32/159пн Про визнання права власності на вбудоване приміщення - 09.09.2010 Прийняття

Рішенням господарського суду Донецької області від 02.11.2009 року справі №32/159пн (суддя Склярук О.І.) задоволено позовні вимоги СПД ОСОБА_4 до Горлівської міської ради за участю третіх осіб: Пантелеймонівської селищної ради, Комунального підприємства "Горлівське міське бюро технічної інвентаризації", Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Донецькій області про визнання права власності: визнано за СПД ОСОБА_4 право власності на вбудоване приміщення літ. "А-V" з прибудовою "а", ґанком "а1" загальною площею 83,10 кв.м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1.

Заступник прокурора Донецької області звернувся до Вищого господарського суду України з касаційним поданням в інтересах держави в особі Горлівської міської ради, в якому просить скасувати рішення господарського суду Донецької області від 02.11.2009 р. у справі №32/159пн та прийняти нове рішення, яким у позові відмовити, посилаючись на порушення та неправильне застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а саме: ч. 2 ст. 328, ст. 331, ст. 376, ст. 392 Цивільного кодексу України, постанови Кабінету Міністрів України від 08.10.2008 р. №923 (923-2008-п) , ст.ст. 29, 301 Закону України "Про планування і забудову територій", ст. 18 Закону України "Про основи містобудування".

Відповідно до розпорядження заступника Голови Вищого господарського суду України Шульги О.Ф. від 08.09.2010 р. №02.03-10/541 змінено склад колегії суддів та призначено колегію суддів у складі: головуючого —судді Грейц К.В., суддів: Глос О.І., Бакуліної С.В.

Позивач та відповідач та треті особи не скористалися своїм процесуальним правом на участь своїх представників у судовому засіданні касаційної інстанції.

Заслухавши пояснення представника Генеральної прокуратури України, перевіривши матеріали справи та проаналізувавши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційне подання підлягає задоволенню з наступних підстав.

Господарським судом першої інстанції встановлено наступне.

21.11.2002 р. відділом приватизації державного житлового фонду виконавчого комітету Горлівської міської ради позивачу було видано свідоцтво про право власності на житло №833 на квартиру №1, яка знаходиться за адресою: м.Горлівка, вул.Виноградна, 22, загальною площею 47,05 кв.м.

22.11.2002 р. Комунальним підприємством "Горлівське міське бюро технічної інвентаризації" було зареєстровано право власності на спірний об'єкт нерухомості за СПД ОСОБА_4, про що свідчить витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно №3060.

04.12.2002 р. рішенням виконавчого комітету Горлівської міської ради №1196 "Про дозвіл на переобладнання житлових квартир під нежитлові приміщення" дозволено ПП ОСОБА_4 переобладнання житлової квартири під нежитлове приміщення —квартири №АДРЕСА_1.

29.09.2004 р. між Пантелеймонівською селищною радою та СПД ОСОБА_4 було укладено договір оренди земельної ділянки, згідно з яким позивачу було надано у строкове платне користування земельну ділянку 28/100 (0,0051 га) ідеальних часток земельної ділянки від загальної площі 0,1818 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, разом із вбудованим приміщенням, яке належить ПП ОСОБА_4 згідно зі свідоцтвом на право власності на житло №3031 від 21.11.2002 р., а також іншими об'єктами інфраструктури —проїздами, проходами, площадками строком на дев'ять років.

Відповідно до п.15 договору земельна ділянка передана в оренду для обслуговування приміщення крамниці з прибудовою. Пунктом 30 договору встановлено права орендаря, зокрема, за письмовою згодою орендодавця зводити в установленому законодавством порядку жилі, виробничі, культурно-побутові та інші будівлі і споруди та закладати багаторічні насадження.

Протягом 2004–2007 рр. на орендованій земельній ділянці позивачем самочинно без належно затвердженого проекту було переобладнано житлову квартиру під нежитлове приміщення та збудовано прибудову з ґанком.

З метою оформлення права власності на самочинно збудоване нерухоме майно позивач звернувся до господарського суду Донецької області з позовом до Горлівської міської ради, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, з боку відповідача: Пантелеймонівська селищна рада, Комунальне підприємство "Горлівське міське бюро технічної інвентаризації" про визнання за позивачем права приватної власності на вбудоване приміщення літер. "А-V" з прибудовою "а", ґанком "а1" загальною площею 83,10 кв.м, яке розташовано за адресою: вул.Виноградна, 22/1, Центрально-Міський район, смт.Пантелеймонівка, м.Горлівка, Донецька область на підставі ст.ст. 16, 328, 331, 376 Цивільного кодексу України, посилаючись на відсутність порушень прав інших осіб внаслідок здійснення самочинного будівництва.

Задовольняючи позовні вимоги про визнання права власності на спірне нерухоме майно, на підставі ст. ст. 376, 392 Цивільного кодексу України господарський суд першої інстанції виходив із того, що: по-перше, самочинне будівництво здійснено на земельній ділянці, наданій позивачу в оренду для обслуговування крамниці з прибудовою, тобто земельна ділянка використовується позивачем за цільовим призначенням; по-друге, права Пантелеймонівської ради як власника земельної ділянки не порушено з огляду на здійснення позивачем лише реконструкції належного позивачу на праві власності приміщення; по-третє, незважаючи на неприйняття спірного нерухомого майна до експлуатації, право власності позивача на спірне майно не спростовується жодною особою, а визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно в порядку ст. 376 Цивільного кодексу України не перешкоджає в подальшому, у разі наявності всіх необхідних документів, прийняти його в експлуатацію.

