті 179 Господарського кодексу України майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями.

Відповідно до частини 1 статті 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Аналогічні норми містяться у статті 526 Цивільного кодексу України.

Колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з правовою позицією судів попередніх інстанцій.

Стаття 806 Цивільного кодексу України, передбачає, що за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержуввачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату ( лізингові платежі).

Згідно зі статтею 7, пунктами 3, 4 частини 1 статті 10 Закону України "Про фінансовий лізинг" лізингодавець має право відмовитися від договору лізингу та вимагати повернення предмета лізингу від лізингоодержувача у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо лізингоодержувач не сплатив лізинговий платіж частково або в повному обсязі та прострочення сплати становить більше 30 днів; лізингодавець має право відмовитися від договору лізингу у випадках, передбачених договором лізингу або законом, вимагати розірвання договору та повернення предмета лізингу у передбачених законом та договором випадках.

Відповідно до пункту 10.3 договору у разі дострокового припинення договору Лізингоодержувач зобов'язаний власними силами та за власний рахунок повернути ТЗ Лізингодавцю.

Пунктом 3 частини 2 статті 11 Закону України "Про фінансовий лізинг" встановлений обов’язок лізингоодержувача своєчасно та в повному обсязі сплачувати лізингові платежі.

17.04.2009р. припинено договори фінансового лізингу № LА 08000047 і № LА 08000048 від 25.02.2008р., у зв'язку з несплатою Відповідачем лізингових платежів. Судом першої інстанції правомірно задоволено позовні вимоги в частині стягнення з Відповідача 59 077,46 грн. лізингових платежів за договорами № LА 08000047, № LА 08000048. Підлягають задоволенню і позовні вимоги Позивача в частині стягнення з Відповідача інфляційні втрати, 3 % річних та пеня.

Не приймаються до уваги колегією суддів Вищого господарського суду України посилання заявника в касаційній скарзі на те, що договори фінансового лізингу № LА 08000047 і № LА 08000048 від 25.02.2008р., укладені між сторонами є нікчемними та такими, що не створюють ніяких юридичних наслідків для сторін.

Згідно з частинами 4, 7 статті 179 Господарського кодексу України при укладенні господарських договорів сторони можуть визначити зміст договору на основі, зокрема, вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України (435-15) , з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

В силу статті 627 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до статті 6 Закону України "Про фінансовий лізинг" договір лізингу має бути укладений у письмовій формі. Істотними умовами договору лізингу є: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Строк лізингу визначається сторонами договору лізингу відповідно до вимог цього Закону (723/97-ВР) .

Відповідно до частини 2 статті 806 Цивільного кодексу України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом.

Статтею 1 Закону України "Про фінансовий лізинг" встановлено, що за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов’язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу.

Відповідно до статті 2 даного Закону України відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України (435-15) про лізинг, найм(оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим законом.

Договори фінансового лізингу № LА 08000047 і № LА 08000048 від 25.02.2008р., укладені між Закритим акціонерним товариством "Єврофінанс"(Лізингодавець) та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1. Господарський кодекс України (436-15) визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання (стаття 1 Господарського кодексу України).

Стаття 55 Господарського кодексу України визначає, що суб'єктами господарювання є: - господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до ЦК України (435-15) , державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до ГК України (436-15) , а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому порядку; - громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці; - філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності.

В силу положень статті 3 Господарського кодексу України під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями. Майнові та інші відносини, що виникають між суб'єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності, є господарсько-виробничими відносинами.

Стаття 4 ГК України розмежовує відносини у сфері господарювання з іншими видами відносин, зазначаючи, що не є предметом регулювання цього кодексу майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються Цивільним кодексом України (435-15) , одночасно вказуючи при цьому, що особливості регулювання майнових відносин суб'єктів господарювання визначаються саме Господарським кодексом України (436-15) .

Відповідно до статті 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, що не заборонена законом.

При здійсненні фізичною особою підприємницької діяльності необхідно чітко розмежовувати, в яких відносинах фізична особа виступає як підприємець, а в яких - як звичайна фізична особа.

