15/72-09-3244 Про визнання права власності на нежилу будівлю магазину - 09.09.2010 Прийняття

Рішенням господарського суду Одеської області від 02.07.2009 року у справі №15/72-09-3244 (суддя Петрова В.С.) позов ФОП ОСОБА_4 до Прилиманської сільської ради Овідіопольського району Одеської області про визнання права власності на майно задоволено, визнано за ФОП ОСОБА_4 право власності на нежилу будівлю магазину, розташовану за адресою: 67820, Одеська область, Овідіопольський район, с. Прилиманське, вул. Нова, 63а, загальною площею 63,8 кв.м., що складається згідно технічного паспорту, виготовленого КП "Овідіопольськерайонне бюро технічної інвентаризації" від 20.11.2008 року з наступних приміщень: тамбур площею 1,6 кв.м, торгівельний зал площею 38,8 кв. м., склад площею 19,0 кв. м, кімната відпочинку площею 4,4 кв.м.

У касаційному поданні заступник прокурора Одеської області просить скасувати рішення господарського суду Одеської області від 02.07.2009 року у справі №15/72-09-3244 про визнання права власності на майно за ОСОБА_6, справу направити на новий розгляд до господарського суду Одеської області посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, а саме: ст. ст. 331. 376, 657, 658 Цивільного кодексу України (435-15) , ст. ст. 23, 24 Закону України "Про планування і забудову територій", ст. ст. 5, 7, 12, 14, 17, 18 ЗУ "Про основи містобудування", ст. 9 ЗУ "Про архітектурну діяльність".

Відповідно до розпорядження заступника Голови Вищого господарського суду України Шульги О.Ф. від 08.09.2010 р. №02.03-10/543 змінено склад колегії суддів та призначено колегію суддів у складі: головуючого —судді Грейц К.В., суддів: Глос О.І., Бакуліна С.В.

Позивач та відповідач не скористалися своїм процесуальним правом на участь своїх представників у судовому засіданні касаційної інстанції.

Заслухавши пояснення прокурора, перевіривши матеріали справи та проаналізувавши правильність застосування господарським судом норм матеріального та процесуального права, повноту встановлення обставин справи та правильність їх юридичної оцінки колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційне подання підлягає задоволенню з таких підстав.

Господарським судом першої інстанції встановлено наступне.

29.05.2008 р. Овідіопольською районною державною адміністрацією зареєстровано гр. ОСОБА_4 як фізичну особу –підприємця, про що зроблено запис в ЄДР за №2 543 000 0000 034234, що підтверджується свідоцтвом про державну реєстрацію фізичної особи підприємця, наявним в матеріалах справи.

30.05.2008 р. між позивачем та відповідачем укладено договір оренди земельної ділянки №15, згідно з умовами якого відповідачем передано, а позивачем прийнято в короткострокове платне користування земельну ділянку загальною площею 0.02 га, яка знаходиться на території Прилиманської сільської ради Овідіопольського району Одеської області по вул. Нова, 63а, що підтверджується актом приймання-передачі №15 від 30.05.2008 р.

Згідно п. 2.1 вказаного договору земельна ділянка передається в оренду з метою розміщення торгової точки (магазину); орендар за згодою орендодавця та з дотримання відповідних державних норм і правил має право у встановленому порядку зводити будівлі і споруди.

На орендованій земельній ділянці у 2008 році позивачем самочинно було збудовано за власні кошти будівлю магазину. Після завершення будівництва КП "Овідіопольське РБТІ" було проведено технічну інвентаризацію вказаної будівлі та виготовлено технічний паспорт на будівлю від 20.11.2008 року, згідно з яким нежила будівля магазину по вул. Нова, 63а у с. Прилиманське Овідіопольського району Одеської області складається з наступних приміщень: тамбуру площею 1,6 кв.м., торгівельного залу площею 38,8 кв.м., складу площею 19,0 кв. м, кімнати відпочинку площею 4,4 кв.м. всього загальною площею 63,8 кв.м.

З метою оформлення права власності на самочинно збудоване нерухоме майно позивач звернувся до господарського суду з позовом про визнання права власності на вказану будівлю на підставі ст. 376 Цивільного кодексу України.

Задовольняючи позовні на підставі ст. 328, п. 5 ст. 376 Цивільного кодексу України господарський суд першої інстанції виходив із того, що самочинне будівництво не порушує права інших осіб та знаходиться на земельній ділянці, переданій позивачу в оренду для розміщення торгового павільйону.

Однак, вищезазначені висновки господарського суду не є такими, що ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального та процесуально го права та всебічному, повному та об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, як це передбачено ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, з огляду на наступне.

Частиною 1 ст. 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Статтею 16 Цивільного кодексу України встановлено перелік способів захисту цивільних прав та інтересів, згідно з яким кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового права та інтересу. Зокрема, одним із способів захисту цивільних прав є визнання права.

Дана норма кореспондується з положеннями ст. 20 Господарського кодексу України, якою також визначено способи захисту суб’єктом господарювання та споживачем своїх прав і законних інтересів.

Відповідно до ст. 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Проте, наведене судом обґрунтування про задоволення позовних вимог про визнання за позивачем права власності на об’єкт нерухомості —нежитлову будівлю, не можна визнати достатнім для прийняття рішення у цій справі, оскільки судом не враховано, що визнання у судовому порядку права власності на річ за загальним правилом є способом захисту наявного цивільного права, а не підставою для його виникнення.

