22/5005/14777/2011 Про внесення змін до договору оренди земельної ділянки - 04.04.2012 Прийняття

Виконуючий обов'язки прокурора Баглійського району м. Дніпродзержинська звернувся до господарського суду Дніпропетровської області з позовом в інтересах держави в особі Дніпродзержинської міської ради до Публічного акціонерного товариства "Укрнафта" про зміну п. 4.1 укладеного між сторонами в справі договору оренди земельної ділянки від 27.07.05, зареєстрованого 05.08.05 за №02532, шляхом його викладення в новій редакції.

Позов мотивовано посиланням на обставини внесення змін до ч.ч. 4, 5 ст. 21 Закону України "Про оренду землі" щодо мінімального розміру орендної плати за земельні ділянки, які перебувають у державній або комунальній власності, та необхідність приведення спірного договору у відповідність з вказаними положеннями закону, а також набрання чинності Податковим кодексом України (2755-17) .

Відповідач проти позовних вимог заперечив, посилаючись на їх безпідставність через ненадіслання Дніпродзержинською міською радою проекту додаткової угоди до договору оренди земельної ділянки, що свідчить про відсутність порушення її прав відповідачем, який з 2008 року сплачує орендну плату в розмірі 3% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки. Також відповідач зазначає про необхідність врахування пільги з земельного податку, встановленої п. 5 рішення Дніпродзержинської міської ради №116-08/VI від 27.05.11.

Рішенням від 17.11.11 господарського суду Дніпропетровської області (суддя Пуппо Л.Д.), яке залишено без змін постановою від 12.01.12 Дніпропетровського апеляційного господарського суду (колегія суддів у складі: Бахмата Р.М. головуючого, Лотоцької Л.О., Євстигнеєва О.С.), позовні вимоги задоволено з підстав їх доведеності.

Ухвалою від 23.03.12 Вищий господарський суд України порушив касаційне провадження за касаційною скаргою відповідача, в якій заявлено вимоги про скасування вказаних рішення і постанови та відмову в позові новим рішенням.

Касаційна скарга мотивована посиланням на відсутність порушення права позивача з боку відповідача з огляду на сплату ним орендної плати в розмірі 3%, відсутність підстав для односторонньої зміни позивачем умов договору, порушення позивачем процедури внесення таких змін. Також касатор доводить порушення судами положень ч. 1 ст. 15 ГПК України щодо підсудності даного спору, а також зауважує про наявність чинного судового рішення по ідентичній справі №52/370 з того самого предмету та між тими ж сторонами.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи, судова колегія вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, на підставі рішення Дніпродзержинської міської ради від 24.06.05 №569-19/IV між сторонами в справі укладено договір оренди земельної ділянки від 05.08.05 (державна реєстрація №02532 від 05.08.05), за умовами якого рада передала відповідачеві в строкове платне користування земельну ділянку несільськогосподарського призначення у м. Дніпродзержинськ по вул. Дніпропетровська, 1Б згідно з планом, що додається.

Відповідно до п. 4.1 договору орендна плата вноситься орендарем виключно у грошовій формі в розмірі 18523,2 грн., без ПДВ, на рік, що становить 1543,6 грн., без ПДВ, на місяць, і вноситься на розрахунковий рахунок місцевого бюджету, реквізити якого подаються орендарю додатково в письмовій формі. Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" №309-VI від 03.06.08 (309-17) внесені зміни до ч.ч. 4, 5 ст. 21 Закону України "Про оренду землі", згідно з якими річна орендна плата за земельні ділянки, які перебувають у державній або комунальній власності, надходить до відповідних бюджетів, розподіляється і використовується відповідно до закону і не може бути меншою: для земель сільськогосподарського призначення розміру земельного податку, що встановлюється Законом України "Про плату за землю" (2535-12) ; для інших категорій земель трикратного розміру земельного податку, що встановлюється цим законом. Річна орендна плата за земельні ділянки, які перебувають у державній або комунальній власності, не може перевищувати 12 відсотків їх нормативної грошової оцінки. При цьому у разі визначення орендаря на конкурентних засадах може бути встановлений більший розмір орендної плати, ніж зазначений у цій частині. Вказаний закон набрав чинності з моменту опублікування 04.06.08.

У зв'язку з введенням в дію Податкового кодексу України (2755-17) з 01.01.11 Закон України "Про плату за землю" (2535-12) втратив чинність, а питання сплати податку на землю та оплати орендної плати за користування земельною ділянкою регулюється виключно цим Кодексом, згідно зі ст. 288 якого розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу не може бути меншою: для земель сільськогосподарського призначення розміру земельного податку, що встановлюється цим розділом; для інших категорій земель трикратного розміру земельного податку, що встановлюється цим розділом; не може перевищувати: а) для земельних ділянок, наданих для розміщення, будівництва, обслуговування та експлуатації об'єктів енергетики, які виробляють електричну енергію з відновлюваних джерел енергії, включаючи технологічну інфраструктуру таких об'єктів (виробничі приміщення, бази, розподільчі пункти (пристрої), електричні підстанції, електричні мережі), - 3 відсотки нормативної грошової оцінки; б) для інших земельних ділянок, наданих в оренду, - 12 відсотків нормативної грошової оцінки.

