24/149 Про стягнення заборгованості по валютному коригуванню лізингових платежів - 10.02.2011 Прийняття

У червні 2010 року товариство з обмеженою відповідальністю "АІС-Лізинг" звернулось до господарського суду з позовною заявою до товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "Донбаснерудпром" про стягнення заборгованості по валютному коригуванню лізингових платежів у сумі 216 589, 99 грн., 4 262, 29 грн. 3% річних, 2 035, 68 грн. інфляційних втрат та 18 957, 09 грн. пені за несвоєчасне виконання грошового зобов’язання.

Рішенням господарського суду Донецької області від 13 жовтня 2010 року, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 30 листопада 2010 року, в позові відмолено через його безпідставність.

Не погоджуючись з зазначеними судовими актами, позивач подав до Вищого господарського суду України касаційну скаргу, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення. В обґрунтування заявлених вимог скаржник посилається на те, що судами попередніх інстанцій надано неправильну юридичну оцінку умовам укладеного між сторонами по справ договору, якими, на думку позивача, чітко передбачений обов’язок відповідача сплачувати спірні суми по валютному коригуванню лізингових платежів. На думку заявника касаційної скарги судами невірно застосовані положення Закону України "Про Національний банк України" (679-14) та низку норм Цивільного (435-15) та Господарського кодексів України (436-15) , що призвело до безпідставної відмови в позовних вимогах.

Переглянувши рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного господарського суду, колегія суддів Вищого господарського суду України, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, дійшла висновку про відсутність правових підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на наступне.

Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, 28 лютого 2007 року позивач (за договором –лізингодавець) та відповідач (за договором –лізингоодержувач) уклали договір оперативного лізингу (оренди) №76, умовами якого передбачили, що позивач надає в оплатне користування відповідачу техніку на тридцять шість місяців з моменту передачі предмету лізингу, а відповідач –приймає зазначену техніку та сплачує щомісячні лізингові платежі без права викупу цього устаткування по закінченні строку дії лізингу.

У відповідності до п. 2.1 договору, строком оперативного лізингу є період з 05.04.2007 до 05.04.2010 за один самоскид та з 25.05.2007 року до 25.05.2010 року за два самоскиди –36 місяців. Сума щомісячних лізингових платежів визначена в додатках до договору "Графік сплати лізингових платежів" №1 від 28.02.2007 та №2 від 18.05.2007, підписаних обома сторонами. При цьому, в п. 3.4.1 договору передбачено, що відповідач здійснює платежі за цим договором відповідно до графіку з наступним коригуванням на зміну курсу гривні до долару США.

На виконання своїх зобов’язань за договором позивачем за актами приймання-передачі від 05.04.2007 та 25.05.2007, на підставі відповідних довіреностей на отримання товарно-матеріальних цінностей, відповідачу було передано в лізинг майно.

Звертаючись з позовом у даній справі, позивач стверджує, що відповідач, починаючи з липня 2007 року, в порушення прийнятих на себе договірних зобов’язань здійснює оплату лізингових платежів без врахування їх валютного коригування, що є підставою для стягнення у судовому порядку сум заявлених у позові.

Вирішуючи спір у справі, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про безпідставність позовних вимог, з огляду на таке.

Згідно зі ст. 193 Господарського кодексу України суб’єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов’язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов’язання –відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Відповідно до ст. ст. 526, 527 Цивільного кодексу України боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок, зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору, цього Кодексу та інших актів цивільного законодавства.

Згідно зі ст. 806 Цивільного кодексу України за договором лізингу одна сторона передає другій стороні у користування майно на певний строк і за встановлену плату.

Нормою ст. 1 Закону України "Про Національний банк України" передбачено, що офіційний валютний курс –це курс валюти, офіційно встановлений Національним банком України як уповноваженим органом держави. Згідно зі ст. 36 цього закону Національний банк України встановлює офіційний курс гривні до іноземних валют та оприлюднює його.

Судами встановлено, що на момент залучення позивачем кредитних коштів під придбання майна, наданого відповідачеві в лізинг, базовий офіційний курс гривні до долару США становив 5,00 грн., при цьому, зазначений курс у визначений позивачем період з 20.07.2007 по 20.04.2010 змінювався з 5,05 грн. до 7,925 грн. за 1 долар США, отже, відбулось кількісне збільшення гривневих одиниць до одного долару США, тобто, не підвищення курсу гривні до долару США, як вважає позивач, а, навпаки, зменшення (падіння) курсу гривні до долару США, встановленого Національним банком України. Приймаючи до уваги п. 3.4.2 договору, за яким, валютне коригування лізингових платежів здійснюється за умови, якщо курс гривні до долару США, встановлений Національним Банком України на дату фактичного виконання лізингового платежу, перевищує курс гривні до долару США, за яким банк по дорученню лізингодавця фактично здійснив продаж (конвертування у гривню) коштів у іноземній валюті (валютного кредиту), отриманих лізингодавцем для придбання майна та його подальшої передачі лізингоодержувачу у оперативний лізинг, а в інших випадках лізингоодержувач сплачує лізингові платежі за графіком сплати лізингових платежів (додаток № 1 до договору) без коригування на зміну курсу гривні до долару США, суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про безпідставність нарахування позивачем суми валютного коригування сплачених відповідачем лізингових платежів, а також інфляційних втрат на цю суму, річних та пені.

Таким чином, твердження позивача щодо неврахування судами положень законодавства про свободу договору не приймаються до уваги колегією суддів, адже, позивач, не усвідомлюючи ані змісту договору, ані визначення поняття курсу гривні до іноземної валюти, намагається застосувати валютне коригування саме всупереч умовам договору у період, коли курс гривні до долара США не перевищив такий курс, який існував на момент закупівлі ним майна, а навпаки став нижчим.

Враховуючи викладене, судова колегія погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позовних вимог та вважає, що доводи касаційної скарги цього висновку не спростовують, а зводяться до намагання надати їм перевагу та переоцінити на свою користь обставини справи, що перебуває поза межами процесуальних повноважень суду касаційної інстанції. Наведене свідчить, що під час прийняття постанови у справі суд апеляційної інстанції не припустився порушення або неправильного застосування норм матеріального та процесуального законодавства, а тому підстави для її скасування або зміни відсутні.