Однак, вищезазначені висновки господарського суду не є такими, що ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального та процесуального права з огляду на наступне.

Частиною 1 ст. 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Статтею 16 Цивільного кодексу України встановлено перелік способів захисту цивільних прав та інтересів, згідно з яким кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового права та інтересу. Зокрема, одним із способів захисту цивільних прав є визнання права.

Дана норма кореспондується з положеннями ст. 20 Господарського кодексу України, якою також визначено способи захисту суб’єктом господарювання та споживачем своїх прав і законних інтересів.

Відповідно до ст. 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Висновки господарського суду про наявність підстав для задоволення позову обґрунтовано нормами ст. ст. 376, 392 Цивільного кодексу України.

Проте, наведене судом обґрунтування для задоволення позовних вимог про визнання за позивачем права власності на об’єкт нерухомості —нежитлові будівлі не можна визнати достатнім для прийняття рішення у цій справі, оскільки судом не враховано, що визнання у судовому порядку права власності на річ за загальним правилом є способом захисту наявного цивільного права, а не підставою для його виникнення.

Водночас вирішуючи спір по суті, суд повинен був встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб’єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов, а також з’ясувати наявність факту їх порушення або оспорювання, а також яким чином особа, до якої позивачем пред’явлено позов, порушує права останнього .

Однак, вищезазначені приписи діючого законодавства залишились поза увагою господарського суду.

Так, господарський суд при розгляді даної справи не лише не встановив факт оспорення або невизнання відповідачем наявного у позивача права власності на спірні об’єкти, а встановив, що власник земельної ділянки або інші органи не здійснювали будь-яких дій і не приймали ніяких рішень, спрямованих на ліквідацію об’єкта самочинного будівництва, не інформували позивача про неможливість подальшого існування спірного майна.

Крім того, господарські суди при розгляді справи не було взято до уваги наступні приписи чинного законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 23 Закону України "Про планування і забудову територій" забудова територій полягає в розміщенні та здійсненні будівництва нових об'єктів, реконструкції, реставрації, капітального ремонту, впорядкування існуючих об'єктів містобудування, розширення та технічного переоснащення підприємств.

Згідно з ч. 1 ст. 24 вказаного Закону "Про планування і забудову територій" (1699-14) право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням та відповідно до містобудівних умов і обмежень забудови земельної ділянки, встановлених згідно з вимогами цього Закону.

Згідно з ч.ч. 1–5 ст. 376 Цивільного кодексу України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил; особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього; право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно; якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок; на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.

З аналізу вказаних норм вбачається, що необхідними умовами узаконення самочинно побудованих об’єктів є:

- відведення для цієї мети в установленому законом порядку забудовнику земельної ділянки;

- відсутність заперечень з боку власника земельної ділянки;

- відсутність порушення в результаті самочинної забудови прав інших осіб.

Однак, господарський суд не встановив і матеріали справи не містять доказів надання позивачу в установленому порядку земельної ділянки під уже збудоване нерухоме майно.

Висновки господарських судів про використання позивачем при здійсненні самочинного будівництва земельної ділянки за цільовим призначенням не відповідають вимогам чинного законодавства і фактичним обставинам справи, оскільки: по-перше, позивачу згідно з договором оренди від 29.09.2004р. земельну ділянку було надано в оренду для обслуговування приміщення крамниці (а не для будівництва) ; по-друге, господарським судом встановлено, що прибудову з ганком позивачем було самочинно здійснено протягом 2004-2007 років, тобто після надання земельної ділянки в оренду, незважаючи на норми п. 30 договору оренди щодо права орендаря зводити в установленому законом порядку будівлі і споруди за письмовою згодою орендодавця; по-третє, матеріали справи не містять доказів надання позивачу в установленому законом порядку земельної ділянки під уже самочинно збудоване нерухоме майно; по-четверте висновки господарського суду про здійснення 22.11.2002 року КП "Горлівське міське бюро технічної інвентаризації"реєстрації права власності на спірний об’єкт нерухомості не відповідають матеріалам справи, оскільки згідно з матеріалами справи (а.с. 11,12) за позивачем було зареєстровано право власності на квартиру площею 47,05 кв.м, а рішенням господарського суду за позивачем визнано право власності на спірний об’єкт - вбудоване приміщення літ. "А-V" з прибудовою "а", ґанком "а1" загальною площею 83,10 кв.м.

Крім того, господарський суд при прийнятті рішення не взяв до уваги норми ч.2 п.2 ст. 331 Цивільного кодексу України, згідно з яким право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту його прийняття до експлуатації, якщо прийняття цього майна до експлуатації передбачено договором або законом.

Необхідність прийняття закінчених будівництвом об’єктів в експлуатацію в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, передбачено ч. 3 ст. 18 Закону України "Про основи містобудування".

Відповідно до ст. 11110 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) підставами для скасування або зміни рішення місцевого чи апеляційного господарського суду або постанови апеляційного господарського суду є порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.