Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Розпорядженням Заступника Голови Вищого господарського суду України О. Шульги від 03.09.2010р. №02.02-10/421 у зв’язку з відпусткою судді Самусенко С.С., утворено колегію суддів у складі: головуючий суддя Владимиренко С.В., судді – Бернацька Ж.О., Кролевець О.А. для перегляду в касаційному порядку даної справи.

За участю представників:

- позивача: Слюсар О.В., дов. №51 від 23.04.2010р.;

- відповідача1: Таргонський С.В., дов. б/н від 31.03.2010р.;

- відповідача2: не з'явилися.

У січні 2010р. товариство з обмеженою відповідальністю "Універсальна лізингова компанія "ЛЕнд-Ліз" звернулося до господарського суду Одеської області з позовом (з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог) до товариства з обмеженою відповідальністю "Карго Сервіс" та РЕП ДАІ МРЕО про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Карго Сервіс" заборгованості по сплаті лізингових платежів за договором фінансового лізингу №1402/88 від 14.02.2007р. на суму 276028,43грн., пені за неналежне виконання зобов’язань по сплаті лізингових платежів за вказаним договором у розмірі 41353,44грн., визнання права власності на два сідельні тягачі MAN TGA 18.463 4х2 FLS, 2003р/в. шасі №WMAH01ZZZ3G163765 та №WMAH01ZZZ3G164520.

Рішенням господарського суду Одеської області від 02.04.2010р. у справі №6/3-10-89 (суддя Демешин О.А.) позов задоволено частково. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Карго Сервіс" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Універсальна лізингова компанія "Ленд-ліз" 276028,43грн. основного боргу; 13852грн. пені; 2898,65грн. витрат по держмиту та 215,54грн. витрат на ІТЗ судового процесу. Визнано за товариством з обмеженою відповідальністю "Універсальна лізингова компанія "Ленд-ліз" право власності на сідельний тягач MAN TGA 18.463 FLS, 2003р.в., шасі №WMAH01ZZZ3G163765 та на сідельний тягач MAN TGA 18.463 FLS, 2003р.в., шасі №WMAH01ZZZ3G164520. В решті позову –відмовлено.

Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 25.05.2010р. у справі №6/3-10-89 (колегія суддів у складі головуючого судді Разюк Г.П., суддів Колоколова С.І., Петрова М.С.) рішення господарського суду Одеської області від 02.04.2010р. у справі №6/3-10-89 залишено без змін, а апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Карго-Сервіс" –без задоволення.

Не погодившись з прийнятими у справі судовими актами, Товариство з обмеженою відповідальністю "Карго-Сервіс" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову Одеського апеляційного господарського суду від 25.05.2010р. та рішення господарського суду Одеської області від 02.04.2010р. у справі №6/3-10-89, винести нове рішення, яким відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог.

Позивач надав відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені судові акти – без змін.

Розглянувши матеріали справи, касаційну скаргу, відзив на неї, заслухавши суддю-доповідача, представників позивача та відповідача-1, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено попередніми судовими інстанціями, 14.02.2007р. між ТОВ "Універсальна лізингова компанія "ЛЕНД-ЛІЗ" (лізингодавець) та ТОВ "Карго-Сервіс" (лізингоодержувач) укладено договір фінансового лізингу №142/88, за умовами якого позивач придбав у третьої особи та передав у фінансовий лізинг відповідачу сідельні тягачі MAN TGA 18.463 4х2 FLS, 2003 р/в, у кількості 2 одиниць, за користування якими відповідач зобов’язався сплачувати лізингові платежі в порядку та на умовах, встановлених цим договором. Строк лізингу сторони встановили в 36 місяців з моменту підписання акту приймання-передачі об’єкта лізингу.

Судом апеляційної інстанції з договірних умов, визначених пунктами 1.4, 2.2.8 договору, з’ясовано, що метою цього договору є використання об’єкту лізингу лізингоодержувачем для здійснення господарської діяльності, а не передача його у власність, який останній зобов’язаний повернути одразу після завершення строку лізингу.

Як з’ясовано місцевим господарським судом, за умовами пунктів 2.2.2, 4.7 договору, лізингоодержувач зобов'язується своєчасно та у повному обсязі сплачувати лізингові та інші платежі відповідно до умов Договору. Лізингові платежі сплачуються лізингоодержувачем незалежно від результатів його господарської діяльності.

При цьому, апеляційним господарським судом з’ясовано, що за умовами пунктів 4.1, 4.2 договору загальна сума договору становить 1049890,16грн., перший лізинговий платіж в сумі 230525,1грн. повинен бути оплачений протягом п’яти банківських днів з моменту підписання договору, а решта –в строки відповідно до додатку №4 до договору.

Судами попередніх інстанцій також з’ясовано, що за умовами пунктів 4.4, 4.5 договору, сторони прийшли до згоди, що в разі, якщо на момент сплати лізингових платежів, курс Євро, який на момент укладання договору дорівнював 6,5761грн. за 1 Євро, зміниться, розмір лізингових платежів підлягає зміні пропорційно зміні курсу згідно із визначеною формулою.