Слід зауважити, що в господарському законодавстві "юридична особа" та "фізична особа-підприємець" охоплюються спільним поняттям "суб"єкт господарювання".

За визначенням статті 42 Господарського кодексу України, підприємницька діяльність характеризується такими ознаками, як самостійність, ініціативність, систематичність, власний ризик, та спрямованість на визначений результат - одержання економічних та соціальних результатів та отримання прибутку.

Відповідно до статті 50 даного Кодексу України право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Обмеження права фізичної особи на здійснення підприємницької діяльності встановлюються Конституцією України (254к/96-ВР) та законом. Фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом. Інформація про державну реєстрацію фізичних осіб - підприємців є відкритою. Якщо особа розпочала підприємницьку діяльність без державної реєстрації, уклавши відповідні договори, вона не має права оспорювати ці договори на тій підставі, що вона не є підприємцем.

Згідно з частиною 1 статті 128 Господарського кодексу України громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.

У господарських відносинах фізичні особи-підприємці приймають участь перш за все як підприємці, а не як фізичні особи, та лише на підставі їх реєстрації і внесення відомостей про них до єдиного державного реєстру.

Відповідно до свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця 22.06.2004р. проведено державну реєстрацію фізичної особи-підприємця ОСОБА_1.

Частиною 2 статті 128 Господарського кодексу України передбачено, що громадянин-підприємець відповідає за своїми зобов'язаннями усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення.

Відповідно до статті 52 Цивільного кодексу України фізична особа - підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.

Під час здійснення господарської діяльності фізичні особи-підприємці, реалізують свою господарську компетенцію, тобто сукупність господарських прав та обов'язків. При цьому решта прав та обов'язків фізичної особи, що становлять її правоздатність як людини, набуваються та виконуються нею поза межами здійснення нею господарської діяльності, в порядку реалізації нею її цивільної дієздатності, передбаченої Цивільним кодексом України (435-15) та регулюються ним. Останнє випливає зі змісту частини 3 статті 45 Господарського кодексу України, відповідно до якої щодо громадян положення цього кодексу поширюються на ту частину їх діяльності, яка за своїм характером є підприємницькою.

Громадянин-підприємець здійснює свою діяльність на засадах свободи підприємництва та відповідно до принципів, передбачених статтею 44 Господарського кодексу України тобто вільного вибору видів підприємницької діяльності, самостійного формування програми діяльності, залучення фінансових та інших видів ресурсів, вільного найму працівників та ін.

Статтею 51 Цивільного кодексу України передбачено, що до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше встановлено законом або не випливає із суті відносин.

За загальним правилом, відповідно до статті 209 Цивільного кодексу України правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути нотаріально посвідчений.

З аналізу вказаних правових норм слід зробити висновок, що між Позивачем і Відповідачем існували господарські відносини, які регулюються нормами Господарського кодексу України (436-15) , а стаття 292 Господарського кодексу України, яка регулює лізингові відносини у сфері господарювання, не передбачає нотаріального посвідчення договорів фінансового лізингу.

Враховуючи вищезазначене, договори фінансового лізингу № LА 08000047 і № LА 08000048 від 25.02.2008р., укладені між Закритим акціонерним товариством "Єврофінанс"(Лізингодавець) та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 не потребують нотаріального посвідчення та відсутні підстави вважати дані договори нікчемними.

Враховуючи викладене, колегія суддів Вищого господарського суду України прийшла до висновку, що судом першої інстанції при новому розгляді справи враховано вказівки, що містяться в постанові касаційної інстанції, всебічно, повно і об'єктивно досліджено матеріали справи в їх сукупності, прийнято законне та обґрунтоване рішення, яке залишено без змін постановою апеляційної інстанції. За таких обставин, відсутні підстави для зміни чи скасування рішень судів попередніх інстанцій.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 1115 –1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Вищий господарський суд України

Касаційну скаргу Фізичної особи –підприємця ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 07.12.2010р. у справі № 5002-4/3654.1-2010 залишити без змін.