З огляду на такі обставини прокурор звернувся до господарського суду з позовом у даній справі, заявивши вимоги про внесення змін до п. 4.1 договору оренди земельної ділянки шляхом викладення його в наступній редакції: "п.4.1. Орендна плата вноситься "Орендарем" виключно у грошовій формі на рахунок місцевого бюджету. Орендна плата за користування земельною ділянкою встановлюється на рівні п'ятикратного земельного податку, що встановлюється Податковим кодексом України (2755-17) ".

При цьому прокурор послався на обставини прийняття позивачем рішення №116-08/VI від 27.05.11, яким затверджено коефіцієнти для розрахунку річної орендної плати за земельні ділянки, розпорядником яких є Дніпродзержинська міська рада. Суди також встановили обставини звернення позивача до відповідача листами №01-14вих/6 від 22.07.11 та №01-09вих/2/409 від 31.08.11 з пропозицією про укладення додаткових угод до спірного договору.

Відповідно до ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Аналогічне положення закріплено в ч. 1 ст. 188 ГК України.

Відповідно до ст.ст. 651, 652 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Зокрема, договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом; а також у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору. Цивільний кодекс України (435-15) у ч.ч. 1, 2 ст. 632 передбачає застосування у встановлених законом випадках цін (тарифів, ставок тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. При цьому зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом.

Орендна плата за землю визначена у ч. 1 ст. 21 Закону України "Про оренду землі" як платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.

У пункті 4.4 договору сторони визначили, що розмір орендної плати щорічно переглядається у випадках і з моменту: зміни умов господарювання, передбачених договором; підвищення цін, тарифів тощо, у тому числі внаслідок інфляційних процесів; збільшення розміру ставки земельного податку; інших випадках, передбачених законодавчими актами України.

Таким чином, встановивши підстави для зміни розміру орендної плати у договорі через його невідповідність розміру, встановленому законом як на момент виникнення спору між сторонами, так і на момент його вирішення судами, позивач вправі був вимагати від орендаря приведення цього договору у відповідність до вимог законодавства шляхом внесення відповідних змін з метою усунення порушення сторонами договору вимог законодавства, обов'язкового для позивача і відповідача.

Однак, дійшовши по суті правильного висновку про необхідність захисту прав позивача, суди першої та апеляційної інстанції при прийнятті судових рішень у справі залишили поза увагою положення ч. 1 ст. 15 Закону України "Про оренду землі", згідно з якою орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату є однією з істотних умов договору.

Згідно з ч. 2 ст. 21 Закону України "Про оренду землі" розмір, форма і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України). А ст. 288 Податкового кодексу України також передбачено встановлення розміру орендної плати в договорі оренди з урахуванням відповідних меж.

Проте судовими рішеннями в даній справі передбачено внесення змін до спірного договору, з урахуванням яких розмір орендної плати залишиться поза регулюванням договору, оскільки новою редакцією п. 4.1 договору така умова не визначена. З урахуванням цього доводи відповідача щодо незастосування передбаченої відповідним рішенням ради пільги з земельного податку є передчасними.

Доводи касатора щодо порушення судами вимог ч. 1 ст. 15 ГПК України, яка визначає територіальну підсудність справ у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів, підлягають відхиленню, оскільки не відповідають приписам ч. 8 ст. 16 ГПК України, яка встановлює виключну підсудність справ, у спорах, що виникають із земельних відносин, господарським судам за місцезнаходженням об'єктів земельних відносин або основної їх частини, за винятком справ, передбачених частиною четвертою цієї статті.

Разом з тим, суд апеляційної інстанції всупереч вимогам ст. 105 ГПК України не надав жодної правової оцінки викладеним в апеляційній скарзі доводам щодо наявності чинного судового рішення господарського суду м. Києва по ідентичній справі №52/370 з того самого предмету та між тими ж сторонами, не з'ясувавши предмет і підстави вирішеного в зазначеній справі спору, що є суттєвим для уникнення порушення вимог п. 2 ч. 1 ст. 80 ГПК України.

На підставі викладеного колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку про недотримання судами першої та апеляційної інстанцій при вирішенні спору в справі вимог ст.ст. 43, 47, 43, 84, 105 ГПК України щодо повного і всебічного встановлення усіх обставин справи, тому рішення і постанова підлягають скасуванню як такі, що не відповідають нормам матеріального та процесуального права.

Оскільки касаційна інстанція обмежена у праві оцінки доказів, наданих сторонами у справі, а право оцінки доказів належить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій з додержанням принципу рівності сторін у процесі, справа підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції для встановлення на підставі відповідних доказів усіх суттєвих обставин справи.