Водночас вирішуючи спір по суті, суд повинен був встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб’єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов, а також з’ясувати наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорювання, а також яким чином особа, до якої позивачем пред’явлено позов, порушує права останнього .

Отже, для вирішення спору по суті суду необхідно було встановити, які правовідносини виникли між сторонами у справі та які права чи законні інтереси позивача порушено відповідачем, за захистом яких позивач звернувся до суду з цим позовом.

Проте господарським судом, в порушення вимог ст. 84 Господарського процесуального кодексу України, не встановлено наявність чи відсутність обставин, які входять до предмету доказування і з якими закон, на який посилається позивач, пов’язує виникнення у нього права на позов у обраний ним спосіб захисту, а у відповідача —відповідного передбаченого законом обов’язку, з витребуванням на підставі ст. 38 Господарського процесуального кодексу України і дослідженням документів, підтверджуючих обставини і підстави позову.

Вищезазначені приписи діючого законодавства залишились поза увагою господарського суду.

Відповідно до ч. 1 ст. 23 Закону України "Про планування і забудову територій" забудова територій полягає в розміщенні та здійсненні будівництва нових об'єктів, реконструкції, реставрації, капітального ремонту, впорядкування існуючих об'єктів містобудування, розширення та технічного переоснащення підприємств.

Згідно з ч. 1 ст. 24 Закону "Про планування і забудову територій" право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням та відповідно до містобудівних умов і обмежень забудови земельної ділянки, встановлених згідно з вимогами цього Закону.

Згідно з ч. ч. 1–5 ст. 376 Цивільного кодексу України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил; особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього; право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно; якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок; на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.

З аналізу вказаних норм вбачається, що необхідними умовами узаконення самочинно побудованих об’єктів є:

? відведення для цієї мети в установленому законом порядку забудовнику земельної ділянки;

? відсутність заперечень з боку власника земельної ділянки;

? відсутність порушення в результаті самочинної забудови прав інших осіб.

Слід зазначити, що незважаючи на те, що матеріали справи не містять доказів надання позивачу в установленому законом порядку земельної ділянки під уже збудоване нерухоме майно, господарський суд задовольняє позовні вимоги на підставі ст. 376 Цивільного кодексу України.

Крім того, судом не взято до уваги норми абз. 2 ч. 2, ч. 3 ст. 331 Цивільного кодексу України, згідно з якими право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту його прийняття до експлуатації, якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації.

Необхідність прийняття закінчених будівництвом об’єктів в експлуатацію в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, передбачена ч. 3 ст. 18 Закону України "Про основи містобудування".

Відповідно до ст. 24 Закону України "Про планування і забудову територій" фізичні та юридичні особи, які мають намір здійснити будівництво об’єктів містобудування на земельних ділянках, що належать їм на праві власності чи користування, зобов’язані отримати від виконавчих органів відповідних рад, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, у разі делегування їм таких повноважень відповідними органами, дозвіл на будівництво об’єкта містобудування.

Статтею 29 цього Закону передбачено, що здійснення будівельних робіт на об’єктах містобудування без дозволу на виконання будівельних робіт або цього перереєстрації, а також здійснення не зазначених у дозволі будівельних робіт вважається самовільним будівництвом і передбачає відповідальність згідно із законодавством.

В порушення вимог ст. ст. 4, 38, 43 Господарського процесуального кодексу України, щодо всебічного, повного і об’єктивного розгляду всіх обставин справи, судом не було з’ясовано обставин, пов’язаних з належним прийняттям спірного об’єкту нерухомості до експлуатації у встановленому порядку.

Крім того, слід зазначити, що пославшись на використання позивачем земельної ділянки за цільовим призначенням згідно з договором оренди, суд не звернув уваги, що згідно з ч. 2 п. 2.1 договору оренди земельної ділянки №15 від 30.05.2008 р. орендар лише за згодою орендодавця та з дотримання відповідних державних норм і правил має право у встановленому порядку зводити будівлі і споруди.

Матеріали справи не містять доказів наявної згоди орендодавця на будівництво на орендованій земельній ділянці нерухомого майна.

Викладене свідчить про те, що судом зроблено висновки при неповно встановлених обставинах справи.

У зв'язку з наведеним та врахуванням меж повноважень касаційної інстанції, встановлених ч. 2 ст. 1115 та ст. 1117 Господарського процесуального кодексу України, постановлене у справі судове рішення підлягає скасуванню, а справа —передачі на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи суду першої інстанції слід взяти до уваги викладене у зазначеній постанові, вжити всі передбачені чинним законодавством засоби для всебічного, повного та об'єктивного встановлення обставин справи, прав та обов'язків сторін і, в залежності від встановленого та у відповідності з вимогами закону, вирішити спір.

Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 1115, 1117, п. 3 ст. 1119, ст.ст. 11110, 11111 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Вищий господарський суд України

Касаційне подання заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Овідіопольської державної адміністрації в Одеській області; Прилиманської сільської ради Овідіопольського району Одеської області на рішення господарського суду Одеської області від 02.07.2009 р. у справі №15/72-09-3244 задовольнити.