Як встановлено попередніми судовими інстанціями, 15.02.2007р. позивач за договором купівлі-продажу №5 придбав у ТОВ "Онікс" об’єкт лізингу. 24.03.2007р. об’єкт лізингу був переданий позивачем відповідачу, про що складено відповідний акт прийому-передачі об'єкту лізингу. З розрахунку позивача та платіжних доручень відповідача, суд апеляційної інстанції, встановив, що до червня 2008р. відповідач сплачував лізингові платежі в строки, встановлені додатком 4 до договору, після чого оплату здійснював з запізненням.

Врахував вищевикладене, пославшись на приписи п.1 ст. 292 ГК України, ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг", місцевий господарський суд встановив, що сплата лізингових платежів здійснювалася з систематичними порушеннями строків їх сплати, та з урахуванням зміни вказаного курсу, станом на 29.01.2010р. заборгованість відповідача по сплаті лізингових платежів за даним договором, складає 276028,43грн.

З договірних умов, визначених сторонами в п.13.1.3 договору, суди попередніх інстанцій з'ясували, що лізингодавець має право достроково припинити його дію з письмовим повідомленням в разі несплати лізингоодержувачем лізингових платежів протягом 14 днів з дня настання строку платежу.

Водночас попередніми судовими інстанціями з’ясовано, що 28.01.2009р. сторони склали графік погашення заборгованості, за яким позивач дав згоду не припиняти договір у зв'язку із заборгованістю відповідача, у разі, якщо відповідач буде здійснювати погашення заборгованості у визначені в цьому графіку строки. Однак відповідач не дотримався вказаних у графіку домовленостей.

Вірно встановив припинення відповідачем оплати лізингових платежів з квітня 2009р., в порушення досягнутих домовленостей сторін, вилучення позивачем з користування відповідача майна 13.07.2009р. та 09.09.2009р. за відповідними актами приймання-передачі, місцевий та апеляційний господарські суди дійшли висновку, що об’єкт лізингу повернуто лізингодавцеві в порядку одностороннього розірвання договору.

При цьому, місцевим господарським судом зазначено, що за умовами п.20.3 договору, припинення договору не звільняє відповідача від виконання фінансових зобов'язань та сплати штрафних санкцій, що виникли з підстав, передбачених договором.

Врахував вищезазначене, договірні умови, а також приписи п. 1 ст. 509 ст.ст. 525, 526, 530, 611, 762, 806 Цивільного кодексу України, ст. 286 Господарського Кодексу України, п.3 ч.2 ст. 11 Закону України "Про фінансовий лізинг", місцевий господарський суд, з яким підставно погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про стягнення з відповідача на користь позивача 276028,43грн. основного боргу.

Поряд з цим, судами попередніх інстанцій зазначено, що за умовами п.4.15 договору у разі несвоєчасної сплати лізингових платежів лізингодавець має право стягнути з Лізингоодержувача пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, діючої у період за який сплачується пеня, від суми заборгованості за кожен день прострочення, зі дня, наступного за днем сплати поточного лізингового платежу по день сплати включно, а також у повному обсязі компенсувати збитки, спричинені лізингодавцю у зв'язку з несвоєчасною сплатою лізингового платежу.

Врахував вищезазначене, керуючись приписами ч.1 ст. 230, ч.6 ст. 232 ГК України, перевірив правильність здійсненого позивачем нарахування пені з 29.12.2008р. по 29.06.2009р. на суму 41353,44грн., місцевий господарський суд дійшов правильного висновку про стягнення з відповідача пені на суму 13852грн., з чим підставно погодився суд апеляційної інстанції.

Водночас пославшись на договірні умови, визначені сторонами в п.14.1 договору, за яким об'єкт лізингу є виключною власністю лізингодавця і право власності на об'єкт лізингу, після його приймання лізингоодержувачем, залишається у лізингодавця, місцевий господарський суд підставно визнав обґрунтованою вимогу позивача про визнання за ним права власності на сідельні тягачі, що були об'єктом лізингу.

У відповідності до ст. 1117 Господарського процесуального кодексу України перегляд у касаційному порядку судового рішення здійснюється касаційною інстанцією на підставі встановлених фактичних обставин справи, зі здійсненням перевірки застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Наведені скаржником доводи в касаційній скарзі зводяться до переоцінки встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи, що не входить до компетенції суду касаційної інстанції у відповідності до положень ст.ст. 1115, 1117 Господарського процесуального кодексу України, натомість обґрунтованих доводів про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального та/або матеріального права скаржником суду касаційної інстанції не наведено.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що прийняті у даній справі постанова апеляційного господарського суду та рішення місцевого господарського суду відповідають нормам матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги не спростовують правильних висновків судів попередніх інстанцій, у зв'язку з чим відсутні підстави для скасування оскаржених судових актів.

Керуючись ст.ст.1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Вищий господарський суд України

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Карго Сервіс" залишити без задоволення, постанову Одеського апеляційного господарського суду від 25.05.2010р. та рішення господарського суду Одеської області від 02.04.2010р. у справі №6/3-10-89 - без змін.