05/10-10 Про визнання недійсним договору про відкриття мультивалютної кредитної лінії - 07.09.2010 Прийняття

Рішенням Господарського суду Харківської області від 29.03.2010р., залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 31.05.2010р. у справі № 05/10-10, відмовлено в задоволенні позовних вимог Приватного підприємства "СВ", щодо визнання недійсним договору про відкриття мультивалютної кредитної лінії № 178-Ю/1 від 22.05.2008р.

Не погоджуючись із вказаними судовими рішеннями, Приватне підприємство "СВ" звернулося з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 29.03.2010р., постанову Харківського апеляційного господарського суду від 31.05.2010р. у справі № 05/10-10 та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій порушено норми матеріального та процесуального права.

Заявник в касаційній скарзі вказує на те, що спірний договір не відповідає вимогам Уніфікованої системи організаційно-розпорядчої документації та вимогам до оформлювання документів ДСТУ 4163-2003, затверджених наказом Держспоживстандарту України від 07.04.2003р. № 55 (v0055609-03) .

Представники сторін в судове засідання не з’явились, про час та місце проведення засідання повідомлені належним чином.

Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги щодо дотримання судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до статті 1117 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція перевіряє застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи.

Як встановлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, на підставі договору про відкриття мультивалютної кредитної лінії №178-Ю/1 від 22.05.2008р., укладеного між Відкритим акціонерним товариством ВТБ Банк в особі Харківської філії ВАТ ВТБ Банк (Банк) та Приватним підприємством "СВ" (Позичальник), Банк на умовах цього договору надає Позичальнику грошові кошти шляхом відкриття відновлювальної мультивалютної кредитної лінії з максимальним загальним лімітом 4 000 000,00 грн. та наступною сплатою процентів за користування кредитними коштами: в гривнях - 16,2% річних, в доларах США - 13,6% річних, в євро - 13,6% річних, в рублях Російської Федерації - 15% річних строком по 21.11.2009 р. на погашення заборгованості за кредитним договором, який укладений між ПП "СВ" та АБ "Факторіал-Банк", а саме кредитний договір № 45-Г/01 від 20.07.2007р. та поповнення обігових коштів.

26.05.2008р. між сторонами укладено додаткову угоду № 1 до кредитного договору, а 28.10.2008р. - додаткову угоду № 2.

Відповідно до пункту 1.1 Договору, в редакції додаткових угод, Банк на положеннях та умовах цього договору надає Позичальнику грошові кошти шляхом відкриття відновлювальної мультивалютної кредитної лінії з максимальним загальним лімітом 7 000 000,00 грн. та наступною сплатою процентів за користування кредитними коштами: в гривнях з 01.10.08 р. - 19,0% річних, в доларах США - 13,6% річних, в євро - 13,6% річних, в рублях Російської Федерації - 15% річних.

Пунктом 1.5 Договору передбачено, що Банк надає Позичальнику кредити в гривні, доларах США, або євро, рублях РФ, в межах відкритої мультивалютної кредитної лінії за даним договором за умови, що загальна сума заборгованості позичальника за даним договором, незалежно від валюти кредитування, не перевищує суму, еквівалентну діючому ліміту кредитної лінії в гривнях за офіційним курсом НБУ на день надання грошових коштів.

Згідно з пункту 3.2 Договору, що погашення кредиту здійснюється самостійно Позичальником шляхом перерахування грошових коштів на позичкові рахунки у Харківській філії ВАТ ВТБ.

Відповідно до пункту 5.9 Договору Позичальник зобов’язаний застрахувати майно, що є забезпеченням зобов’язань генеральної угоди № 178 від 22.05.2008р. та цього Договору в строк протягом 5 робочих днів з дати підписання іпотечного договору. У випадку порушення цієї умови, починаючи з 15 календарного дня від дати укладання договорів забезпечення і до виконання умов щодо страхування, плата за користування кредитними коштами підвищується на 1%.

Пункт 7.1 Договору передбачає, що Банк має право вимагати від Позичальника надання довідок, документів в т.ч. фінансової документації, необхідної для вивчення стану господарської діяльності та платоспроможності Позичальника.

На виконання кредитного договору Банком видано ПП "СВ" кредит в сумі 5 911 900,00 грн. і 5 274 588,36 руб. Російської Федерації. За інформацією Банку ПП "СВ" не повернуло кредит в строк, встановлений кредитним договором, Позивач має прострочену заборгованість по сплаті процентів за період з серпня 2009 р. по листопад 2009 р. в розмірі 686 752,23 грн. та 496 983,44 руб. РФ., що підтверджується банківськими виписками, копіями меморіальних ордерів та довідками відповідача.

ПП "СВ" звернувся до Господарського суду Харківської області з позовом про визнання недійсним договору про відкриття мультивалютної кредитної лінії № 178-Ю/1 від 22.05.2008р., укладеного між ПП "СВ" та ВАТ ВТБ Банк. Позовні вимоги мотивовані наявністю у спірному договорі положень щодо вираження грошових зобов’язань між Позивачем і Відповідачем в гривні, доларах США, або євро, рублях Російської Федерації за відсутності у Відповідача індивідуальної ліцензії, що на думку Позивача, суперечить приписам статті 99 Конституції України, статті 524 Цивільного кодексу України, статтям 189, 198 Господарського кодексу України, пунктам "В", "Г" частини 4 статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", статті 35 Закону України "Про Національний банк України". Крім того, Позивач вказує на те, що договір є недійсним, оскільки пункт 5.9 Договору суперечить положенням частин 2 та 3 статті 1056-1 Цивільного кодексу України, а приписи пункту 7.1 Договору є втручанням в господарську діяльність Позивача, що суперечить статті 231 Кримінального кодексу України.

Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог Позивача вказує на те, що ВАТ ВТБ Банк має банківську ліцензію Національного банку України № 79 від 20.04.2007р., відповідно до якої Відповідач має право здійснювати зокрема залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України. Дозволом № 13 від 30.01.2003р., виданим у рамках ліцензії № 79 від 03.12.2001р. та з письмового дозволу НБУ №79-1, надається право Харківській філії АКБ "Мрія", яка в подальшому була перейменована у Харківську філію ВАТ ВТБ Банк, здійснювати банківські операції, зокрема, залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України.

Суд першої інстанції вказує, що положення пункту 5.9 кредитного договору не відповідають вимогам частин 2 та 3 статті 1056-1 Цивільного кодексу України в редакції, що діє на день прийняття рішення. Кредитний договір та додаткові угоди до нього були укладені до внесення змін до статті 1056-1 даного Кодексу. Недійсність положення пункту 5.9 кредитного договору не тягне за собою недійсність всього кредитного договору в цілому.

Судами попередніх інстанцій не прийнято до уваги посилання позивача на невідповідність пункту 7.1 кредитного договору статті 231 Кримінального кодексу України, оскільки позивач в добровільному порядку погодився на надання відповідачу довідок, документів в т.ч. фінансової документації, надання яких обумовлено необхідністю вивчення стану господарської діяльності та платоспроможності позичальника, що передбачене вказівками Національного банку України для оцінки ризику та формування резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями.

Колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з правовою позицією судів попередніх інстанції з огляду на наступне:

Відповідно до пункту 4 частини третьої статті 129 Конституції України та статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Підставами виникнення цивільних прав та обов’язків, відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України є, зокрема, договори. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Згідно з частинами 4, 7 статті 179 Господарського кодексу України при укладенні господарських договорів сторони можуть визначити зміст договору на основі, зокрема, вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України (435-15) , з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

В силу статті 627 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 1054 Цивільного кодексу України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова у станова (кредитодавець) зобов"язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов"язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно з положеннями статей 47, 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" банківські установи мають право здійснювати кредитні операції, розміщувати залучені кошти від свого імені на власних умовах та на власний ризик, на підставі банківської ліцензії.

Основним документом, що регулює режим здійснення валютних операцій на території України, є Декрет Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (15-93) , статтею 5 якого передбачено, що всі валютні операції проводяться на підставі ліцензії –генеральної або індивідуальної, що видається Національним банком України; генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії.

Також вказаною нормою визначено перелік операцій, що потребують отримання індивідуальної ліцензії: вивезення, переказування і пересилання за межі України валютних цінностей; вивезення, переказування і пересилання в Україні валюти України; надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі; використання іноземної валюти на території України, як засобу платежу або як застави; розміщення валютних цінностей на рахунках і у вкладах за межами України; здійснення інвестицій за кордон, у тому числі шляхом придбання цінних паперів, за винятком цінних паперів або інших корпоративних прав, отриманих фізичними особами, як дарунок або спадщину. Цей перелік підстав, за наявності яких сторони повинні отримувати індивідуальні ліцензії, є вичерпним і розширеному трактуванню не підлягає.

Крім того, постановою № 483 від 14.10.2004р (z1429-04) . Правління Національного банку України, який діє як уповноважена державна установа при застосуванні законодавства України про валютне регулювання і валютний контроль, затверджено Положення "Про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України, як засобу платежу", згідно з пунктом 1.5 якого в разі, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк, використання іноземної валюти, як засобу платежу дозволяється без отримання індивідуальної ліцензії.

Кредитування банківською установою законодавством не заборонено та не потребує індивідуальної ліцензії.

Відповідно до частини 2 статті 524 Цивільного кодексу України сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов"язання в іноземній валюті.

Статтею 217 Цивільного кодексу України передбачено, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Крім того, позивачем не надано доказів підвищення відповідачем розміру процентів за користування кредитними коштами в порядку пункту 5.9 Договору.

Суди дійшли до обґрунтованого висновку про те, що пункт 7.1 Договору відповідає приписам Інструкції про порядок регулювання діяльності банків в Україні, затвердженої постановою Правління НБУ від 28.08.20010р. № 368 (z0841-01) , Положенню про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків, затверджене постановою Правління НБУ від 06.07.2000р. № 279 (z0474-00) .

ПП "СВ" не надано доказів того, що вказані в пункті 7.1 Договору довідки, документи, в т.ч. фінансова документація є комерційною таємницею позивача.

З огляду на викладене та зважаючи на відсутність доказів, що підтверджують невідповідність спірного договору вимогам чинного законодавства, колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для визнання його недійсним.

Матеріали справи свідчать про те, що господарськими судами в порядку статті 43 ГПК України всебічно, повно і об'єктивно досліджено матеріали справи в їх сукупності і вірно застосовано норми процесуального та матеріального права.

Відповідно до пункту 1 статті 1119 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Касаційна скарга залишається без задоволення, коли суд визнає, що рішення місцевого та постанова апеляційного господарських судів прийняті з дотриманням вимог матеріального та процесуального права.

Доводи скаржника, викладені в касаційній скарзі, були предметом дослідження судами попередніх інстанцій, їм дана належна оцінка, тому відхиляються як необґрунтовані. Дані доводи можуть свідчити лише про намір позивача ухилитись від сплати боргу, і жодним чином не спростовують висновків судів про відсутність правових підстав для визнання Договору недійсним.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 1115 –1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , ст.ст. 125, 129 Конституції України та рішенням Конституційного Суду України № 8-рп/2010 від 11.03.2010р. (v008p710-10) Вищий господарський суд України